Франка Волощук – найстарша мешканка Гусятинської громади Чортківського району на Тернопільщині та найстарша членкиня місцевого Надзбручанського товариства польської культури та мови. 5 жовтня цього року вона святкуватиме свій 101-й день народження.

Пані Франка мешкає разом із сином Михайлом і невісткою Олександрою в селі Суходіл, куди з Личківців ще наприкінці 20-х рр. ХХ ст. переїхали її батьки. Має трьох онуків і трьох правнуків. Щодня молиться до Бога, слухає християнські радіопрограми українською та польською мовами. Коли ще мала змогу, відвідувала служби в храмі, «завжди йшла, що не правилося би». 

«Волинському монітору» вона розповідає про життя своєї сім’ї в міжвоєнний період, роботу в Німеччині, повернення додому та примусову колективізацію.

Дідусь вислав гроші з Канади

Франка Волощук народилася в селі Личківці в українсько-польській родині Йосипа та Марії (в дівоцтві Зелінська) Геріїв. Для Марії цей шлюб був другим; вона знову вийшла заміж після смерті свого першого чоловіка Миколи Герія – двоюрідного брата Йосипа. Микола загинув на війні 1914–1918 рр.

У сім’ї виховувалися семеро дітей від обох шлюбів: Микола та Михайло (сини Миколи Герія); Євстахій, Франка (наша співрозмовниця), Зофія, Павло і Петро (діти Йосипа Герія).

Дідусь і бабуся по мамі – Стефан і Франка Зелінські – мали п’ятеро дітей: Марію (матір Франки Волощук), Петра, Антона, Миколу та Яна. Батьки та брати виїхали до Канади. За словами Франки Волощук, коли рідні виїжджали, її матір Марія вже створила власну сім’ю, тому й залишилася на Тернопільщині. До слова, Франкою нашу співрозмовницю назвали саме на честь бабусі.

Ні діда, ні бабці по тату вона не пам’ятає: «Вони були з Дрогобича (Львівська область, – авт.), то я навіть не знаю, як їх звали. Тато переїхав, одружився. Як я підростала, то там уже нікого в живих не було. Перший чоловік мами теж був із Дрогобича».

Марія та Йосип Герії з дітьми спершу мешкали в Личківцях, а згодом, коли нашій співрозмовниці було близько п’яти років, переїхали на хутір поблизу Суходолу. Стефан Зелінський вислав із Канади гроші для сім’ї, щоб та купила землю. Але оскільки Йосип Герій був українцем, йому не продали наділ у Личківцях. Тож родина купила землю біля Суходолу. Там надбала будиночок із великим подвір’ям, мала багато поля.

Пані Франка пішла вчитися до української школи в Суходолі. Польської в околицях не було. «Як ми переїхали, я ще не ходила до школи. Вже тутки, в Суходолі, пішла – відразу до третього класу. В першому-другому не вчилася. Боялася йти до школи, бо я ж була чужа, з іншого села… Ксьондза в селі не було. Потім раз на тиждень почали приїжджати священники з Гусятина й Сидорова».

Франка Йосипівна додає, що оскільки її тато був українцем, то сім’я ходила до церкви: «Хто хотів, той ішов до костелу, а наші ходили до церкви. Тато був українець, він казав: Бог один і церква одна. На Різдво тато і мама ходили до Гусятина – пішки через поле. Я не ходила, бо не годна була так далеко йти».

«Мама мене не впізнала»

У 17-річному віці, в роки Другої світової війни, Франку Волощук вивезли на примусові роботи в Німеччину. Спершу вона потрапила до багатих господарів, працювала біля худоби. Як пригадує, ті господарі ставилися до неї добре, відпускали на службу до костелу. «Щонеділі я йшла до костелу. Там була більш як годину. Навіть сповідалася. Пам’ятаю, як ксьондз-німець мене висповідав і причастив… Я ще дівчам була, то навчилася трохи по-німецьки. До пісні дуже цікава була, то файно співала пісеньку по-німецьки».

Франка дуже сумувала за домом і рідними, тож наважилася на втечу. «Мене спіймали. Казали, що посадять до тюрми, але то не була тюрма. Ми в такій хаті сиділи. Раз на день нам давали їсти. Хліба дуже хотілося. Я ж була в господаря. Сиди собі. Ні, втекла. Дуже додому хотіла. Потім мене перевезли в інше місто. Там теж був господар. Він пік хліб. То, пам’ятаю, дасть мені маленький солений обаріночок, бо я дуже марна була, а хліб могла їсти. Потім знову тікала. Потрапила до Відня… Я багато разів тікала. І мене все ловили. На полі ще робила», – каже Франка Йосипівна.

Після війни відразу потрапити додому їй не вдалося. Совєти відправили дівчину на роботи вглиб СРСР.

«Нас везли поїздом. Було дуже багато людей. Цілий поїзд везли туди – далеко в Росію. Я заслабла, лежала на нарах. Нас таких багато там було. І дві жінки опікувалися мною, тримали коло себе. І вони взяли мене на поїзд до Києва. Ми їхали на верхах вагонів. Потім мене хлопець-машиніст посадив на поїзд додому. Він був сам із Львівської області. Подбав про мене, навіть поділився зі мною їжею. Одне яєчко мені дав, а одне – собі. І ще шматочок хліба… Я якраз на Чесного Хреста потрапила до Копичинців (місто в Чортківському районі, – авт.). Пішки йшла додому. Мене кликали на фірі їхати, але я боялася сідати, брехала, що мені недалеко. Так я йшла цілий день», – пригадує пані Франка.

Коли вона врешті дісталася додому, то була настільки змарніла й худа, що рідні її спершу навіть не впізнали. «Тато не воював. Як я прийшла, то він був у дворі. Ми так плакали – і він, і я… Мама мене не впізнала. Цілий тиждень не пускала мене на вулицю, щоб ніхто навіть не знав, що я є вдома. Я дуже худа була, слаба. Годували мене по-трошки. Відразу й боялися багато дати їсти».

Як додає наша співрозмовниця, щоб вберегти майно в роки війни, її батьки схоронили увесь свій сільськогосподарський реманент на полі: «Тато мав поле під Чабарівкою (зараз у Васильковецькій громаді Чортківського району, – авт.). Усе, що мали, закопали. В яму приховали. Там воно, певно, й зогнило».

Родина Геріїв. Сидорів, 1967 р. Фото надав Іван Пейко

«У всіх забирали поля, а хати розвалювали»

Із поверненням на Тернопільщину радянської влади та початком примусової колективізації, все нажите майно в родини Геріїв відібрали.

«Після війни поле забрали совєти. Там було близько чотирьох моргів землі (приблизно 2,3 гектара, – авт.). Це було поле вищого сорту: чорне й дуже урожайне. Навесні все було засіяне. І все забрали… У всіх забирали поля, а хати розвалювали. Будували колгосп. Багатьох вивозили. Казали, що когось вивозили до Сибіру, але найбільше – на Запоріжжя», – говорить пані Франка.

Герії перебралися з хутора в село Суходіл. Заможний місцевий мешканець Петро Галябарда подарував їм ділянку землі. «І я досі вдячна тим людям. Поки вони були живі, то й молилася за них. Галябарда заможно жив і подарував нам те подвір’я. Тата мого любили, бо він був дуже згідливий на все, працьовитий. І Галябарда сказав йому: Герій, там є стіни, я навіз цегли, підмуруєте, поставите верх зі своєї хати й до зими матимете де жити. Тато так і зробив. Потім ми ще худобу завели.

Тато міг усе зробити. Він сильний був. Такі великі граби стане сокирою і раз-раз-раз – уже нарубав. Не треба було йому й пилки. Як до млина йшов, то велику вагу собі на плечі сам завдавав. А як молотити стане, то стільки ж тої пшениці, того жита було, але за тиждень вимолотить усе. І корову доїв, і теля напоював. Усе робив, що треба. Свою господарку тримав. І сам орав, і сам свині різав, робив ковбаси і їх продавав. Таких зараз хлопів немає, як він був. Я казала, що такого доброго тата ніхто не мав. Хоч мав двох синів від першого шлюбу мами, але різниці між нами не робив: усім усе однаково», – зазначає пані Франка.

«Молюся за всіх»

У 23-річному віці, через два роки після повернення додому, Франка вийшла заміж за Павла Волощука. Шлюб вони брали в Суходолі. Зіграли маленьке весілля, з гостей – тільки найближчі. В подружжя народилося двоє синів: Степан і Михайло.

«Мій чоловік також був у Німеччині. Але ми там не здибалися і не виділися. Він робив на заводі. І ще з ним хлопець був роками такий, як він. І вже як їх відпустили, вони добралися до Чорткова і тут їх заарештували. Вони там намучилися, приїхали додому і тут їх посадили в тюрму. Три місяці вони сиділи», – говорить Франка Йосипівна.

Вона працювала в ланці, а протягом останніх років до виходу на пенсію – техпрацівницею в школі. Павло був майстром по дереву і музикантом. «Чоловік грав на скрипці. Гарно грав. Виступав на весіллях, йшов грати до клубу. Ми ніколи не сварилися».

Франка Волощук. Фото з родинного архіву

Павло Волощук. Фото з родинного архіву

Йосип і Марія Герії не виїхали після Другої світової війни до Польщі, оскільки Йосип був українцем, але в Польщі мешкали їхні родичі. Уже в роки незалежності України Франка Волощук гостила в Польщі в своєї тітки. Натомість брати й сестри нашої співрозмовниці облаштувалися в Суходолі або навколишніх населених пунктах. Нині в живих із дітей Геріїв залишилися Франка та її менший брат Петро (нині йому 96 років).

 Франка Волощук із правнуком та невісткою. Суходіл, 2024 р. Фото з родинного архіву

«Була купка, а тільки я і Петро зосталися. Він живе в сусідньому селі. Як здужала, то ходила – і до рідних, і до сусідів. І в церкву ходила. Вже не ходжу, бо не годна, але молюся за всіх, щодня пильную молитву», – каже пані Франка.

 Франка Волощук відзначає свій сотий день народження. Суходіл, 5 жовтня 2024 р. Фото з родинного архіву

Представники Надзбручанського товариства польської культури та мови прийшли привітати Франку Волощук із ювілеєм. Суходіл, 2024 р. Фото надав Іван Пейко

Ольга Шершень

Головне фото: Франка Волощук. Суходіл, 2025 р. Авторка світлини – Ольга Шершень

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП