«Мої бабусі спілкувалися польською мовою, а дідів я не знав, бо обох убила радянська влада», – розповідає Валентин Висоцький. Він родом із селища Нова Борова на Житомирщині, зараз мешкає в Здолбунові Рівненської області.

«Волинський монітор» описує його родинну історію, наповнену спогадами про пережиті радянські репресії.

Бабцю з двома синами виселили на Харківщину

Дідусь і бабуся нашого співрозмовника по тату – Адам Висоцький і Станіслава Грибовська (1909–1984 рр.) – мали двох синів: Броніслава (1932–2011 рр.) і Петра (1935–2012 рр., батько Валентина). Родина проживала на Житомирщині.

«Знаю, що прадід Людвіг Висоцький із сім’єю жили під Коростенем, мали 20 десятин землі та п’ять десятин дубового лісу. У діда Адама був ще брат Франко. Адама відправили в семінарію вчитися на священника, але він не закінчив навчання, бо зустрів бабцю Стасю. Бабуся – з багатодітної родини з хуторів, звідки потім комуністи зігнали людей у село Богушівка, неподалік Ушомира (зараз Коростенський район, – авт.). В них було шестеро чи семеро дітей.

Дід Адам працював на будівництві «Лінії Сталіна» (система оборонних споруд, ДЗОТ, – ред.), яка в нас йшла від Звягеля на Коростень. Був прорабом. А в 1937 р. радянська влада його закатувала. Його просто забрали з дому. Пізніше прийшла бумага, що він помер від цирозу печінки на Біломорканалі. Але чи так це, ніхто не знає. Своєю чергою бабусю Стасю із двома малолітніми синами виселили на Харківщину, в колишній Близнюківський район. Як казала бабуся, коли вони туди приїхали, по хатах ще лежали останки людей, які померли від Голодомору. Їх завели в якусь хатину і сказали: «Тут будете жити». Селили по дві сім’ї: двох жінок із їхніми дітьми.

Пригадую, бабуся розказувала, що як почалася війна, батько зник. «Пропав Петро. Я голошу, бігаю по всьому селі. Аж ось він – веде коня за вуздечку». Напевно, як ішла армія, кінь відстав: може, був поранений чи втратив вершника. Той кінь потім урятував усе село, бо було і як землю зорати, і як сіно привезти…

Коли саме бабця із синами повернулися на Житомирщину, я не знаю, але відомо, що в 1947 р. вони вже мешкали в Ушомирі. Потім переїхали в Красногірку», – говорить Валентин.

У 1976 р. разом із батьком і дядьком, рідним братом і кузеном вони їздили на Харківщину, відвідували місця, куди виселили родину. Як пригадує наш співрозмовник, тоді місцеві ще пам’ятали його бабусю, тож їх прийняли дуже тепло.

«Бабця Стася знала багато молитов. Вона також допомагала людям. До неї, наприклад, зверталися жінки, в яких, як тоді казали, опускалися шлунки. І мене бабця якось врятувала. Коли ми пішли по чорниці в ліс, я заблукав. То вона все село підняла, щоб мене знайти», – пригадує Валентин Висоцький.

У його родині збереглися спогади про Голодомор 1946–1947 рр. на Житомирщині. «Дядько Броніслав казав, що їжі в селі було достатньо, на городах усе вродило. Але все забирали, все вигрібали з хат, із комор. На місцях, куди все звозили, стояли охоронці, які в людей, які наближалися, стріляли на ураження. Щоб навіть не сміли підходити. Хто, що встиг сховати, на тому й виживав. Бабця знала трави, корінці. Напевно, це їх врятувало».

Станіслава Висоцька (в дівоцтві Грибовська)

Пам’ятник Броніславу Висоцькому. Нова Борова

Їхав на навчання, а потрапив на лісоповал

Наприкінці 40-х років Петро Висоцький поїхав в Архангельську область, як він думав, на навчання. «Якось батько дізнався, що нібито там у технікум беруть без екзамену. Він же не міг нікуди вступити, бо вважався дитиною ворога народу. Як він приїхав туди, його відправили на лісоповал. Йому було десь 14 років… Разом із товаришем вирішили тікати. Близько 30 км йшли до станції. Їхали потягом у відсіках із вугіллям. Добиралися до Коростеня десь півтора місяця.

До бабці Стасі прийшов сусід і сказав: «Іди, подивися, чи там не твій Петро лежить у бур’яні». Батько був дуже хворий, мав двостороннє запалення легенів. Бабуся затягла його додому на піч і виходила. Як він уже повернувся, то по нього приїжджали з Коростеня, ніби з НКВС. Бо він, як їхав в Архангельську область, щось підписав, а потім же втік. Його мали чи назад відправити, чи в тюрму посадити. Але бабця сказала, що він не прийшов, що, напевно, помер дорогою від голоду», – зазначає Валентин.

Його батько згодом пішов помічником до місцевого тракториста. Далі потрапив на п’ятирічну службу на флот. «Пізніше тато розповідав, що він був безпосереднім свідком подій, які могли передувати так званій Карибській кризі (1962 р., – ред.). Він перебував на атомному підводному човні у водах біля Куби. Казав, що вони там три місяці лежали під водою».

Петро Висоцький на службі на флоті

Після повернення зі служби на флоті, а саме – в 1959 р., Петро Висоцький одружився з Галиною Янчевською (1937 р. н.). Молоде подружжя облаштувалося в Новій Боровій (зараз Житомирський район). У пари народилося двоє синів: Валентин (наш співрозмовник, 1960 р. н.) і Анатолій (1963 р. н.).

Петро працював механіком, закінчив технікум. Потім обіймав різні посади, як-от заступник голови колгоспу, голова селищної ради, лісівник. Галина працювала на заводі залізобетонних виробів.

Петро та Галина Висоцькі. 1959 р.

Портрети Петра та Галини Висоцьких у будинку в Новій Боровій. На фото знизу – вони з дітьми

Галина Висоцька в костелі в Новій Боровій. 2025 р.

Староста села

Дідусь і бабуся нашого співрозмовника по мамі – Іван Янчевський (1897–1938 рр.) та Яніна Гонгало (1912–1991 рр.).

«Батько бабці Яніни, тобто мій прадід, – Адам. Його сім’я жила в селі Шадура (нині Житомирський район, – авт.). Він свого часу був старостою села. У бабці було троє сестер. Я пам’ятаю тільки Філіппіну, бо вона була хресною матір’ю моєї мами й доживала в неї віку.

Бабуся розказувала, як армія Будьонного йшла на Варшаву, один із підрозділів кілька днів стояв у Шадурі. І був такий епізод. Філіппіна, яка тоді була в підлітковому віці, несла два відра води коромислом, як до неї підскочив якийсь солдат. Вона злякалася, різко повернулася й вдарила його тим коромислом. Він втратив свідомість. Філіппіна розповіла все батьку. Той відволік того будьонівця до підрозділу. Як військо пішло, знову той солдат явився. Хотів застрелити Філіппіну з рушниці, але, слава Богу, промахнувся. Прадід Адам вчасно нагодився й позбувся його. Більше той солдат не повертався», – каже Валентин.

Його дідусь Іван був старший за бабцю Яніну на 15 років. Для обох це був другий шлюб. Яніна від першого чоловіка на прізвище Закревський мала сина Тадеуша, а в Івана в першому шлюбі народилося двоє дітей: Анатолій і Ніна. Пара мала двох спільних доньок: Галину (матір Валентина Висоцького) та Аллу (1938 р. н.).

«Бабуся Яніна спершу була одружена з Закревським. Після Тадеуша вона народила другого хлопчика, але той був слабенький. І от Закревський сказав, що треба йти і гребти сіно. Бабця відповіла, що не може покинути дитя, бо боїться, що не виживе. Почула від чоловіка: «Я сказав, то йдемо. Як помре, ще народиш!» Тобто буквально вигнав її працювати. Коли вона повернулася, дитя вже було мертве. Тож бабця забрала Тадеуша й пішла. Дід Іван на той час був вдівцем. Незабаром вони стали жити разом», – переказує Валентин.

Іван Янчевський. Перша половина 30-х рр.

Дружина ворога народу з п’ятьма дітьми

За його словами, дідусь Іван був грамотний і заможний. У 1938 р. його вбили радянські кати. Так бабуся Яніна залишилася сама з п’ятьма дітьми.

«Моя мама не пам’ятає батька й не може нічого про нього розказати. Усі згадки, які маємо, – від бабці Яніни. Коли формувалися колгоспи, дід здав худобу, зокрема коней. Бабця просила діда, щоб він сховався на деякий час, бо ходили чутки, що людей забирають і розстрілюють. Дід відмовився. Вірив, що оскільки добровільно відвів худобу в колгосп, то його не стануть чіпати.

Як діда забрали, бабця пішла спершу у Володарськ-Волинський (тепер Хорошів, – авт.). Там їй сказали, що дід – у тюрмі в Коростені. Коли дісталася Коростеня, там почула, що діда перевели в Житомир. Урешті вночі дісталася якимсь товарняком у Житомир. Як пригадувала, таких, як вона, жінок, які шукали своїх чоловіків, було близько 30. Вони сиділи під в’язницею, чекаючи ранку. Їм сказали: «Не сидіть тут. Ніхто вже їх не випустить».

Бабця пригадувала, що десь посеред ночі піднявся страшенний крик у тюрмі, а через годину-дві звідти виїхали дві полуторки, накриті брезентом. Як кажуть, убитих у тюрмі тоді ховали на хуторі Богунія; зараз це мікрорайон Житомира. Там, у тій Житомирській тюрмі, і мого діда закатували, а бабця стала дружиною ворога народу».

Іван Лукʼянович Янчевський є у списках репресованих «Реабілітовані історією. Житомирська область» (Книга 7. Том 1). Як вказано, він народився та мешкав у селі Гайки (зараз Хорошівська громада). Заарештований 14 квітня 1938 р. Його звинуватили в причетності до Польської військової організації. 5 жовтня 1938 р. Івана розстріляли в Житомирі. Його реабілітовано в 1958 р.

Сім’ї, яка залишилася без батька і чоловіка, випало пережити ще й голодні роки. Як розповідає Валентин, його бабуся мусила працювала в колгоспі, відробляти трудодні, тож їй доводилося потайки, під одягом, виносити кілька пригорщ зерна, яким годували тварин. Багатодітну родину врятувало те, що Тадеушу вдалося сховати від совєтів корову. «Мама казала, що вони їли корінці, недостиглі ягоди… Вона навіть сьогодні нічого з харчів не викидає», – додає наш співрозмовник.

Його тітку Ніну Закревську приблизно в 1943 р. забрали на примусову роботу в Німеччину. Вона працювала там у приватному господарстві. Як говорить Валентин, жінка навіть дочекалася компенсації від німецького уряду – в 90-х роках отримала 800 німецьких марок.

Пам’ятник Яніні та Івану Янчевським. Нова Борова

Вінчалися після 23 років шлюбу

Наш співрозмовник народився 1960 р. у селищі Нова Борова на Житомирщині. «У нас на Житомирщині, коли я народився і підростав, було приблизно 40 % польського населення. Навіть на весіллі музиканти жартували: українці – наліво, поляки – направо, чехи – посередині. Але в нас ніколи не було сварок чи, не доведи Боже, бійок через те, що ти – поляк, а ти – українець… Мої бабусі спілкувалися польською мовою, а дідів я не знав, бо обох убила радянська влада», – говорить Валентин.

У роки його дитинства в Новій Боровій та околицях не було католицького храму. Валентина та його меншого брата Анатолія хрестили в Житомирі. «Мама дуже віруюча, а от батько був комуністом. Тому мама нас потаємно хрестила, щоб батько не знав. Мій хресний тато – Анатолій Гонгало, родич по маминій лінії. На Перше причастя ми вже не їздили. Знаю, що в роки свого дитинства моя мама разом зі своєю меншою сестрою ходили до храму в Ємільчиному. Пішки йшли 45 км із бабусею, щоб перед Великоднем посповідатися. І як туди приходили, то ночували десь у курнику чи на сіні. Йшли переважно босі, щоб не стоптати взуття».

На початку 90-х у Новій Боровій під опікою отця Ришарда Шміста почали зводити католицьки храм Пресвятої Діви Марії Страждальної. Матір Валентина допомагала під час будівництва костелу, наприклад, готувала для робітників. «Як костел відкрили, вона дуже просила батька обвінчатися, бо ж не могла ходити до причастя. Тато не захотів. Тоді матір пішла по пораду до отця Ришарда. І після розмови зі священником батько, хоч і не погодився прийняти католицьку віру, згоду на шлюб дав. Таким чином відбулася церемонія», – розповідає наш співрозмовник.

Сім’я Висоцьких: Петро та Галина з синами Валентином і Анатолієм

Галина Висоцька в костелі в Новій Боровій. 2024 р.

Брати Валентин і Анатолій Висоцькі. Київ, 2021 р.

Валентин Висоцький закінчив місцеву школу. Спершу працював на будівництві четвертого реактора Чорнобильської АЕС і на заводі в Новій Боровій, а незабаром, після закінчення механічного факультету Українського інституту інженерів водного господарства в Рівному, переїхав у Квасилів, де працевлаштувався на заводі «Рівнесільмаш». Нині на пенсії. Разом із дружиною Людмилою мешкають у Здолбунові. Минулого літа вони відзначили 42 роки подружнього життя. Мають двох дітей і трьох онуків.

«У 2006 р. ми почали відвідувати костел у Рівному. І через рік, 31 березня 2007 р., перед Великоднем, ми з Людмилою вінчалися. Пам’ятаю, як тільки-но вирішили взяти шлюб у костелі, то думали, що все буде швиденько: прийшли, обвінчалися й пішли. Але як звернулися до отця Владислава Чайки, він скерував нас на навчання. Нашої підготовкою опікувалися сестра Юлія й отець Григорій Драус. Згодом ми доєдналися до неокатехуменальної спільноти. Пригадую, як ми сповідалися перед вінчанням – уночі. Було дуже гарно.

Валентин і Людмила Висоцькі

Коли переїхали в Здолбунів, почали відвідувати місцевий костел, а заразом і Товариство польської культури Здолбунівщини. Чим можемо, допомагаємо костелу. Ми тут живемо, то це і наш храм», – зазначає Валентин Висоцький.

У наступному тексті проєкту «Родинні історії» «Волинський монітор» представить розповідь дружини нашого співрозмовника Людмили Висоцької про долі її рідних.

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Валентина Висоцького

На головному фото: Валентин Висоцький. Здолбунів, 2025 р. Авторка фото: Ольга Шершень

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.