Неймовірно, що людство дійшло до етапу польотів у космос, розумних будинків і пристроїв, які, немов велике гумове вухо, вміють підслуховувати наші розмови, щоб потім ні з грушки ні з петрушки запропонувати нам «ідеальний пилосос на знижці». Водночас воно не може приборкати однієї винятково примітивної сили природи – здатності нарікати.

Нарікання як дощ – ти ніби знаєш, що має задощити, але це завжди стається в найменш очікуваний момент і до того ж більш інтенсивно, ніж передбачалося.

Наприклад, люди нарікають на погоду. Коли холодно: «Занадто холодно, я замерз на кістку, так же неможливо жити!» Коли тепло: «Спека як у пеклі, людина може розплавитися, кому це потрібно?» А коли погода помірна, така, що метеоролог з нудьги засинає на пресконференції? Тоді люди нарікають, що занадто ніяк. «Така погода, що ані радіти, ані плакати. Нічого не відбувається. Фляки з олією». Погода не має проти нас жодних шансів: якою вона не була б, завжди програє.

Наступна справа – ціни. Коли щось дешеве, то означає: «Це щось підозріле. Мабуть, китайці клепають у якомусь підвалі з того, що під руку потрапить». Якщо дороге: «Злодюги, аферисти, як це можна людей набивати в пляшку?»

Навіть коли щось потрапляє до середнього цінового діапазону, люди одразу роблять висновок, що це зроблено навмисно, щоб виглядало чесно, але ми знаємо, що хтось же має заробляти на людській наївності. Роздрібна торгівля – насправді одне велике мінне поле емоцій, а міни, що цікаво, закладають саме ті, хто рано чи пізно на них наступить.

Нарікання у громадському транспорті заслуговує на окрему докторську дисертацію. Homo sapiens нарікають, що автобус прибуває запізно, але якщо він приїде зарано, то це ще гірше. «Як це о 7:08? Завжди було в 7:10! Я не встигну! Що за дика країна!» Якщо автобус зупиниться біля бордюру, це погано. Якщо задалеко, це просто неподобство.

Якщо автобус має кліматконтроль, то він дме або занадто сильно («Мене на смерть протягне»), або надто слабко («Що за кліматконтроль, це просто напис на дверях»). Можна сказати однозначно, що навіть найдосконаліший автобус світу, яким кермує архангел Гавриїл, який їде по веселковій колії і салон якого пахтить фіалками, отримав би характеристику: «Могло би бути краще».

Інтернет виніс нарікання на олімпійський рівень. Раніше людина нарікала перед сусідом, тіткою або собакою, який удавав, що спить, щоб уникнути розмови. Зараз можна нарікати глобально, цілодобово й без обмежень (хіба що конкретна платформа ввела обмеження щодо кількості знаків, щоб люди нарікали стисліше, що, звісно, викликає хвилю нарікань).

Достатньо, щоб хтось оприлюднив фото своєї яєчні, одразу же з’являться коментарі: «Занадто суха», «Занадто мокра», «Замалі яйця», «Завеликі яйця», «Ця курка, мабуть, була нещасна». Найкраще в наріканні те, що для нього не потрібно мати жодних особливих компетенцій. Немає теж курсів, державних іспитів чи кваліфікаційних сертифікатів.

У цій сфері не потрібно жодних, навіть найменших, практичних навичок. Нарікати може кожен. Не треба навіть мінімальних аргументів – достатньо почуття гумору й набутого або вродженого інтелекту нижче точки замерзання води. Це навичка демократична, всеохопна, яка поєднує людей понад усякими поділами. Ми сперечаємося про все і сварки людей розділяють, а ось нарікання має об’єднувальну силу.

Нарікають ліві і праві, молоді та старі, жінки, чоловіки та діти. Вегани і ентузіасти м’ясних відбивних. Любителі двигунів і сповідники «святого велосипеда». Нарікає той, хто має забагато роботи, і той, хто має її стільки, як кіт наплакав. Нарікає не лише самотній парубок, але й одружений, бо неодружений почувається самотнім, а одружений – втомленим і пригніченим. Ніхто не виграє.

Проте, хоч нарікання і втомлює, воно має в собі щось роззброювальне. Може, воно є національним спортом людського роду, може, формою товариських відносин? На запитання «Як справи?» ми з кислою міною автоматично відповідаємо: «Краще не питай...»

Проте нарікання має й друге дно. Може, воно має психологічний сенс. Може, це просто найлегший спосіб відчути, що ми маємо над чимось контроль, навіть якщо це контроль над власним невдоволенням.

Бо, парадоксально, коли немає на що нарікати, лише тоді люди починають дорікати по-справжньому: «Нудьга. Тиша. Спокій... І що мені з цим робити?» Саме таке нарікання може бути небезпечним і вести до великих революцій, які ніколи не закінчуються добре. Отож, краще безпечно для самого себе і всього світу нарікати на дружину / чоловіка, собаку або погоду.

***

Мати ніс на квінту (mieć nos na kwintę) – втратити гарний настрій, знеохотитися.

Гумове вухо (gumowe ucho) – це людина, яка любить підслуховувати.

Щось відбулося ні з грушки ні з петрушки (ni z gruszki ni z pietruszki), тобто сталася раптова, неочікувана ситуація.

Замерзнути на кістку (zmarznąć na kość), тобто дуже сильно переохолодитися.

Фляки з олією (flaki z olejem) – страшенна нудьга.

Стільки як кіт наплакав (tyle co kot napłakał) – дуже мало.

Габріеля Возняк-Ковалік,

учителька, скерована до Луцька організацією ORPEG