Неймовірно, що людство дійшло до етапу польотів у космос, розумних будинків і пристроїв, які, немов велике гумове вухо, вміють підслуховувати наші розмови, щоб потім ні з грушки ні з петрушки запропонувати нам «ідеальний пилосос на знижці». Водночас воно не може приборкати однієї винятково примітивної сили природи – здатності нарікати.

«Позич мені сотню – як бабцю люблю, віддам завтра». Ця на перший погляд невинна фраза і прохання, яке в ньому міститься, в історії людства розпочали більше трагедій, ніж греко-перські війни, невдалі побачення та всі ремонти, разом узяті.

Час від часу в кожній людині прокидається глибоко прихований ген, який відповідає за накопичення запасів. І немає найменшого значення, чи ми хочемо запхати до стелі домашню комору, бо ж невблаганно наближається зима, чи потрапили на розпродаж макаронів або щецінського паприкажа*.

Спорт – це здоров’я. Це один із висловів, які ми повторюємо як мантру. З наполегливістю, гідною кращого застосування. Хто його автор? Хто вигадав такий популярний у теперішні часи слоган? Не маю блідого поняття.

Люди схожі на пазли – кожен з іншої діжки, кожен зі своїми виступами та виїмками. Але якщо довше приглядатися і повісити око на тому чи сьому, ми дійдемо висновку, що, як і в мозаїці, всупереч очікуванням та здоровому глузду, вони пасують одне до одного, складаючись у цілісну картину.

Хто з нас хоча б раз у житті не мріяв про те, щоб увесь світ обходив його широкою дугою і не морочив серце, душу й розум різними важливими та не дуже справами? Така мрія відрубаної голови в якийсь дивний момент життя, десь на черговому крутому повороті, завітала не в одну черепну коробку, яка належить забіганій, часто застресованій до меж можливостей дорослій людині.

Пам’ятаю перші інтернет-кафе. Це було щось. Велике ах і ох. Теперішні діти й молодь зеленого поняття не мають, яку радість приносила нам проплачена година в такому місці сам на сам із чарівним інтернетом.

Є такий вірш Марії Конопніцької «Як до бою круль збирався», зміст якого, попри те, що багато води спливло від часу його написання, залишається, на жаль, надзвичайно актуальним.

Підглядати за іншими людьми абсолютно неприпустимо. За це потрібно карати з повною рішучістю. Те ж саме стосується і підслуховування того, що не повинно потрапити до чужих, небажаних і надмірно цікавих вух.

Така собі одна, чи, може, дві невеликі залежності, дрібні звички, які стали буденною рутиною, можуть бути чимось дуже приємним. Можна навіть сказати, що й дуже бажаним для пересічного Ковальського. Проте вони мали би відповідати одній умові: це мають бути корисні залежності, які підтримували би психічне та фізичне здоров’я.