Патріотизм – це поняття важке, як старий, трохи надтріснутий дзвін, який лунає тільки тоді, коли хтось дійсно відважиться його торкнутися. В теорії це любов до Батьківщини, турбота про громаду, готовність до самопожертви. А на практиці все частіше нагадує старанно режисований спектакль, у якому вдавання більше, ніж змісту, більше заяв, ніж учинків, більше пустих слів і жестів.

Їжа, попри те, що тема здається надзвичайно приємною, все ж таки з якихось таємничих, мабуть позаземних, причин розділяє людей. Більше, хоч це й видається єрессю, ніж політика. Як приклад можемо навести запитання, чи суп має бути з макаронами чи картоплею.

Гарним вихованням, як раніше рідкісною порцеляною, зараз користуються переважно з особливої нагоди. Від великого дзвону. Колись вона стояла в меблевій стінці, на виду і боронь Боже торкнутися її без причини – тільки не розбити б.

Закон джунглів звучить як щось дуже відсторонене, екзотичне, що належить до світу ліан, іклів та пазурів. Воно асоціюється з документальним фільмом про природу, в якому Кристина Чубувна незвичайним голосом пояснює, чому антилопа щойно програла в брутальній сутичці свою життєву суперечку з левом.

У польській мові існує фразеологічний зворот настільки місткий, що в нього можна запхати державний бюджет, кілька невдалих інвестицій і один дуже дорогий кавовий автомат, який купили, бо був на акції, а пізніше виявилося, що цим рішенням ми поцілили як кулею в огорожу. Йдеться, звісно, про класику жанру: гроші, викинуті в болото.

Відкриваю холодильник, а там… брекфест тайм. Виходжу на прогулянку і чую, як сусідка кричить до собаки: «Кам ін, Люсі, йдемо в хату!» Вмикаю телевізор, а там усенька польська мова намагається відчайдушно пригадати, чим же вона є. І я її абсолютно не звинувачую.

Неймовірно, що людство дійшло до етапу польотів у космос, розумних будинків і пристроїв, які, немов велике гумове вухо, вміють підслуховувати наші розмови, щоб потім ні з грушки ні з петрушки запропонувати нам «ідеальний пилосос на знижці». Водночас воно не може приборкати однієї винятково примітивної сили природи – здатності нарікати.

«Позич мені сотню – як бабцю люблю, віддам завтра». Ця на перший погляд невинна фраза і прохання, яке в ньому міститься, в історії людства розпочали більше трагедій, ніж греко-перські війни, невдалі побачення та всі ремонти, разом узяті.

Час від часу в кожній людині прокидається глибоко прихований ген, який відповідає за накопичення запасів. І немає найменшого значення, чи ми хочемо запхати до стелі домашню комору, бо ж невблаганно наближається зима, чи потрапили на розпродаж макаронів або щецінського паприкажа*.

Спорт – це здоров’я. Це один із висловів, які ми повторюємо як мантру. З наполегливістю, гідною кращого застосування. Хто його автор? Хто вигадав такий популярний у теперішні часи слоган? Не маю блідого поняття.