Наша співрозмовниця Любов Дочак народилася й мешкає в Сидорові Гусятинської громади Чортківського району Тернопільської області. Тут познайомилися й взяли шлюб її батьки. «У нас було прекрасне дитинство. У нас було багато родичів, дуже добрих, і всі з’їжджалися до нас на свята», – пригадує пані Любов.

Вона є активною членкинею місцевого Надзбручанського товариства польської культури та мови. Про переселення з Польщі, загибель дідуся, курси польської мови та збереження традицій – в її родинній історії.

«Дід мав шість гектарів поля, ліс. Усе залишили»

Рідня Любові Дочак по маминій лінії після Другої світової війни мусила покинути свою домівку в Польщі й переїжджати в СРСР у рамках депортації, тобто масового примусового переселення українців.

«Мої дідусь і бабуся – Іван Васильович Кузняк (1912 р. н.) і Євгенія Степанівна Нестерович (1912 р. н.) – були переселенцями. Вони жили в Польщі, в селі Липа Перемишльського повіту (нині Підкарпатське воєводство, – авт.). Мали шестеро дітей: Йосипа (1932 р. н.), Ярослава (1934 р. н.), Іванну (1937 р. н., моя мама), Степанію (1940 р. н.), Михайла (1943 р. н.) і Петра (1945 р. н.).

Як мама розказувала, вони з вуйком Славком були маленькі й побігли до бабки, яка жила в другому селі (Борівниця, теж нині Підкарпатське воєводство, – авт.), через ліс. Ми, каже, біжимо, а там уже все горить, усе палять. Вони повернулися додому – і до діда, до коня. Дід мав там шість гектарів поля, мав ліс. Усе залишили. Тільки віз. На возі – перина й подушка, бабка, старенька дідова мама і тих шестеро дітей. Корову прив’язали до возу. І так вони приїхали сюди, в Сидорів. Їм дали хату на долині.

Приїхали, немає що їсти і навіть немає на чому зварити. Мама з братиком побігли в поле, збирають бараболі. Якась жінка побачила їх і питає: «А що ви там робите, діти?» Вони кажуть: «Ми приїхали з Польщі, не маємо що їсти». То вона злапала курку і дала їм. Вони прибігли до батьків, тішилися, бо жінка дала їм курку… Мали корову, хтось їм дав трошки бараболі, то на другий рік посадили», – розповідає Любов Дочак.

Іванна Пшибило (в дівоцтві Кузняк)

Пішов кликати на хрестини. Додому вже не повернувся

Про своїх дідуся та бабцю по тату вона мало знає, адже ті померли молодими. Дідусь Іван Пшибило був двічі одружений. «Там така історія: дідусь оженився з Марією Наконечною. Мав із нею двох синів: мого тата Йосипа (1934 р. н.) і Євстахія. Бабка Марія прала на річці, застудилася й померла. Після її смерті дід узяв за дружину рідну сестру бабці Ганну. І в другому шлюбі народжується син Володимир. І як дід пішов кликати на хрестини, його перестріли «нічні» й забили. А хто це був, не знаю.

Дідусь же служив у Війську Польському. Як ішов, то його десь біля клубу злапали. І все. Додому вже він не повернувся. Нібито його посадили на фіру, вивезли за Сидорів й убили. Це було десь у 1944 р.», – говорить пані Любов.

Незабаром померла й Ганна. Так троє дітей Івана Пшибила залишилися сиротами. Вони зростали в родичів – у Наконечних. Наприклад, Йосип і Володимир мешкали зі Станіславою Наконечною, своєю тіткою.

І Наконечні, і Пшибили – польські сім’ї із Сидорова. Як зазначає Любов Дочак, у цілому до приходу радянської влади, тобто до 1939 р., це було польське село, де переважно мешкали поляки. Чоловіки з родини Наконечних, тобто рідні брати Марії та Ганни, зокрема Володимир і Франек, після війни виїхали до Польщі. Жили в місті Хоцянув (Нижньосілезьке воєводство, – авт.). Натомість сестри Вікторія і Станіслава залишилися на Тернопільщині. Як припускає пані Любов, вони не поїхали в Польщу, адже вийшли тут заміж.

Уже в роки незалежності України тато нашої співрозмовниці Йосип Пшибило виготовив закордонний паспорт, щоб відвідати рідню в Польщі, однак так і не встиг погостити в родичів. «Тато мав їхати на запрошення Володимира Наконечного. Тоді були черги, бо всі робили закордонні паспорти. І він так тішився тим паспортом. Але так і не поїхав. Тато помер у 1995 р. Він мав хворе серце».

У сімейному колі. Третій зліва Йосип Пшибило. Біля нього – доньки та онуки. Крайні справа Іванна Пшибило із зятем Віктором Дочаком. Сидорів, 1991 р.

«Йдемо до Пшибила, бо Пшибило приймає»

Батьки нашої співрозмовниці – Йосип Пшибило та Іванна Кузняк – були знайомі з дитинства, адже зростали по-сусідству. В подружжя народилося двоє доньок: Марія (1960 р. н.) і Любов (1965 р. н.).

Весільні портрети Йосипа Пшибила та Іванни Кузняк

Сестри Любов (менша) і Марія Пшибили. Приблизно 1970 р.

«Мама з татом жили неподалік одне від одного. У мами – багато братів. Вони дружили з татом. Так і заприязнилися. Батьки взяли шлюб, як тато відслужив в армії. Тато пішов у зяті. І меншого брата Володимира взяв із собою.

Жили так, як і всі. Мама працювала на фермі, а тато був комбайнером, потім робив на кар’єрі. Колись люди в колгоспі трудилися, то не мали тих заробітків. Що там на ланці давали? Тому тато їздив на Урал, щоб заробити дерево, аби ми хату добудували й перекрили. Там робив на заготівлі лісу й далі ту деревину сюди переправляв.

Пам’ятаю, що свята йдуть, грошей нема, тата нема. Мама порубала гусей і повезла на базар. Тих гусей продала і купила Марусі павутинку, таку хустинку, що колись була мода на них. І вже ми були на свята з грішми. Уже мали колядникам і сівачам що дати. Таке було», – пригадує пані Любов.

Спогади про дитинство в нашої співрозмовниці лише позитивні – все завдяки сім’ї: «Я мала дуже добре дитинство. Мій тато і моя мама були безподобно добрі люди. Ніби ми, як і всі тоді, трохи бідували, але я своє дитинство згадую як щасливе. Ми, як кажуть, жили бідно, але гідно. Мали дуже добрих родичів. Вони нас любили, ми – їх. Усі приїжджали до нас на свята. Діти колядували, щедрували. У нас є безліч фотографій. Дуже файно було.

Любов Дочак. Приблизно 1972 р.

І колись, як у селі ходили колядувати або щедрувати, то все йшли до нас додому. Як казали, йдемо до Пшибила, бо Пшибило приймає. Мама напече пампухів, зробить вінегрет. Тато підготує графин горілки. І вже гостей запрошують до хати, приймають. А як не приймати? Батьки дуже щедрі були», – зазначає Любов Дочак.

Йосип та Іванна Пшибили брали шлюб у церкві, адже на той час костел у Сидорові вже був закритий радянською владою. «Як костел закрили, всередині зробили склад. Пам’ятаю, що навіть ходила з татом туди по зерно. Там тримали зерно, там молоко приймали… І мене із сестрою також у церкві хрестили. А мама все життя співала в церковному хорі – з дівчини і геть до старості».

Йосип Пшибило (справа) з другом

Йосип Пшибило (зліва) з дружиною Іванною, донькою Марією та рідним братом Євстахієм

Йосип та Іванна Пшибили з донькою Марією. Сидорів, приблизно 1963 р.

У 55 років пішла на курси польської мови

Любов Дочак навчалася в технікумі бухгалтерського обліку в Копичинцях Тернопільської області. Працювала диспетчером в управлінні сільського господарства, лаборантом хімводоочистки на тепличному комбінаті та бухгалтером у сільській раді.

Одружена з Віктором Дочаком (1962 р. н.). У листопаді подружжя святкуватиме 40-річчя шлюбу. Віктор і Любов мають двох синів: Дмитра (1989 р. н.) і Петра (1991 р. н.).

Любов Пшибило і Віктор Дочак беруть шлюб. Листопад, 1985 р.

Любов і Віктор Дочаки із сином. Приблизно 1990 р.

Дмитро і Петро. Сини Любові Дочак. 1993 р.

Від початку створення в Гусятинській громаді Надзбручанського товариства польської культури та мови є його активною представницею. «Я завжди знала про своє польське коріння – з дитинства. Мій тато не знав польської мови. Хто його мав навчити? А я дуже хотіла навчитися польської мови. Я вмикала польські канали вдома на телевізорі, слухала все, навіть рекламу. І от у віці 55 років нарешті пішла на курси. Як мені казали, в мене є хист. До того ж маю гарний акцент. Як я поїхала в Польщу, то люди, з якими спілкувалася, не розуміли: я полька чи українка.

Зараз від товариства їздимо на всі заходи та концерти. Організовуємо оплаткові зустрічі, печемо пончики. Прибираємо цвинтар, доглядаємо гробівець родини Пайгертів, підтримуємо костел. Усе робимо, щоб місцеві поляки знали свої традиції й не забували їх», – наголошує Любов Дочак.

Фотографії з родинного архіву Любові Дочак

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Любові Дочак

На головному фото: Весілля Йосипа Пшибила та Іванни Кузняк. Сидорів, приблизно 1958–1959 рр.

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП