Ім’я уродженця міста Дубна Ігнація Радлінського (1843–1920) відоме лише вузькому колу дослідників у Польщі та Україні, а його перу належать десятки робіт, які внесли вагомий вклад у науку. Він працював у сферах історії, філології, релігієзнавства та біблістики.

Ігнацій Радлінський походив із зубожілої шляхетської сім’ї, яка не могла забезпечити йому гідної освіти, тож успіхів на ниві науки він досяг виключно власними здібностями та наполегливістю. Після закінчення Київського університету Святого Володимира (який, до речі, був створений на базі ліквідованого царською владою Кременецького ліцею) він викладав класичні мови у Варшавській гімназії та вивчав, зокрема, древні семітські мови.

У 1938 р. Волинське товариство друзів наук видало мемуари Ігнація Радлінського «Моє життя». Перший розділ цієї книжки носить назву «Дитячі і хлоп’ячі роки (1843 – 1859)», він присвячений дитинству і молодості, які майбутній учений провів на Волині. У № 2 «Землі Волинської» за 1938 р. опублікували фрагменти першого розділу мемуарів, які кидають цікаве світло на відносини, які панували тоді в цьому регіоні. Пропонуємо вашій увазі спогади Ігнація Радлінського.

***

У квітні цього року Волинське товариство приятелів науки видасть мемуари Ігнація Радлінського, видатного вченого і мислителя, який народився на Волині, де провів усю свою юність. Нижче наводимо кілька уривків зі спогадів про цей період на Волині.

Форзац книжки «Моє життя» Ігнація Радлінського. 1938 р. Public domain

Я народився на Волині, в місті Дубно, 1 (13) грудня 1843 р. Це повітове містечко в ті часи мало цілковито польський вигляд. Сумніваюся, чи навіть дві-три російські сім’ї в тому розумінні, яке витворилося пізніше, в ньому проживали. Належало воно тоді князям Любомирським. Власник його, не пам’ятаю імені, здається, Марцелін, уже помер. Син Юзеф, десь моїх років, перебував у Петербурзі, в Пажеському корпусі. Дружина Ядвіга з князів Яблоновських – переважно за кордоном. Усі офіціалісти були поляками. Вони проживали у прекрасному старовинному замку. Фарний костел посеред міста, два монастирі на його околицях, бернардинів і кармеліток, муровані, просторі і старовинні супроти двох непримітних дерев’яних церков, надавали йому вигляд католицького. Третя церква на острові, одна-єдина мурована, була колись уніатським храмом. Навіть євреї розмовляли переважно польською.

Мій батько Адам Радлінський, син Ігнація, народився в 1794 р. Після закінчення Луцької повітової школи і Кременецького ліцею був писарем, а потім підсудком у повітовому суді, який на всю губернію залишився єдиним, де працівників обирали. До суду входили суддя і два підсудки, яких обирали на три роки з місцевої шляхти, третього призначав уряд. І цей зазвичай був поляком. Суддею був дядько моєї матері Ігнацій Дубіський. Цей суддя разом із повітовим касиром Ігнацієм Бернатовичем були моїми хрещеними батьками. А оскільки й мій дід мав ім’я Ігнацій, то і я отримав це ім’я на хрещенні, до якого додали два інших: Юзеф та Елігіуш. Останнє я приніс собі, народившись 1 грудня.

Мій батько був одружений двічі. Матір першої дружини мого батька була з сім’ї Рутковських із Лисина, костельного села на Стирі, частиною якого володів її брат Ян Рутковський. Вона мала трьох чоловіків. Прізвище першого я забув (можливо, Доманевський?). Саме дочка із цього першого шлюбу була першою дружиною мого батька. Другий мав прізвище Пьонтковський. Із ним вона мала трьох синів: Юзефа, Алойзія і Флоріана. Третім був Скшинецький. Із ним дітей не мала. Оскільки вона доводилася мені бабусею, а Пьонтковські – дядьками моєї рідні по першій дружині батька, то із цими родичами ми постійно підтримували відносини. Бабуся померла, коли я ще був дитиною. Вона жила з найменшим сином Флоріаном у Русиновому Берестечку – селі, теж розташованому на Стирі, але на протилежному від Лисина березі. Парафія належала до Золочівки. Це свідчить про досить чисельне католицьке населення. Від Лисина до того Берестечка було заледве кілька верст.

Друга дружина мого батька була з роду Козловських, дочка Леона та Людвіки з Дубіських, двоюрідної сестри вже згаданого судді Дубіського. Це була практична, енергійна жінка, яка мудро і шляхетно керувала в сім’ї. Пам’яттю вона сягала, мабуть, ще до XVIII ст., тому, підписуючись, завжди додавала до прізвища «громадянка» і завжди чинила як розумна, гідна і самостійна громадянка. Родина Козловських була досить чисельна. Моя матір Анеля була найстаршою з п’яти дочок. Син Людвік, передостання дитина, був чи принаймні вважався найулюбленішим. І він цілковито на це заслуговував. Усі його любили. Мій дід займав різноманітні виборні міські посади. Крім того, володів у сусідньому з Дубном селі Млодаві якоюсь спадщиною. Тримав у місті коней. Це були ще часи панщини. Пам’ятаю старого слугу Марціна, який за потреби був лакеєм або кучером.

Проживаючи в одному місті і то в найближчому, навіть як на містечко, сусідстві, а часто навіть на одному подвір’ї, мої батьки з батьками моєї матері були ніби однією сім’єю, фактичною головою якої була моя бабка, що ніяк не применшувало поваги мого батька. Вони обоє вміли тримати себе у відповідних рамках. І сьогодні я захоплююся цим мистецтвом. Маючи свою матір за святу і тому відповідно її шануючи, я ще й зростав у культі бабусі. У частих мандрівках із нею до тієї Млодави я пізнавав село.

Хоч у 1848 р. мені йшов заледве п’ятий рік, я вже вмів читати і запам’ятав кілька випадків. Приїзд до Дубна єпископа Боровського з Житомира. Був урочистий прийом, влаштований за наказом уряду. Потім холера, на яку захворіли дядько Людвік і тітка Юстина, найстарша із сестер моєї матері. Далі розмови про угорську війну й оглядання волів, які гнали війська, що поверталися. Пізньої осені мої дід і баба з матір’ю і мною відбули паломництво до чудотворної ікони Господа Ісуса в Дедеркалах, щоб подякувати за одужання тітки і дядька. Ця подорож закарбувалася в моїй пам’яті краще, ніж інші випадки. Монастир, костел, монахи, перепочинок для коней, заїзди до знайомих дорогою як у кінематографі проносяться й нині перед моїми очима.

Пам’ятаю прихід на світ у 1849 р. брата Людвіка. Батько мав двох братів: старшого за себе Юзефа і молодшого Станіслава. Юзефа я ніколи не бачив, хоч він і проживав у Рівненському повіті, у селі Шпанів, тобто недалеко від Дубна. Не пам’ятаю, щоб і мій батько коли-небудь його відвідував. Станіслав жив у Дубні, був одружений з Евою Зембжуською. Його називали регентом. Його дружина була практичною жінкою. Управління і навіть часом утримання дому залежало від її запобігливості. Проте між сім’ями братів не було таких близьких, постійних і щирих відносин, як, наприклад, між ріднею матері [...].

Портрет Ігнація Радлінського. Public domain

У 1852 р., на його початку, я почув розмову батька з матір’ю. Тато говорив, що з Житомира до Дубна має приїхати чиновник, спеціально направлений для перевірки Повітового суду, який один-єдиний зберігся у всій губернії як такий, де були виборні судді. Батько передбачав фатальні наслідки цієї ревізії […].

Його побоювання здійснилися. В березні трьох членів виборного суду відправили у відставку. Прислали нових – поляків або таких, хто міг вважатися поляком, – але вже не обраних серед місцевої шляхти, а бюрократів, усіх трьох родом із Волині. Пригадую прізвище одного судді – Оратовський. Натомість мої батьки були змушені змінити житло на менше й гірше […].

Розпочалися турботи про хліб насущний. Шляхетські родини внаслідок розгалужених родинних зв’язків завжди можуть очікувати спадків із різноманітних сторін, по лініях батька й матері. Ці спадки передбачалися наперед і на них розраховували. Так само було і з моєю сім’єю […]. У моїй пам’яті залишилося прізвище Дзюсіна. Це була близька родичка мого батька (а, може, навіть мачуха), якій чоловік перед смертю відписав доживоття на селі. Овдовівши, вона вийшла за якогось Дзюся.

Із давніх, дуже давніх часів на Волині залишилися адвокати. Вони походили з місцевої шляхти і навіть із громадян та не мали визначеної і визнаної, як згодом мали присяжні, посади. У справах, якими вони опікувалися, ці люди виступали як приватні вповноважені представники сторін процесу, що дозволялося правом. У кожному повіті був один такий представник або навіть два. Відоміші могли поширити свою практику на кілька повітів. У Луцькому та Дубенському в ті часи (1840–1855) славився Антоній Перетяткович. Отож, саме в його руках і в його володінні опинилося оте доживоття Дзюсіної. Він викупив його і відкрив свою кишеню спадкоємцям. Цим користалися троє братів, мій батько і два дядьки, і за готівку, яку вони отримували в кожній потребі, відмовлялися частина за частиною від свого права на весь спадок. Я часто чув про поїздку батька до Перетятковича і про його приїзд до Дубна. Пам’ятаю про сумну сцену в 1853 чи 1854 р., коли виявилося, що зі всього спадку Дзюсіної залишилося тільки кількасот рублів. Отримавши їх, батько поклав ці кошти під відсоток в одного єврея, власника заїжджого дому, від якого брав гроші вже не сотнями, а десятками рублів, доки всі не закінчилися. Так пішла і пройшла не одна спадщина…

Повернуся до випадків, які впливали на мій інтелектуальний розвиток на фоні сімейного життя і в залежності від долі батьків. А між 1852 і 1856 рр. важкою була ця доля. Батько постійної роботи не знайшов. Випадкові справи, як-от поділ майна та інші, утримання не гарантували. Праця й ощадливість матері запобігали ледь не остаточним нестаткам, але справи йшли все гірше. Квартири треба було міняти щоразу на гірші… Питання школи для мене батьки взагалі не піднімали. У Дубні жодної не було. Якийсь Вільчинський у себе приватно навчав шкільних предметів, беручи по два рублі на місяць за цілоденне навчання, але ідея мене до нього відправити ні батькові, ні матері до голови не прийшла. Ну, то й добре. Врешті чого я міг би в нього навчитися? Французької й арифметики мене вчила мама. Про російську взагалі ніхто не думав. Повітова школа в Луцьку та гімназія в Рівному всім уявлялися чимось схожим на Сибір. Навіть опускаючи питання вартості, мене до них батьки не віддали б […].

Я досить рано навчився прислуговувати на месі (мабуть, ще на десятому році життя), а навчившись, брав активну участь у церковному житті. Мене знали місцеві й навіть приїжджі священники. На процесіях, які відбувалися чи то в костелі, чи від одного костелу до іншого, я носив хрест, благаючи Бога про покращення життя моїх батьків. Ці релігійні обряди заміняли мені релігійну освіту, обмежену, як звично, катехизмом і священною історією. Вони більше впливали на емоційний, ніж на інтелектуальний розвиток. Останній відбувався іншим чином.

У домі дідуся й бабусі дядько Людвік завів звичай вечірнього читання. Невелика місцева книгарня постачала нам новинки, головним чином літературні. У літературі панував Крашевський, і саме його романи переважно читали на тих посиденьках. Таким чином я ознайомився з найкращими «Романом без назви», «Двома світами», «Сімейними справами», «Єрмолою». Особливо вплинуло на все життя читання першого. Не маючи поняття про університет і про предмети, які там викладали, я співчував долі Шарського, головного героя, хоч у мене з ним не було нічого спільного. Думка вступити на обраний ним факультет уже тоді заволоділа мною, хоч я уявлення не мав, як це могло би статися. Можливістю дістати книжки я похапцем користався і з запалом їх поглинав.

Опрацював і переклав Анатолій Оліх