Двадцять перше століття нам кланяється в пояс. Століття нових технологій, штучного інтелекту й невпинного освоєння космосу, а ми застрягли і продовжуємо радісно перебувати у своїх малих, трохи відьмакуватих, часах марновірства.

Першого коня з упряжжю тому, хто не знає казки Андерсена «Це щира правда». А другого віддаймо тому, хто не зрозумів цієї оповіді та її моралі. І неважливо, що література скерована і до молодших дітей, і до старших, все одно життя напише власну історію.

Було 30 жовтня 1938 р., коли черговий, який ніс службу в центральній комендатурі поліції у Бронксі, підняв слухавку. Сповнений паніки голос вигукував у трубку безладні питання вперемішку з такими ж хаотичними повідомленнями про вторгнення марсіян у штаті Нью-Джерсі.

Упродовж усього свого життя, так чи інакше, ми мусимо постійно робити вибір. І несуттєво, чи дилеми, перед якими ми опиняємося щодня, є вартою фунта клоччя загадкою чи рішенням, яке може вплинути на функціонування нашої особи в цій долині сліз. Кожного разу ми ламаємо собі голову над власним рішенням.

Коли я вперше подивилася фільм Марека Котерського «День вар’ята», то подумала, що режисер дещо перестарався в іронії над людськими вадами та, м’яко кажучи, недосконалістю духу, розуму й повсякденної поведінки Homo sapiens.

Світ великий і широкий, а люди різні в ньому живуть. Тому найрізноманітніші звичаї та обряди, які часто були витвором небаченої людської фантазії, з часом перетворюються на традиції, що передаються від покоління до покоління.

У квітні минає чергова річниця Катинського злочину. Впродовж багатьох років після вбивства совєтським НКВД польських офіцерів ані самі жертви сталінських репресій, ані їхні рідні не могли дочекатися історичної справедливості. Документи, які підтверджують злочин, лежали глибоко закопані в надрах російських відомств і ніколи не мали побачити денне світло.

Попри холодний вітер, сонце за хмаркою і кілька сніжинок, які беруться невідомо звідки, пролітаючи час від часу, весна почалася повним ходом. Знаки на землі й на небі безпомилково вказують на те, що дороги назад уже немає.

Чим більше років минає від часу, коли ми сиділи за шкільними партами, тим більше цей період здається нам суцільною великою смугою самого лише щастя й безтурботності. У власних спогадах, які пропорційно до чергових хрестиків стають усе барвистішими, ми всю увагу присвячуємо тим добрим, радісним дням із минулого.

Крик жертв, який роздирає і пронизує до кісток, усе більше заглушує вереск охриплих голосів маклерів з усього світу. Стогони солдатів, які помирають у багнюці і власній крові, розчиняються в невиразному базіканні, яке все сміливіше й чіткіше лунає з так званих політичних кабінетів.