Про древній замок у Володимирі розповідає стаття дослідника з Луцька Віктора Павловського «Володимирський (Королівський) замок», вміщена в № 3 «Землі Волинської» за 1939 р. Публікуємо її без змін.

Коли в 1840 р. у Володимирі розпочали земляні роботи на території, що безпосередньо прилягала до будинку в’язниці, оточеного відносно високим і стрімким валом, натрапили на низку предметів, які свідчили про те, що це місце з чудовими оборонними якостями як доісторичне городище було заселене первісною людиною ще в неолітичні часи¹.

Значно пізніше, за володарювання удільних князів, на цій території в невеликому замку, зведеному князями володимирськими, були зосереджені оборонні засоби міста. Тут містилися теж церква Святих Йоахима і Анни, а також, імовірно, княжий двір. Усе це захищали три ряди високих валів, укріплених дерев’яними стінами й оточених ровом, наповненим водою, русло Луги – з півдня і болотиста долина Смочі – зі сходу. Периметр валів, які збереглися донині, охоплює площу два морги². У 1261 р. удільний князь Василько Романович, скоряючись наказу хана Бурундая, був змушений спалити укріплення города, а потім розкопати вали, оскільки не міг зруйнувати їх жодним іншим чином.

Про цю подію читаємо в Іпатіївському літописі від 1261 р. таке: «І рушив Бурундай до Володимира, а князь Василько з ним, і не дійшли до міста і стали на Житані на ніч; Бурундай же почав говорити про Володимир: «Васильку, розкинь город»; князь же Василько почав думати собі про город, оскільки не було змоги розкинути (зруйнувати) його, бо був досить високий, тож наказав його підпалити, і так він за ніч весь згорів. Назавтра же приїхав Бурундай до Володимира й, побачивши власними очима город (замок) увесь спалений, почав їсти обід у Василька у дворі та пити. Їв обід та пив і ліг на ніч біля П’ятина. Назавтра же прислав татарина на ім’я Баймур, Баймур же приїхав до князя і рече: «Васильку! Прислав мене Бурундай, наказав мені город розкопати». Рече же йому Василько: «Роби, що тобі наказано». І почав розкопувати город, підкреслюючи тим свою перемогу»³.

Оборонний володимирський город, із часом наново відбудований, переживав різні перипетії, доки Казимир Великий, зайнявши місто, віддав Володимир, Луцьк та Олеськ у ленне володіння князю Олександру Коріатовичу (Коріатовичі-Курцевичі, Коріат, син Гедиміна), і, зруйнувавши дерев’яний замок, який існував тут віддавна, неодноразово зазнаючи плюндрування і спалення, почав зводити новий, розкішний, міцний і величний із цегли й каменю – кресову твердиню, яка мала бути захистом від ворогів, боронячи разом зі Львовом кордони країни від сходу. На будівництво володимирського замку, як стверджує Нарушевич, польська казна виділила понад 3000 гривень срібла (3600), близько 300 людей працювало два роки з великою кількістю волів і коней, а керівником робіт був ксьондз-парох із Тенчина⁴. Але смерть короля в 1370 р. перервала роботи. Цим скористався Любарт разом зі своїм братом Кейстутом, приступивши до облоги Володимира. Олександр Коріатович, який державив володимирську землю з волі короля, тоді перебував у Кракові; керівником залоги у Володимирі був Турський із Ленчиць. Володимирський замок, хоч був і не повністю добудований, як свідчить хроніка сучасника тих подій Янка з Чарнкова, був уже настільки сильний, що «люди, які в ньому залишилися, могли добре боронитися проти ворожих нападників». Проте несподіваний напад так злякав Петраша, що він здав замок литовським князям, а вони, як про це із жалем говорить Янко, не залишили від нього каменю на камені⁵.

У 1891 р. тут вирівнювали під сади територію, що безпосередньо прилягала до валів; із їх внутрішнього боку знайшли фундаменти стін, змуровані із цегли та надзвичайно твердої білої глини. Їх напрямок дозволив припустити, що вони оточували всю територію городища і сполучалися з баштою, яка містилася в південно-західному його куті. Фундаменти цієї башти, теж змуровані із цегли, частково збереглися. У руїнах стін казимирівського замку знайшли 21 срібну чеську монету першої половини XIV ст., королів Вацлава, Яна і Кароля⁶.

Зруйнований литвинами замок уже не відновився у вигляді, який йому хотів надати Казимир Великий. Пізніше його відбудували з дерева, а про його подальшу долю ми дізнаємося з кількаразово проведених люстрацій, у яких володимирська твердиня офіційно іменується замком.

У XVI ст. провели дві ревізії: в 1545 i 1552 рр.⁷. Ревізію в 1545 р. провів спеціально присланий королем Сигізмундом Старим комісар, підскарбій литовський і водночас королівський писар («королівський дяк») Леон Тишкевич, батько Іпатія (Адама) Потія, разом із єпископом Єжи Хвальчевським (Фальчевським). Обидва були люстраторами володимирського, луцького і кременецького замків.

З акту цієї ревізії дізнаємося, що володимирський замок за короля Казимира Ягеллончика став жертвою пожежі, після чого Казимир, відвідавши Володимир разом із дружиною, наказав його знову відбудувати коштом Слонімського, Волковиського, Бельського, Брестського та інших староств, а також коштом ожиських і пшеломських бортей. Тоді ж Володимирське староство король віддав князю Олександру Сангушковичу.

У цьому ж акті написано, зокрема, що володимирський замок стоїть уже понад 100 років без будь-якого ремонту, а князі, пани та вся шляхта Володимирського повіту тільки ремонтують і підмащують глиною кожен свою частину стіни – дерев’яної огорожі, яка замінила колишню оборонну стіну, за винятком веж, про які повинен дбати сам господар замку, староста.

Вежі, на думку люстратора, були занедбані, дахи провалені, фундаменти пошкоджені, все вимагало швидкої допомоги.

Забезпечення замку теж було дуже нікчемне: сім діжок селітри, олова три центнери, гаківниць 30, для них 207 куль, дві коротких залізних серпентини, пороху для гаківниць – два камені, гармата всього одна й та розірвана, не було кілків, колод і каменів. Запаси продуктів збирали лише у критичну хвилину⁸.

Люстрація 1552 р., проведена Пьотром Хвальчевським, братом єпископа луцького⁹, зафіксувала, що замок був збудований із дубового дерева старанням городничого Солтана. Він був розташований на невисокій, але стрімкій горі, оточений водою і мав п’ять башт: одну над брамою, квадратну, решта – округлі. Вони описані так: башта перша, над брамою, має п’ять сажнів (50 м) ширини; верхня її частина впала, а два помости цілі. Ремонтувати її повинні володимирські й турійські селяни, а оскільки Турійськ випросив для себе померлий староста, князь Федір Сангушкович, то й ремонт вежі перекинув на королівську казну. Друга башта міститься зліва від входу в замок. Верхня її частина впала, а нижня прогнила; ремонтувати її зобов’язане село Конюхи, яким володіє князь Каширський (Сангушко). Третя вежа збереглася добре; її повинні ремонтувати володимирські міщани й селяни із Литовижа, що належить князеві Чарторийському. Четверта – міська, цілого повіту; її будівництво недавно розпочав князь Богдан Курцевич, проте він помер, не закінчивши її. П’ята, католицького і православного єпископів, – у доброму стані.

Городень (будинків, до яких ховалося населення під час нападів і зносило туди своє майно) замок мав 71; до цієї кількості входило 10 некритих. Міст перед замком на ланцюгах – і доброму стані (перекинутий через Смоч, він сполучав замок із містом); ремонтувати його зобов’язані поміщики всього повіту. Сторожу замку наймає староста. Озброєння замку: одна бронзова гармата завдовжки вісім із половиною стоп і дві залізних, по три стопи; гаківниць – 30, із них дві небіжчик-князь Федір Сангушко взяв до локацького замку, і їх досі не повернули. 20 порохівниць. 200 куль для гаківниць. Гарматного пороху одна шапка, сірки немає. Олова – одна штука. Селітри – чотири діжки. Пушкар Грицько Сенкович разом із батьком, колишнім пушкарем, отримували щороку по 20 кіп грошів.

Будівлі в замку: господарський палац із соснового дерева, критий ґонтом, 12 поміщицьких домів і церква Святих Йоакима і Анни¹⁰.

Акт цієї ж ревізії повідомляє, що раніше замкові належала велика кількість сіл, селяни яких як піддані виконували при замку різного роду обов’язки; однак ще за багато років до ревізії більша частина тих сіл була надана й передана приватним особам, а деякі перейшли до Польської Корони. Так, наприклад, Литовиж, Грибівці, Волоську Волю, Осмиловичі державлять князі Чарторийські. Промув Міхал, Лезниця 40 років тому перейшли до Крилова (містечко над Бугом), до Польської Корони. Низкиничі державить Тихон Кисель (Киселі їх отримали ще за Ягайла), Вербу, Могильно, Монастир, Блаженик, Волицю – Солтановичі. Мокрець, де жили сокільничі, кухарі та інші підвладні замку, тримає князь Козека. Свинярин видержавила пані Богушова-Боговитинова; Хмілів – Сенютич, Хобултову – Костюкович. Коритницю і шість присілків державить син померлого власника, Михайлів Пєзарево (тут переклад із польської мови дослівний, можливо йдеться про ім’я та прізвище Михайло Пєзарєв або Пісарєв, – ред.), а Конюхи, де стояли королівські коні, – князь Андрій Каширський. Гумнищів, де було королівське гумно й палац, узяв у державу Василь Санкович. Нижче: Вербичне державить поміщик Калусовський, Турійськ, замок і місто, а з ним 17 сіл, узяв Федір Сангушкович.

Подальша частина наведеного документа згадує Новосілки – державу князів Курцевичів-Коріатовичів, Михайлівці – князя Сангушковича, Шистів, Федорівець, Острів навпроти замку на Лузі видержавлений православному єпископові, який побудував там млини¹¹.

При нагоді варто зазначити, що ще в 1554 р. люстратор Леон Тишкевич, крім ревізії замків, провів ревізію прав на володіння землею і привілеями, при тому волинські пани та магнати замість того, щоб особисто явитися на люстрацію, надіслали таку відповідь королівському комісару до Луцького замку:

«Ми самі і предки наші в господаря Вашої мості не вкрали (маєтків), бо маємо старост над собою, а що стосується наших замкових робіт, то ми від цього не відмовляємося… Бо відомо всім, яку велику руїну й розграбування ми зазнали від ворогів, так що мало хто зберіг писемні надання на свою маєтність, а то й ледве зміг урятувати життя. А коли й комусь вдалося їх зберегти, то все знищила пожежа під час того, як горіли замки луцький і володимирський, і все, що дали нам, то за наші ратні заслуги й мужні вчинки королі та князі наші»¹².

***

Примітки:

1. Праці XI археологічного з’їзду 1899 р. Москва, 1901 р., т. I, с. 64; пор. Якимович Р., Шлях київського походу Болеслава Хороброго у світлі археології. Волинський альманах № 3, 1933 р.

2. Орлович М. Ілюстрований путівник по Волині. Луцьк, 1929 р., с. 152. Автор стверджує, що замок руських князів існував від кінця Х ст.; Гофман Я., Путівник по Волині, Варшава, 1938 р., с. 26, фіксує «потужні» вали.

3. Теодорович. Місто Володимир. Почаїв, 1893 р., с. 17 (першоджерело: Повна збірка руських літописів, т. 2, Іпатівський літопис, с.198).

4. Географічний словник Королівства Польського. Варшава, 1895 р., т. XIV, с. 169.

5. Зайончковський С. Волинь під пануванням Литви. Волинський альманах, № 11 (Рівне, 1931 р.).

6. Праці XI археологічного з’їзду, див. цит.

7. Яблоновський А. Ревізія замків Волинської землі в середині XVI ст.

8. Яблоновський А., цит., далі Цинкаловський О. Княжий город Володимир, Львів, 1935, с. 47–48.

9. Про Хвальчевських – див. статті В. Поцєхи, Польський біографічний словник, т. IV, Краків, 1937 р., с. 1–3.

10. Теодорович, цит., с. 221 – 2 (першоджерело Балінського і Ліпінського, Древня Польща, т. 2, с. 1413–1418).

11. Теодорович, цит., с. 221 – 2.

12. Цинкаловський, цит., c. 50.

(Продовження тут).

Опрацював і переклав Анатолій Оліх

На головному фото: Вали Володимирського замку. Автор: Neovitaha777, CC BY-SA 4.0.

***

Інші статті з циклу «Земля Волинська» можна прочитати тут.