«Позич мені сотню – як бабцю люблю, віддам завтра». Ця на перший погляд невинна фраза і прохання, яке в ньому міститься, в історії людства розпочали більше трагедій, ніж греко-перські війни, невдалі побачення та всі ремонти, разом узяті.
Несуттєво, що сума – стільки як кіт наплакав. Неважливо, що позичальник клянеться любов’ю до предкині. Як тільки людина чує ці слова, в неї в голові негайно вмикається червона тривожна лампочка. Вся підсвідомість завиває, як тривожні сирени. Відчуття некомфортної ситуації та якоїсь дивної загрози заволодіває всім нашим розумом та емоціями.
Той, до кого скеровано прохання про позику, звивається як вуж і весь час розмірковує, як дипломатично відмовити. Адже бажання розлучатися з улюбленими речами, а до них зараховують і гроші, не характерне природі людини. До того ж особа, отримавши гроші, зазвичай вмовкає на довгий час. Сидить як миша під мітлою, не підіймає слухавки і взагалі вдає, що її немає.
Чим більша позичена сума, тим швидше і старанніше друзі зникають. Та позичання грошей – це тільки вершина айсберга. Люди позичають дослівно все. Можна було б написати книжку під назвою: «Позичені речі, втрачені герої». Це такий паралельний світ, у якому живуть усі складники рухомого майна.
Це там вони зустрічаються: дриль і набір гайкових ключів, які потрібні були моєму швагрові на вихідні; салатниця, яку ми дали гостям після іменин у 2015 р.; щойно придбана книга авторки-лауреатки, яку на нашій полиці два роки тому помітила подруга й вирішила прочитати в себе вдома.
Позичений предмет найчастіше стає зниклим артефактом. Але якщо це нам вдасться щось у когось позичити, така річ перетворюється з часом на щось магічне. Чим довше ми продовжуємо володіти тим чужим чимось, тим більше воно починає нас обтяжувати, як справжній докір сумління.
Ми раптово прокидаємося вночі і ні звідси ні звідти пригадуємо, що на полиці в кухні вже рік стоїть кухонний комбайн, який тітка Геня дала нам, мабуть у нападі гарного настрою й певної дози наївності. Ну дійсно треба його віддати, міркуємо собі, але якось це дурнувато виглядає після такого тривалого часу. Можливо, колись, при нагоді.
І засинаємо в супроводі нечистого сумління, щоб раннього ранку вже нічого не пам’ятати з тих нічних роздумів. Воднораз із розвитком технологій позичання перейшло на інший рівень. Колись ходили до сусіда по склянку цукру чи солі, а тепер, якщо між співмешканцями панують товариські відносини, можна позичити пароль до Netflix.
З інтернету багато хто позичає думки, видаючи їх за власні: «глютен – це змова», «грип лікують майораном». Із соціальних мереж дехто позичає чужі вислови, папугуючи все, що пов’язане з так званими селебріті.
Який із цього зробимо висновок? А такий, що треба вміти позичати так, щоб не втрачати ані грошей, ані друзів. Оскільки це непросте мистецтво, його потрібно вчитися. Як і всього в житті.
***
Стільки як кіт наплакав (tyle, co kot napłakał), тобто дуже мало.
Папугувати когось або щось (papugować kogoś lub coś) – бездумно копіювати.
Тривожна лампочка в голові (lampka ostrzegawcza w głowie) означає підвищену увагу, пильність до людей, подій, слів.
Звиватися як вуж або як піскар (wić się jak wąż lub jak piskorz), тобто спритно й винахідливо уникати відповіді на незручні питання.
Сидіти як миша під мітлою (siedzieć jak mysz pod miotłą) – не привертати до себе уваги, залишатися непоміченим іншими.
Верхівка айсберга (wierzchołek góry lodowej) – помітний невеликий фрагмент якогось більшого явища чи проблеми.
Габріеля Возняк-Ковалік,
учителька, скерована до Луцька організацією ORPEG
