«Цікаво знаходити родичів, яких давно не бачила або з якими взагалі не була знайома, і простежувати, вловлювати спільні риси. Ти можеш не знати людей, не спілкуватися з ними роками, а кревність зберігається», – зазначає Наталія Урбанська (в дівоцтві Мшанецька) з Тернополя.

Наша співрозмовниця – художниця та активна представниця Тернопільського культурно-просвітницького полонійного товариства. Сьогодні «Волинський монітор» описує її родинну історію, яка простягається від Кременця до Буенос-Айреса.

Єврейський будинок у центрі Кременця

Бабуся і дідусь Наталії Урбанської по мамі – Домініка (1921 р. н., у дівоцтві Пасєка) і Броніслав (1914 р. н.) Бєліци з села Волиця Кременецького району. Там вони познайомилися й одружилися, а згодом переїхали до Кременця. В подружжя народилося двоє доньок: Стефанія (1939 р. н.) і Станіслава (1942 р. н., матір Наталії Урбанської).

Знизу Броніслав Бєліца з доньками Станіславою, Стефанією та дружиною Домінікою. Зверху брат Домініки Тимофій Пасєка з дружиною і швагром. Кінець 40-х рр.

«Батьки діда Броніслава – Єва та Ілля Бєліци – рано померли. Він зі старшим братом, теж Іллею, залишилися сиротами. Діду тоді було десь сім років, а його братові – 14. Вони зростали в дядька. В того були рідні діти і ставлення до прийомних відрізнялося. Згодом Ілля виїхав. Тоді агітували їхати в Аргентину, Канаду. Обіцяли за океаном землю, роботу. Як розказували, селами їздила машина й набирала людей. От Ілля якось сів у таку машину. І все – дід його більше не бачив. Він дуже сумував за братом. Як говорив, йому ще довго снилося, як Іллю забирає машина, як вона їде польовою дорогою, піднімається курява, а він біжить услід і кличе брата, плаче. Йому часто цей сон снився, навіть уже в дорослому віці», – говорить Наталія.

Броніслав і Домініка Бєліци мешкали в центрі Кременця разом із рідним дядьком Домініки – вдівцем Данилом Пасєкою. «Він не мав дітей. Працював у єврея, який тримав постоялий двір. Напередодні вибуху Другої світової війни багато євреїв потрохи продавали своє майно й виїжджали. І Данило придбав в одного єврея будинок. Там вони всі й жили.

Сидить Данило Пасєка

У роки війни багато єврейських будинків у Кременці спалили, а на місці, де зараз парк імені Тараса Шевченка, було гетто. Бабця, яка фактично жила поруч, бачила, як євреїв зганяли туди, як їх вели на розстріл. Ще згадувала, що до неї приходила якась жінка, кликала піти й пошукати: може, щось цінне по євреях залишилося, якесь золото. Бабця відмовила. І як говорила, потім тій жінці добром цей учинок не повернувся.

Знаю, що у війну родина бабці переховувалася в лісах і, щоб вберегти, мою маму ще немовлям передали в село якійсь родичці. Нібито її навіть передавали в кошику, щоб ніхто не знав. До року мама не жила з батьками. І коли бабця Домініка знову побачила свою доньку, вона вже ту родичку називала мамою», – розповідає Наталія.

Її дідусь Броніслав Бєліца воював у польській армії. Його призвали у квітні 1944 р. «Наскільки знаю, він дійшов до Праги. Після війни ще рік був у Варшаві, кликав бабцю до себе, але вона не захотіла виїжджати через рідних. Оскільки вона відмовилася їхати, дід повернувся. А от його друг, хресний батько моєї мами, з яким вони були разом у війську, залишився у Варшаві. У Польщу виїхала ще двоюрідна сестра бабці Фрося».

Броніслав Бєліца (сидить зліва) з товаришами. Приблизно 1944 р.

Броніслав Бєліца. Середина 40-х рр.

Костел замінив батьків

Повернувшись у Кременець, Броніслав Бєліца влаштувався на роботу в педагогічний інститут. Він близько 30 років працював на посаді проректора з господарської частини. Його дружина Домініка опікувалася домом, господарством, доглядала хворого дядька Данила.

«Мама трохи розповідала про свої дитячі роки. Як казала, мій прадід у Волиці мав багато землі та лісу, наймав працівників на сезонні роботи. Його дивом не вислали в Сибір. Мабуть, йому вдалося уникнути радянських репресій тому, що вся земля була записана на різних родичів. Мама згадувала, що на обжинки її як онуку заможного господаря наряджали, надягали вінок і вели попереду натовпу. Співали.

Знаю, що дідусь старшій доньці, Стефанії, ще наймав приватну вчительку польської мови, а от моїй мамі – вже ні. Напевно, не хотів наражати близьких на небезпеку. Тому моя мама, хоч і чула в сім’ї і українську, і польську, і російську, польської грамоти не вчила», – зауважує Наталія.

Перше причастя Стефанії Бєліци. Кременець, 1949 р.

Станіслава Бєліца зліва. Середина 40-х рр. 

За її словами, рідні навіть у радянські часи відвідували костел, попри те, що дідусь Броніслав Бєліца працював в інституті. Відзначали також свята за католицькими традиціями, співали польські колядки.

«Дід постійно відвідував костел і, чим міг, старався допомагати храму. Студенти на нього навіть малювали карикатури: нібито він настільки затурканий, що в костел ходить. Звісно, це його ображало. У ті роки йому й у комуністичну партію періодично пропонували вступати, щоб кар’єра складалася, але він відмовлявся. Казав, що костел свого часу замінив йому батьків, тому не може відмовитися від віри, адже таким чином втратить зв’язок із батьками.

І мене дідусь водив до костелу, коли я приїжджала в Кременець. Пам’ятаю, як ми зустрічали старших жінок дорогою до храму й відразу було чути польську мову. Загалом про дитинство в Кременці в мене тільки приємні спогади. Це дуже гарне місто. Я проводила там літні канікули й вихідні. З городу бабці та діда відкривався казковий краєвид на гору Бону.

Броніслав та Домініка Бєліци з доньками Стефанією (зліва) та Станіславою на фоні свого будинку. Кременець, 1956 р.

Особливо близькі відносини в мене були з дідусем Броніславом. Він мав дуже добре серце. Напевно, саме завдяки йому я прагнула, щоб мої діти знали польську мову й польські традиції. Це ніби моя йому данина пам’яті. До слова, мій день народження припадає на 12 листопада, а дідуся – на 15 листопада, то святкування в нас розтягувалося на три дні: починали 12-го в Тернополі, а завершували 15-го в Кременці», – ділиться спогадами наша співрозмовниця.

Як додає, в роки відлиги її бабуся та дідусь не їздили за кордон до родичів, однак до них приїжджали рідні з Польщі, зокрема двоюрідна сестра Домініки Фрося з чоловіком і дітьми.

Броніслав Бєліца на сходах свого будинку. Кременець, 50-ті рр.

Домініка Бєліца. 1954 р.

Броніслав і Домініка Бєліци. Кременець, 50-ті рр.

Домініка Бєліца (в центрі, тримає на руках свою похресницю) з чоловіком і подругами. Кременець, 1958 р.

Двоюрідна сестра Домініки Бєліци Фрося

Аргентинська гілка

Рідні брати Ілля та Броніслав Бєліци після того, як перший виїхав до Аргентини, деякий час підтримували зв’язок за допомогою листування. «Навіть моя мама пам’ятає, що приходили посилки з якимись речами, наприклад, хустинками. Пізніше через страх переслідування дід попросив брата більше йому не писати. Так їхнє спілкування обірвалося. Згодом були спроби відновити контакти, але безуспішні», – каже Наталія.

Окрім Іллі Бєліци, до Аргентини свого часу виїхали й родичі Домініки, тобто рідні нашої співрозмовниці по лінії Пасєк. «У бабці Домініки в Аргентину виїхала двоюрідна сестра. І так склалося, що в Буенос-Айресі вона познайомилася з Іллею Бєліцою й пізніше вийшла за нього заміж. У них народилося четверо дітей. І як Ілля прислав діду фотографію з весілля, на знімку бабця впізнала свою кузину».

У 90-х роках матір нашої співрозмовниці Станіслава Мшанецька спробувала розшукати своїх родичів в Аргентині через Червоний Хрест. Вона отримала відповідь із вказаною адресою проживання її двоюрідного брата Карло, сина Іллі Бєліци.

«Мама писала листи за тією адресою, але вони залишалися без відповіді. Вже пізніше ми дізналися, що в написанні адреси була помилка. Мій чоловік Михайло на початку 2010-х був в Аргентині. Він брав участь у зніманні телепроєкту «БУМ. Битва українських міст». І він показав цей лист від Червоного Хреста місцевій перекладачці. Вона відразу помітила помилку, виправила її і в довіднику знайшла номер Карло. Але тоді не вдалося відновити спілкування. Карло, як підняв слухавку, повторював тільки: «Ми ні на що не претендуємо».

Як нам згодом вдалося встановити, наші родичі роками мусили періодично з’являтися в посольство СРСР, відмічатися й писати заяви: мовляв, вони не претендують на жодне майно в Радянському Союзі. Тобто рідні і в Кременці, і в Буенос-Айресі боялися переслідувань тоталітарної системи», – розповідає Наталія.

Відновити контакти з рідними в Аргентині сім’ї нашої співрозмовниці вдалося аж у 2019 р. Її на Великдень відшукала Вероніка Ніколі – онучка іммігрантів Уляни та Степана Пасєк із Волиці. «Виходить, що це троюрідна сестра моєї мами Станіслави. У неї тато – італієць, а мама – українка. Після смерті своєї мами Вероніка захотіла більше дізнатися про власне коріння з України. Вона мала приїхати до нас у Тернопіль, але спершу на заваді став ковід, а зараз – повномасштабна війна.

Узагалі в Аргентині – багато рідних. Вони підтримують наші традиції, знають, що мають українське та польське походження. Ми періодично спілкуємося в соцмережах. Ще так цікаво простежувати, знаходити спільні риси», – звертає увагу Наталія.

Ілля Бєліца з дружиною. Буенос-Айрес

​​Діти Іллі Бєліци: Сусанна, Жорж і Карло. Буенос-Айрес

Усе життя співали

Її бабця і дідусь по тату – Хелена (в дівоцтві Омелян) і Андрій Мшанецькі – з села Іванчани Збаразького району. У подружжя народилася двійня, але вижив тільки син Богдан (1939–2018 рр., батько Наталії Урбанської), донька прожила всього три місяці. У 1951-му сім’я переїхала в Тернопіль.

«Дідусь Андрій в Іванчанах керував хором, а бабця Хелена в ньому співала. До речі, вони співали все життя. Удома мали багато пісенників. І ми з батьками, як їхали в Кременець, дорогою в машині завжди співали.

Хор «Каменярів» в Іванчанах, 1937 р. Посередині сидить Андрій Мшанецький, позаду нього стоїть його майбутня дружина Хелена Омелян

Прабабуся Наталії Урбанської по тату. Матір бабці Хелени Мшанецької, 1955 р.

Знаю, що дід Андрій був дуже майстровитий. Його не мобілізували в роки війни, бо він ремонтував техніку, машини, а ще був шофером. Переїхавши в Тернопіль, працював на заводі. Вмів обходитися з деревом, виготовляв фігури, рамки. А бабця Хелена була рукодільницею, багато вишивала. Від неї мені дісталися дві подушки з широкими вишитими вставками. Там такий традиційний для нашого подільського регіону геометричний орнамент. Я докупила полотна й зробила з цих вставок вишиванку. І якось потім на старій фотографії впізнала орнамент. Виходить, що з самого початку це й була вишиванка, але бабця перестала її носити й переробила на подушки. Я своєю чергою, не знаючи того, знову зробила вишиванку», – говорить Наталія.

Її батьки – Станіслава Бєліца та Богдан Мшанецький – познайомилися в студентські роки. Обоє навчалися в Тернопільському медичному інституті. Були одногрупниками. «Тато ще був в оркестрі, грав на трубі. Як мама розповідала, коли студентів гонили копати картоплю, то вона з іншими працювали, а тато з оркестром створювали настрій».

Станіслава і Богдан одружилися в 1965-му. В подружжя народилося двоє дітей: син Сергій (1966 р. н.) і донька Наталія (1975 р. н., наша співрозмовниця).

Запрошення на весілля Станіслави Бєліци та Богдана Мшанецького. 1965 р.

«Батьки пропрацювали все життя лікарями. Мама – терапевтом, а тато – фтизіатром. Брат також став лікарем. А я пішла в народні традиції», – каже Наталія.

Станіслава та Богдан Мшанецькі з донькою Наталією (в заміжжі Урбанська), сином Сергієм і онукою Вітою. Тернопіль, 2014 р..

«Я хотіла, щоб донька знала польську»

Наталія Урбанська закінчила художньо-педагогічний факультет Рівненського державного гуманітарного університету за спеціалізацією «Декоративно-ужиткове мистецтво». Близько 25 років працювала в різних навчальних закладах Тернополя, зокрема в художніх школах.

Одружена з Михайлом Урбанським. Має дві доньки: Віту та Катерину.

Ось уже 10 років вона є активною членкинею Тернопільського культурно-просвітницького полонійного товариства. Організовує та проводить різноманітні майстеркласи для дітей і дорослих, разом із доньками бере участь у пізнавальних конкурсах, освітніх таборах та польсько-українських обмінах.

«Про діяльність товариства я дізналася фактично випадково. Я шукала для старшої доньки курси польської мови, бо хотіла, щоб вона знала польську. Отак і натрапила на товариство, яке об’єднує людей із польським походженням. Почала відвідувати заняття, щоб і самій підтягнути польську мову, а заразом – і різні заходи. З часом почала долучатися до організації акцій і свят у товаристві. Ми маємо багато творчих проєктів із дітьми і дорослими. Витинанки, малярство, розпис на склі, писанки. Конкурси, декламації, обміни, табори. От, наприклад, цього літа моя менша донька брала участь в освітньому таборі в Мотичі-Лісному, а я була опікункою групи», – зауважує Наталія.

Відзначимо, що її донька Катерина цьогоріч отримала відзнаку на конкурсі «Бути поляком», тож брала участь у семиденному мандрівному таборі та долучилася до церемонії нагородження, що проходила в Королівському замку у Варшаві. Ще вона перемогла у другому етапі декламаторського конкурсу «Словом – Польща» та здобула першу нагороду в ХХV міжнародному художньому конкурсі для молодих поляків, які проживають за межами Польщі. Сама ж Наталія Урбанська у 2022 р. перемогла в конкурсі «Polonijny Rodzic na 6», який проводить Культурно-освітня комісія «Польська школа» в Портленді.

Ольга Шершень

Фото з особистого архіву Наталії Урбанської

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП