Відповідь на поставлене в заголовку запитання здається простою і дуже очевидною. Достатньо однієї людиноподібної особини середніх розумових здібностей, хоч інколи це зайве, бо всю роботу може виконати сама матінка-природа. А ще – трохи землі, себто ґрунту, дещиця вологи, сонця і терпеливості в очікуванні врожаю, щоб через кілька тижнів витягти із землі чудовий червоний кулястий і дуже корисний овоч.

Зазвичай ми промовляємо ці слова як розповідне речення, без жодних знаків запитань і сумнівів. Сумно при цьому похитуємо головою над позбавленим радості старечим життям і задумуємося над суєтністю цього світу. Ставлячи знак запитання, я намагаюся хоча би трішки всунути кийок у мурашник і спровокувати дещо інший погляд на поважний вік.

Початок року ми зазвичай сприймаємо як новий етап. Робимо в цей час урочисті обіцянки, завершуємо старі справи та намагаємося з усіх сил увійти в умовно новий період із чистою сторінкою, на яку ми будемо записувати лише чудові та гідні похвали результати.

У кав’ярні за сусіднім столиком два розфуфирених або, якщо комусь так більше до вподоби, переодягнених ботоксних водоростеїди розмовляли про плани на зимовий відпочинок. Не потрібно було мати слух як у кажана, щоб почути, про що мова, адже обидві дами висловлювали свої думку чітко та голосно, анітрохи ніким не переймаючись.

Відколи мої подруги стали молодими мамами, їхня поведінка почала набувати найрізноманітніших, досить дивних, форм, а теми, довкола яких точилися всі розмови, вводили мене в остовпіння.

Трохи сьогодні подощило. Така собі моросячка, дещо холодна і, як годиться дощеві, мокра. Листя вже не так шарудить під ногами і втратило свій золотавий колір, почула я від своїх земляків, які поспішали на роботу ранковим трамваєм, зодягнені у вишуканий ширвжиток. Дійсно новий ранок розпочався похмурим небом, але чи це причина, щоб зі скислою міною робити перший крок у день?

Прийшла до мене сусідка і знайома, два в одному. Ми живемо поряд досить давно, і з плином часу звичайне «добридень» перетворилося на сердечне спілкування. І ми обидві знаємо, що завжди можемо по-сусідськи розраховувати на склянку цукру чи солі.

Скільки пам’ятаю, завжди перший день листопада в мене асоціюється з чимось незвичайним. Із трохи задушливим повітрям. Із запахом диму від запалених білих воскових свічок у більших чи менших лампадках. Цей запах змішувався з вологістю, якою було насичене повітря, й ароматом опалого листя, що шелестіло під ногами.

Із рукою на серці мушу зізнатися, що я досить критично ставлюся до співвітчизників, а отже, й до самої себе. Я не впадаю в захват від поляків із кожного приводу, та й до довгої та цікавої історії власної країни маю розсудливий, як мені здається, підхід.

Ніколи, навіть у найчорніших видіннях, я не припускала, що після стількох статей, пов’язаних із війною в Україні, в яких я завжди всіма можливими способами вираження підтримувала відважних людей, які щодня стають на прю з варварськими загарбниками з москви, я напишу слова, що викликатимуть у мене гіркоту.