Поляки оселилися на Поділлі ще в часи Першої Речі Посполитої. І попри складні історичні перипетії та географічну віддаленість, адже від сучасного польсько-українського кордону їх відділяють сотні кілометрів, місцевим польським громадам вдалося вижити та зберегти свою національну ідентичність.

Пропонуємо вашій увазі розповідь про родинну історію Анатолія Оліха, поляка із Вінниччини, голови громадської організації «Волинський монітор», яка видає нашу газету.

Передаємо слово співрозмовнику.

Моє польське село

Я народився в селі Шостаківка неподалік Шаргорода на Вінниччині. Місто Шаргород заснував у 1585 р. великий канцлер коронний Ян Замойський, у часи активної колонізації цієї частини Поділля Річчю Посполитою. Оскільки неподалік проходив кордон із Валахією і до Дикого Поля було рукою подати, він звів тут фортецю, а землі, які стояли досі пусткою, стали привабливими для поселенців.

Наприкінці XVI  ст. відбулося перше масове заселення цього регіону поляками, друга хвиля була на початку XVII ст., коли містом володів син Яна, Томаш Замойський. Імовірно, тоді сюди перебралися мої предки. Припускати це мені дозволяє те, що один із моїх прадідів має прізвище Кришина, а Замойським належало село Кришин біля Замостя. Тож цілком можливо, що якийсь Ян чи Юзеф із Кришина оселився тоді біля Шаргорода.

І в самому місті, і в довколишніх селах ви і зараз знайдете масу людей із польськими прізвищами. Вони жили (і живуть) уперемішку з українцями, і тільки моя рідна Шостаківка вважалася повністю польським селом. Я народився в ті й його частині, яке носило горду назву Гнилий Кут. Справа в тому, що навесні й восени, в час дощів, ґрунти розмокали і дорога в нашому селі перетворювалася на багно, яким не можна було перебратися ні автомобілем, ні часом навіть трактором. Коли за совєтських часів перейменовували топоніми, гумористи з районного начальства нашій вулиці замість Польової дали ім’я Будьонного – мовляв, нею тільки кіньми можна проїхати.

Усі люди на нашому кутку були римо-католиками і вважалися поляками. Коли хтось одружувався і йшов у наше село в прийми, це автоматично означало, що шлюб молодята братимуть у костелі. З моменту шлюбу такий приймак чи приймачка вважалися поляками. Щоправда, про усвідомлену національну ідентичність у цьому випадку не йшлося, термін «поляк» вживався радше як традиційне, побутове окреслення. На мою думку, це можна сформулювати так: польськість у нашому випадку була не стільки кровним походженням, скільки культурним вибором.

У побуті жителі села спілкувалися між собою українською, проте в декого вдома вживали й польську мову. Це відображалося у щоденному мовленні. Жодних «Добридень» чи русифікованого «Здрасці». На вулиці в нас ніхто не вітався інакше як «Нєх бендзє похвальони Єзус Христус». У спілкуванні функціонували специфічні слова, здебільшого польські або польського походження, якими користувалися тільки в нас, а в навколишніх селах їх часто не розуміли. Я навіть згодом уклав невеликий словничок, адже ці слова на сьогодні майже вийшли з ужитку. Імена в селі були польські, але перекручені, з місцевим колоритом. При паспортизації, яку совєти провели аж у 1970-х рр., у документах людей були зафіксовані не тільки звичайні «словникові» імена, а й такі, якими вони були у вуличному звучанні чи перекручені чиновниками. Ось приклади імен моїх сусідів: Бенедьо, Генефа, Маргожета, Цицелька, Зуська.

Варто сказати, що в початковій школі в нашому селі геть усі мої однокласники були католиками і поляками. Проте польськість у ті часи намагалися не маніфестувати. Висновок, що всі мої однокласники – поляки, до мене прийшов уже в зрілому віці, коли я почав задумуватися над своєю ідентичністю, а доти я цього не усвідомлював. До речі, у приміщенні моєї початкової школи в Шостаківці в 1920-х рр. була польська школа, але ми, учні, про це не знали.

Сімейне фото 1950-х рр.

«Міжвоєнний» Шаргород

Іноді, коли заходить мова про міжвоєнні часи, я кидаю фразу на кшталт: «Я теж пам’ятаю, що це дійсно було так». Коли співрозмовник висловлює здивування, пояснюю. Як відомо, в міжвоєнній Польщі до Голокосту євреї становили близько 10 % населення, вони були звичним елементом життя, особливо в містах та містечках, де чисельно переважали. Варто пам’ятати, що у східних воєводствах переважну більшість населення становили українці. Цих три етноси співіснували в межах однієї держави.

У Шаргороді цих три етноси споконвіку проживали поряд. І з’явилися вони в місті одночасно, в часи його заснування. Синагога, наприклад, була хронологічно другою після фортеці (1589 р., тобто на сьогодні це найдревніша з уцілілих синагог в Україні) великою міською будівлею. Наприкінці ХІХ ст., за переписом населення, із 3006 міщан 2242 були євреями.

Унікальність Шаргорода полягає в тому, що наша єврейська громада вижила під час Другої світової війни. Це тема для окремої розмови, але в нашому гетто, в якому було близько 7000 осіб, за весь час окупації не розстріляли жодного єврея! І ця громада зберегла свої самобутні традиції, мову і побут. Жили євреї в окремих кварталах, у них був свій кошерний риночок і в часи мого дитинства та юності вони становили величезну частку, тобто більшість міського населення.

У моєму селі, яке в 1986 р. стало частиною Шаргорода, жили поляки. В інших присілках більшість становили українці. Всі ці три громади жили в спільному просторі, взаємодіяли між собою. З часом євреї виїхали, поляки асимілювалися, але вміння шаргородців знаходити спільну мову нікуди не зникло.

Наприклад, у грудні 2025 р. помер мій батько. На традиційну тижневу молитву приходили сусіди. Зараз у Шостаківці (всі старі назви люди зберігають у побуті) мешкають не тільки католики, а й православні. І православні сусіди разом зі всіма нами молилися розарій, католицькі молитви, співали релігійні пісні, зокрема польські. Нормальна справа, нічого дивного.

Усе визначала католицька віра

Нашу ідентичність визначав насамперед католицизм. Справа в тому, що в ті часи не було можливості отримувати будь-які знання про польську культуру в навчальних закладах чи із засобів масової інформації, які були в монополії совєтської держави. У сім’ї такі можливості були обмежені, дуже рідко в кого були преса чи художні книжки польською мовою. В мене не було. В сім’ї батька моєї дружини Валентини зберегли довоєнний польський буквар, але це був радше виняток. Крім того, внаслідок репресій 1930-х рр. і етнічної політики комуністів, які намагалися всіх переплавити на уніформованого «совєтського чєловєка», будь-якої вираженої форми польськості в сім’ях із міркувань безпеки уникали.

Але було одне, за що люди трималися з усіх сил, щоб залишатися людьми. Це була католицька віра. Совєти в рамках боротьби з релігією закрили у Шаргороді в 1930-х рр. усі храми: костел, церкви, синагогу та молитовні будинки євреїв. Щоби бути точним, наш костел Святого Флоріана закрили в 1933 р., а настоятеля парафії, отця Максиміліяна Туровського згодом розстріляли. 22 липня 1941 р., коли в місто увійшли німецькі війська, костел відкрили. Після війни певний час парафія не мала власного священника, але храм у неї був. В 1960 р., у часи хрущовської антирелігійної кампанії, влада зробила спробу закрити костел, але зіткнулася з рішучим спротивом вірян. Парафіяни, а кістяк їх становили мої односельчани, підняли бунт і відстояли своє право молитися до Бога. Отак у нас залишився тільки один відкритий храм – католицький костел. Він був як більмо на оці влади, адже стояв між районним комітетом Комуністичної партії і райвиконкомом. Православні ж і юдеї залишилися без святинь.

Парафіяльними священниками в повоєнний час у Шаргороді були Мартиніян Дажицький, Антоній Хоміцький, Броніслав Джепецький (два останніх – із Луцької дієцезії). Всі пережили совєтські табори й мали просто безмежний авторитет серед вірян. Слово священника було законом. Особливо парохи дбали про католицьке виховання в сім’ях. У випадку, якщо шлюб укладався між католицькою і православною сторонами, вони могли відмовити в шлюбі молодятам, якщо ті не пообіцяють виховати дітей у католицькій вірі. Ба більше, заборонялося бути гостем на такому нешлюбному весіллі навіть рідним батькам! За такий проступок заборонялося йти до сповіді і, відповідно, причащатися.

А ще в нашій Шостаківці в Адвент та Великий піст закривали клуб, бо на дискотеки ніхто не ходив. Якщо хтось зважився піти на дискотеку в Шаргород і про це дізналися батьки – горе тому!

Наша польськість формувалася в костелі. Меси, які після Другого Ватиканського собору стали правити польською мовою, були для нас джерелом і духовної їжі, і навчальним матеріалом. Ми вчилися польської мови з Месалу, лекціонарія, католицьких молитовників і пісенників. Потім, коли в 1980-і рр. почали приїжджати молоді священники з Польщі, вони навчали нас мови в недільній школі, розповідали про культуру, привозили книги, фільми. Священники старшої генерації, «табірники», чи не в кожній проповіді наголошували на пам’яті про те, чиїми потомками ми є.

Польських звичаїв у нас збереглося небагато, згадати можу лише шопки в хатах, оплатки і колядування. Але скажу, що в підлітковому віці я знав кілька десятків колядок. Польською, звісно. Українська колядка «Добрий вечір тобі», яку я вперше почув десь у 14 років, була для мене величезним відкриттям.

Дім дитинства

Я народився в листопаді 1974 р. Мої перші шість років життя пройшли на Гнилому Куті, в домі моїх діда Альбіна й баби Юзі. Вони спілкувалися українською, а на польську переходили, коли сварилися, тож перші мої польські слова були не дуже літературними.

Шлюб Альбіна Дозорця та Юзефи Кришини

Юзефа з чоловіком Альбіном (справа), братами Адольфом (зліва) з дружиною та Казимиром (у центрі) з дружиною

Батьки працювали, дід також, тому моїм вихованням здебільшого опікувалася бабка. Вона на той час вийшла на пенсію, але оскільки пенсії було як кіт наплакав, займалася торгівлею. Бабка Юзефа купувала різні речі, везла кудись, продавала, звідти теж везла щось. У неї було «чуття», що будуть купувати, що вигідно, а що невигідно. Крім української, польської та трохи російської, вона не знала інших мов, але це їй не завадило об’їздити всі країни соцтабору, куди можна було потрапити за совєтським закордонним паспортом. Що цікаво, вона завжди останній день своїх вояжів присвячувала відвідуванню різних туристичних цікавинок країни, де була. А оскільки в Польщі вона бувала кілька разів на рік, то найбільше екскурсій було саме там. Краків, Варшава, копальні у Вєлічці, Ченстохова, навіть концтабір в Освєнцімі – де вона тільки не була! І завжди привозила якийсь сувенір на згадку, розповідала про те, що бачила. Такими були мої перші контакти з польською культурою.

Саме бабка Юзя навчила мене читати. В нас був настінний відривний календар і, відриваючи щодня черговий листок, бабуся мені його читала, розповідала, хто там зображений, показувала літери. Тож до першого класу (ще у віці шести років, я впросився, хоч не хотіли брати) я пішов, уже вміючи добре читати і знаючи багато чого про прикмети, народні звичаї, погоду, письменників, різні свята, Леніна і Карла Маркса, героїв революції – словом, про все, про що писали в тодішніх календарях. До речі, бабка, крім польських молитов, знала напам’ять усю Шевченкову «Катерину», вміла гарно малювати і вишивати.

А ще бабка вперше завела мене до костелу (тайкома від батьків), заплативши мені хабаря – цілого рубля. Там молилися польською, і я від неї вивчив кілька молитов.

Дід Альбін розповідав про бойову молодість у лавах Війська Польського. З бабусею ми часто ходили до сусідів, на похорони (в селі малих дітей, принаймні раніше, привчали, що смерть – це частина життя), де молилися польською. Але акцентовано про те, що ми поляки, в сім’ї мови ніколи не вели.

Альбін Дозорець (стоїть) із друзями. Грифіце, 1946 р.

Альбін Дозорець (перший зліва) з друзями. Грифіце, 1946 р.

Мої предки

Про своїх польських предків я дізнався в підлітковому віці, коли мене вперше зацікавила ця тема.

Діда й баби з боку батька, Віталія Оліха (1944–2025), який походив із села Мурафи, що за 12 км від Шаргорода, я не знав, бо вони рано померли. Мені відомо, що татову маму звали Павліна Юзефівна Романовська, вона походила з польського католицького роду. Померла в 1976 р., тож я її, звісно, не пам’ятаю. Мій дід по татовій лінії був поляком і католиком зі Слободи Мурафської. В сім’ї було шестеро дітей: Юзеф, Броніслав, Яніна, Віталій, Марія і Гелена. У свідоцтвах про народження дітей є чотири варіанти імені діда: Гнат, Ігнат, Єднах та Їднах, по батькові він мав Юзефович. Працював ковалем, був високим, фізично дуже сильним.

За розповідями, коли будували міст через річку Мурафу, дід забивав палі п’ятипудовим молотом. Під час Голодомору 1946–1947 рр., щоб прогодувати сім’ю, він вкрав кільканадцять качанів кукурудзи, за що його засудили до ув’язнення. Із тюрми він вийшов із туберкульозом і помер в 1962 р. Тоді мій батько Віталій саме вступив до Київського медінституту. Через смерть діда, свого тата, він був змушений покинути навчання. У діда був брат, який у 1920-х рр. втік до Польщі й залишився там жити, здається в Жешуві. Його в 1980-х рр. відвідали мої батьки. Ось і все про предків із батькового боку.

Єднах Оліх і Павліна Романовська

Більше я знаю про предків з боку мами, Зофії Дозорець (1948–2018). Тут скупі сімейні розповіді доповнили матеріали з кримінальних справ, які я досліджував у дорослому віці.

Батько мого діда Альбіна, Юзеф Павлович Дозорець, народився в 1886 р. Із дружиною Оляною мав шістьох дітей, ще одну дитину вони всиновили під час Голодомору 1932–1933 рр. Прадід був поляком, прабаба – українкою, а всі їхні діти були записані як поляки й ходили до костелу. Під час Першої світової війни прадід воював у царській армії, був артилеристом, мав кілька Георгіївських хрестів.

Юзеф володів понад 3 га землі, реманентом, худобою, але в 1930 р. совєти його розкуркулили. Попри це, прадід у колгосп сам не пішов і односельчанам казав, що не треба коритися совєтам. Він був запальної та прямолінійної вдачі, мав у селі прізвисько Дикий. Під час Польської операції НКВД його заарештували та через неповних два тижні, 8 грудня 1937 р., розстріляли у Вінниці. Про його долю я розповідав на сторінках «Волинського монітора».

Юзеф Дозорець із дружиною Оляною. Фото змонтовано в 1950-х рр.

Постанова про розстріл Юзефа Дозорця

Другого мого прадіда, Мар’яна Івановича Кришину, 1904 р. н., майбутнього свата Юзефа, також розстріляли під час Польської операції, але вже за звинуваченням у шпигунстві та участі в Польській організації військовій. Це сталося 20 вересня 1938 р. Про прадіда я теж розповідав на сторінках газети. У його сім’ї було троє дітей, серед них – моя бабка Юзефа та усиновлена під час Голодомору дівчинка. Прадідових батьків звали Янко і Франка, а бабу – Анна. Прапрапрабаба Анна прожила 102 роки. Вона – моя найбільш віддалена в часі родичка, про яку мені розповідали в сім’ї.

Документ про підтвердження розстрілу Мар’яна Кришини

Знаю, що в дружини Мар’яна, Мар’яни Кушнір, батьків, Кароля і Еву, вислали в 1930 р. до Сибіру. Кароль там помер, а бабка Ева (1885–1962) згодом повернулася. На старість вона осліпла і доживала віку в рідному домі. У Сибіру залишилися два Мар’яниних брати, Ян та Юзеф. Завдяки цьому я маю родичів поблизу Омська та в Забайкаллі. Молодша сестра Мар’яни, Вінцента, замерзла, коли йшла зі школи. Саму Мар’яну не вивезли до Сибіру, бо вона вже була заміжня.

Сім’я Мар’яна та Мар’яни Кришин. Зліва направо їхні діти: Адольф, Казимир, моя бабуся Юзефа

Бабуся Ева тримає внука Казимира. Справа стоїть його сестра Зофія, моя мама, зліва – двоюрідна сестра Марія з Сибіру

Куди зникла польськість

Польськість у Шостаківці викреслювали поступово. Як я згадував, в 1920-х рр. у Шостаківці була польська школа. Але вже тоді, зокрема після поразки Росії в більшовицько-польській війні та Ризького договору, багато місцевих поляків під час перепису 1923 р. записувалися українцями, щоб уникнути переслідувань.

Наступним етапом став 1930 р., коли в нас відбулося польське католицьке повстання. Це сталося так. Після арешту шаргородського пароха, отця Максиміліяна Туровського совєтська влада зробила спробу загнати в колгосп селян у сусідньому селі Плебанівка. Кількох людей, які чинили опір, арештували. Тоді вони підняли бунт: коли міліціонери застрелили одного місцевого господаря, селяни відібрали в них зброю, побили та розігнали агітаторів, а наступного дня пішли походом на Шаргород. Перед тим вони розіслали гінців у сусідні села із кличем: «Йдемо визволяти ксьондза і виступати проти колгоспу. Хто з нами не піде, той нам не сусід».

Загалом на місто пішли близько 4 тис. людей із шести сіл. Тільки тих сіл, де компактно проживали поляки. Понад тисячу бунтівників становили мої односельчани з Шостаківки. Люди були озброєні палицями, камінням, вилами. Приміщення райкому і райвиконкому повстанці взяли приступом, чиновники розбіглися, а міліціонери забарикадувалися в приміщенні колишнього православного монастиря. Люди спалили документи, поламали меблі, побили автомобіль. Увечері озброєний загін ОГПУ (совєтська спецслужба, яка існувала до 1934 р.) розігнав селян. Відкрили кримінальну справу. Так от, у протоколах усіх 70 допитаних у цій справі осіб у графі походження вказано «поляк-католик» або «українець-католик». Що цікаво, нікого тоді не покарали, навіть зачинщикам дали умовні строки, але за кілька років усі вони потрапили під репресії.

Далі був Голодомор 1932–1933 рр. Звісно, він був спрямований супроти українського села, але в результаті померло й чимало поляків. Потім – Польська операція НКВД, під час якої постраждала чи не кожна родина в селі. А серед моєї найближчої рідні під час Вінницького злочину совєти вбили близько двадцяти людей. У мене є там своя братська могила.

Такі речі не минають просто так. Страх заставляв людей мовчати, ховатися. Та мій дід Альбін під час мобілізації в 1943 р. не побоявся сказати, що він – поляк. Він потрапив до складу Війська Польського (так званого Берлінговського), пройшов до кінця Другу світову війну, а після її завершення ще півтора року прослужив поблизу нового польсько-німецького кордону. Проведені мною пошуки показали, що з нашого польського села, схоже, тільки один мій дід Альбін задекларував своє польське походження.

За мого дитинства під час парадів із нагоди Дня перемоги ветеранів війни возили з почестями по стадіону у відкритій вантажівці. Діда вперше запросили до неї аж у травні 1985 р., коли тих, хто воював, залишалося мало. До тієї пори, мабуть, його вважали підозрілим і недостойним представляти переможців.

Парад у 1985 р. Альбін Дозорець посередині

Довершила знищення польськості паспортизація в 1970-х рр., коли рабам із колгоспів урешті видали документи. Усіх поголовно записували українцями. Частині було байдуже, частина мовчала задля комфорту, а дехто навіть зумисне міняв національність.

Свою роль зіграв і перехід на українську мову релігійних практик у 1990-х рр. Польська, яка досі виконувала для католиків роль сакральної мови, втратила цю функцію і таким чином стала майже не потрібною. Католики в костелах на Поділлі давно вже не моляться польською мовою. А саме мова є базою для глибшого пізнання культури.

Коротко про себе

Усвідомлення того, що я – поляк, до мене приходило поступово. Розповіді в сім’ї були лише першим кроком. Далі – сусіди, товариство у школі. В моїй школі вчителі ставилися до всіх дітей однаково, незалежно від національності – мабуть, через багатовікову національну триєдиність Шаргорода. Та й самі вчителі були різного походження.

Наступним етапом був, як я вже сказав, костел. Католицизм не тільки формував мораль, а й через польську мову будував національну ідентичність. Пригадалося, що, готуючись до Першого причастя, ми завчали польськомовний катехизм від ще довоєнних катехеток напам’ять, часто перекрученим і не розуміючи змісту. Вчилися мови з виданого підпільно катехизму, де польські слова були написані російськими літерами. Перші польські священники й жива мова з’явилися аж наприкінці 1980-х рр. Ця мова фонетично дуже різнилася від тієї, в якій ми росли.

Далі був 1991 р., коли я вперше поїхав до Польщі на День молоді, коли туди прибув Папа Йоан Павло ІІ. Під час двотижневого пішого паломництва із Замостя до Ченстохови я навчився більш-менш сміливо розмовляти польською. Тоді ж мені подарували першу мою книжку польською мовою – «Вогнем і мечем» Сенкевича. Я її ніс у своєму паломницькому рюкзаку, а потім за нею вчився мови. Тепер знаю, що це не найлегша і не найкраща для цього лектура.

Ще один етап – книжка Євгена Сверстюка «Вінниця: злочин без кари» і вивчення кримінальних справ моїх близьких.

Потім – робота в курії Кам’янець-Подільської дієцезії з легендарними особистостями: єпископами Яном Ольшанським, нині Слугою Божим, та Станіславом Падевським, ксьондзом Кшиштофом Худзьо, отцями Алоїзом Кособуцьким, Францішком Меусом, Яном Беднажем...

Далі – робота в Луцьку з не менш легендарними єпископом Маркіяном Трофим’яком і ксьондзом Августом Меднісом. Потім я потрапив у редакційний колектив «Волинського монітора».

Бог завжди вів мене найкращими дорогами і посилав мені найкращих людей. І продовжує робити це й нині, під час служби в Збройних силах України. Вірю, що Господь допоможе нам, громадянам України різних національностей, досягти справедливого миру й гідно жити у своїй вільній державі.

Анатолій Оліх із братом Леонідом і батьками Віталієм та Зофією. 2018 р.

***

Текст написаний у рамках проєкту «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей», який реалізує редакція газети «Волинський монітор».

Розмовляла Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Анатолія Оліха