Весна приходить щороку, проте кожного разу люди роблять великі очі й поводяться так, ніби відкрили Америку. Ба більше, вони повідомляють про це направо і наліво з енергійністю, достойною середньовічного герольда, який перебуває на службі в його високості короля.

Дехто з нас вранці стає перед дзеркалом і на хвилину задумується, чи це ще він у власній шкірі і з власним обличчям чи вже тільки сума рішень минулих днів. Ніби все сходиться. Та сама зачіска. Часом та сама лисина. Ті ж самі очі, той самий злегка заспаний вираз обличчя. І тут раптом з’являється щось інше. У дзеркальному відображенні людина помічає певну зміну.

Якби брехня було спортсменкою, то, найімовірніше, виступала би в бігові на 100 метрів. Не тому що вона швидка, а тому що брехня має короткі ноги й на довшій дистанції в неї збилося би дихання, вона шпорталася би та хекала.

Задирання носа – явище таке ж давнє, як і людство, та водночас воно напрочуд стійке до цивілізаційного поступу. Змінюються часи, костюми та технології, але людська потреба показати світові, що я це щось більше і я вам доведу, непохитно триває й донині.

Патріотизм – це поняття важке, як старий, трохи надтріснутий дзвін, який лунає тільки тоді, коли хтось дійсно відважиться його торкнутися. В теорії це любов до Батьківщини, турбота про громаду, готовність до самопожертви. А на практиці все частіше нагадує старанно режисований спектакль, у якому вдавання більше, ніж змісту, більше заяв, ніж учинків, більше пустих слів і жестів.

Їжа, попри те, що тема здається надзвичайно приємною, все ж таки з якихось таємничих, мабуть позаземних, причин розділяє людей. Більше, хоч це й видається єрессю, ніж політика. Як приклад можемо навести запитання, чи суп має бути з макаронами чи картоплею.

Гарним вихованням, як раніше рідкісною порцеляною, зараз користуються переважно з особливої нагоди. Від великого дзвону. Колись вона стояла в меблевій стінці, на виду і боронь Боже торкнутися її без причини – тільки не розбити б.

Закон джунглів звучить як щось дуже відсторонене, екзотичне, що належить до світу ліан, іклів та пазурів. Воно асоціюється з документальним фільмом про природу, в якому Кристина Чубувна незвичайним голосом пояснює, чому антилопа щойно програла в брутальній сутичці свою життєву суперечку з левом.

У польській мові існує фразеологічний зворот настільки місткий, що в нього можна запхати державний бюджет, кілька невдалих інвестицій і один дуже дорогий кавовий автомат, який купили, бо був на акції, а пізніше виявилося, що цим рішенням ми поцілили як кулею в огорожу. Йдеться, звісно, про класику жанру: гроші, викинуті в болото.

Відкриваю холодильник, а там… брекфест тайм. Виходжу на прогулянку і чую, як сусідка кричить до собаки: «Кам ін, Люсі, йдемо в хату!» Вмикаю телевізор, а там усенька польська мова намагається відчайдушно пригадати, чим же вона є. І я її абсолютно не звинувачую.