Прийшла до мене сусідка і знайома, два в одному. Ми живемо поряд досить давно, і з плином часу звичайне «добридень» перетворилося на сердечне спілкування. І ми обидві знаємо, що завжди можемо по-сусідськи розраховувати на склянку цукру чи солі.

Скільки пам’ятаю, завжди перший день листопада в мене асоціюється з чимось незвичайним. Із трохи задушливим повітрям. Із запахом диму від запалених білих воскових свічок у більших чи менших лампадках. Цей запах змішувався з вологістю, якою було насичене повітря, й ароматом опалого листя, що шелестіло під ногами.

Із рукою на серці мушу зізнатися, що я досить критично ставлюся до співвітчизників, а отже, й до самої себе. Я не впадаю в захват від поляків із кожного приводу, та й до довгої та цікавої історії власної країни маю розсудливий, як мені здається, підхід.

Ніколи, навіть у найчорніших видіннях, я не припускала, що після стількох статей, пов’язаних із війною в Україні, в яких я завжди всіма можливими способами вираження підтримувала відважних людей, які щодня стають на прю з варварськими загарбниками з москви, я напишу слова, що викликатимуть у мене гіркоту.

На автостраді між Краковом і Варшавою, так пі рази двері десь посередині дороги, є собі містечко. Ані велике, ані мале – таке, яких тисячі розкидано по Польщі. І до того, як доросле життя закинуло мене абсолютно в інші регіони Землі, впродовж кільканадцяти безгрішних років воно було моєю малою батьківщиною, місцем щастя й безтурботності, рідною домівкою.

Коня з упряжжю тому, хто знайде на нашій планеті когорту тих, хто обрав би смуток, а не радість і сміх. Але оскільки по матінці-землі парадує дуже різноманітне товариство, то, ймовірно, знайдеться дещиця диваків, які мають у своєму гербі ніс, опущений на квінту, постійні скарги й вічно зболену міну.

Буває такий момент у житті, коли людина розпочинає період своєї земної подорожі, який прийнято називати телячими роками, коли в голові ще строкато і зелено, а на думку спадають різні дуже дивні ідеї. Тоді виникають такі уявлення на тему вже дорослого функціонування, про які не наважувалися мріяти навіть найбільші філософи.

На щастя чи на жаль, в мене немає достатньо знань про те, як різні народи дотримуються заборон і обмежень, встановлених або продиктованих правочинною владою конкретної країни чи так званими неписаними міжлюдськими домовленостями.

Побажання людині провести життя в часи, коли світ не стоїть на місці, а в багатьох його куточках відбуваються незвичайні речі, – шалені, навіть революційні, – мало, мабуть, на меті захистити її від стагнації і вселенської нудьги.

Перемикаючи телевізійні канали, я наткнулася на одну, як пізніше виявилося, циклічну телепрограму. Назва, яка впала в око, мене дуже зацікавила і я піймалася на цей дешевий рекламний трюк.