Минає ще один рік і наступний листок із написом «1 листопада» падає з календаря. Атмосфера, яка супроводить цей день, завжди сприяє задумі, рефлексіям та спогадам. Рідні і друзі померлих зі сльозами на очах запалюють лампадки і кладуть квіти на могилах тих, хто впродовж багатьох років земної мандрівки був для них ментором і дороговказом на заплутаних життєвих стежках.

Скільки разів сідаю за фейлетон і розмірковую, кого чи що взяти на тапету, стільки разів приходить мені до голови думка придивитися дещо ближче до професії, яка міститься в категорії «політика». Однак щоразу мої найближчі відмовляють мене від цієї теми, кажучи, що це слизька справа і що краще залишатися у святому спокої.

Люди, які займаються політикою, особливо серйозною, зокрема закордонною, повинні неодноразово кусати себе за язик, щоб якимось непродуманим словом не допуститися, делікатно кажучи, гафи.

На воловій шкурі не описати, скільки вже разів усіма можливими способами обговорювали тематику відпусток. Тобто все те, що ми пов’язуємо із приємним часом відпочинку. Добре було б, якби цей нічим не обмежений потік думок і слів був викликаний тільки й виключно чудовими спогадами. На жаль, така мрія видається лише неосяжною в реальності метою, до якої прагнуть усі смертні, спрагнені захопливих спогадів із відпустки.

Саме під цією назвою в квітні 1973 р. відбулася прем’єра фільму Станіслава Бареї. Комедія, яка, як більшість стрічок цього режисера, у кривому дзеркалі показувала сучасні реалії. В ті часи, які давно і слушно минули, цензура від великого дзвону дозволяла транслювати щось таке, що становило певний кран безпеки для громадян краю на Віслі.

П’ять з’єднаних кольорових кілець на білому фоні є, мабуть, найбільш упізнаваним символом у світі. Ці сплетені двома рядами кола символізують п’ять континентів. Кольори кружалець (блакитний, чорний і червоний угорі, жовтий і зелений унизу), а також біле тло емблеми відтворюють барви, присутні на прапорах усіх держав світу.

Я була на дитячій вечірці в моїх сердечних друзів. Їхньому чадові виповнилося кільканадцять прекрасних років. Ніби вже й багато, але ще не повноліття. Просто біла заздрість. А оскільки батьки ювіляра мають чималеньке коло друзів, то на імпрезу прийшла численна група дядьків і тіток.

У житті кожної людини настає момент, коли вона з примусу чи власної волі випорхує із сімейного гнізда. Досягнувши певного віку, вважаючи себе особою, яка з’їла всі розуми світу, вона вирушає у свою путь.

Як гриби після дощу множаться в соцмережах оголошення, в яких люди з усіх усюд шукають своїх родичів-однофамільців, хочуть докопатися до спільних коренів, намагаються відтворити власні генеалогічні дерева на багато поколінь назад.

Нехай із рукою на серці хтось скаже, що не переймається дрібницями, які насправді варті фунта клоччя. У щоденній праці, в цій шаленій біганині за минущими благами, в якій ми нагадуємо хом’яка в колесі, ми забуваємо про те, що дійсно найважливіше в нашому житті.