Продовжуємо розповідь про село Кортеліси. У № 6–7 «Землі Волинської» за 1939 р. своїми спостереженнями про цей населений пункт поділився ковельський гімназист Миколай Боровський.

Текст вийшов під тим самим заголовком, що й опубліковане у № 2 есе іншого молодого краєзнавця Здзіслава Ватте: «Кортеліси – загублене село». Стаття Миколая Боровського у № 6–7 «Землі Волинської» розміщена останньою. І номер цей теж був останнім в історії часопису, адже вже через місяць після його виходу розпочалася Друга світова війна.

Нижче публікуємо переклад першої частини статті Миколая Боровського про Кортеліси. Ми не вносимо змін у текст автора. Можливо, автор не завжди об’єктивний, але залишимо це вже на розсуд читача.

***

Санітарія

Попри свою дикість, відсутність культури, жителі Кортелісів уже не вірять знахарям. Щоправда, в селі є якийсь «замовляч», але якщо хтось цікавий запитає когось із хазяїв, чи в Кортелісах є знахар, а якщо є, то де саме, то, найімовірніше, побачить легковажний помах рукою і почує, що «десь там є, але ніхто його не знає». І тут, напевно, почне сміятися й насміхатися з його вправності й розповідати, як то було давніше, «за руських часів», коли всі ходили до хитромудрого ще тоді знахаря і вірили в ефективність його лікування.

Проте загалом його не боялися, адже існувало повір’я, що тим, із ким він живе погано, хто є його ворогом, він зашкодити не може, натомість здатен заподіяти кривду лише своїм близьким. Трохи дивакувате вірування.

І все ж, попри відсутність віри у знахаря, як-не-як, а певної ознаки культури, бачимо, в якому первісно жахливому стані перебувають гігієна, догляд за дітьми, харчування, та й загалом усе життя. Багато кому може здатися, що невіра у знахаря випливає не з усвідомлення його невігластва, а з відсутності зацікавлення власним здоров’ям, здоров’ям дитини і, як наслідок, власним існуванням. Немає в населення запалу, тієї волі боротися за краще майбутнє. Тож недивно, що через таке ставлення мало тут людей здорових, сильних, морально і фізично стійких.

Пригляньмося тепер до їхнього життя. Харчування складається майже виключно з печеної картоплі і непропеченого брудного хліба. Молока вони практично не знають, адже корови, що їх випасають на кислій траві, його майже не дають. При такому голодному харчі не витримає навіть здорова доросла людина, а що вже говорити про малу дитину. До харчування ще потрібно додати фатальний стан гігієни. Проблематика гігієни, чистота, тут ще – і це очевидно – невідомі, проте є і пристойні хати, світлі, гарні. Радісну, оздоблену витинанками з паперу світлицю можна побачити і у Василя Дуткевича, і в солтиса Паливоди, і в багатьох інших господарів. Проте назагал хати брудні. Оглядаючи їх, відвідувач отримує не надто гарне враження. Бруд не тільки на подвір’ї та по всьому обійсті, але, що найгірше, у світлиці, де часто товчуться напівдикі поросята. Закіптюжений комин, під стінами брудні лави, два-три вікна також брудні, їхній розмір не перевищує 20 на 50 см, обік печі лежанка – старе, брудне лахміття на дошках. Враження доповнює незносний сопух, який просто неможливо описати. І в цих хатах виростають діти, слабкі, хворобливі, часто потім нездатні до самостійного життя через каліцтво, яке найчастіше випливає зі спадкових або рідше з набутих хвороб.

Хати в Кортелісах. Фото Болеслава Гльодта з «Землі Волинської»

Село при стількох захворюваннях і хворих не має ані лікаря, ані фельдшера, без якого навіть мріяти не можна про покращення стану здоров’я жителів. Батьківський догляд тут недостатній. Батьки не піклуються про своїх дітей. Вони воліють витратити гроші на горілку, аніж дати потомству відповідне харчування, книжки, ліки тощо.

А пияцтво в Кортелісах квітне! Мабуть, тут ніхто так не заробляє, як єврей-шинкар. Самі селяни зізнаються, що це село, в якому найбільше п’ють. П’ють, хоч знають і говорять, що було би краще для них, якби не пили горілки. До пияцтва додається картярство, яке у величезних масштабах розвинулося на хуторі Ситямги. Трапляються випадки, що завзяті гравці, які вже ні на що не зважають, програють усе майно і навіть дружин.

Нещасливі каліки, хворі, недорозвинені діти – ось наслідок пияцтва, картярства, а також часто аморального, розпусного способу життя батьків. Таке потомство – дуже сприятливий ґрунт для туберкульозу, на який хворіє багато жителів. Окрім туберкульозу, людей навесні переслідує пропасниця, яку тут називають лихорадкою, адже сам клімат тут нездоровий і сприяє розвиткові різних захворювань. Особливо вони дошкуляють восени і навесні, коли на день помирають п’ять-шість людей. Окрім серйозних хвороб, тут спостерігається ковтун, який, згідно зі звичаєм, ніхто не дозволяє обрізати. Селяни не вміють давати раду хворобам, не знають ліків, жодних запобіжних заходів. Усе залишають на Божу ласку. Смертність у селі дуже велика. У 1938 р. із 60 народжених дітей чоловічої статі померли 30, із 66 жіночої – 36. Найбільше помирає дітей віком до семи років. Проте після 30 років смертність знову зростає. Старших людей, віком понад 60-70 років, майже немає. Мала кількість чоловіків, які служили в армії, – це наслідок ситуації зі здоров’ям у селі. Призовні комісії відбраковують більшу частину молоді як непридатну до військової служби. Тому що дійсно ви не побачите тут ані серед молоді, ані серед зрілих людей насправді здорових, сильних індивідуумів. Цю слабкість здоров’я чітко видно у танці. Молодий парубок після півгодинної розваги у спокійних, майже кроком виконаних танцях, стає спітнілим і втомленим. Те саме спостерігається під час роботи. Люди тут зкарликовіли, дегенерували внаслідок несприятливих умов і спадкових хвороб, що передаються дітям від батьків.

Не можна, звісно, стверджувати це про все село, про всіх мешканців, бо там, де були кращі умови, стан здоров’я набагато ліпший. Але факт залишається фактом – дійсно здорових людей у селі дуже мало.

Мова і література

Мова, яка зараз є в загальному вжитку в Кортелісах, не має в собі майже нічого особливого чи окремого, бо такою ж або принаймні дуже наближеною, без особливих відмінностей, говорять жителі майже всієї Північної Волині. Ця мова – зліпок польських, руських та російських висловів, однак спотворених. Кортелісці самі добре не знають, як треба говорити, як вимовляти конкретний вислів.

Російські мовні впливи переважно офіціозні, бо тільки так це можна назвати. Тобто російськими є назви місяців, днів, мір, ваги тощо. Але й тут немає одностайності, бо березень на російський манер називають «март», руською – «марець», а дехто говорить вже й «marzec». Тому власне важко про цю мову сказати щось однозначне. Дуже цікавим явищем є вираз «ага, ага», що означає «ну так, ну так». Тут поблизу, в Гурніках, те ж саме означає «муляфте». І саме цією мовою існує незафіксована народна творчість, яку усно переказують від батька до сина, з покоління в покоління. Ця література складається з казок, загадок, пісень і оповідань.

Казки переважно розповідають про бідного, нещасного чоловіка, на голову якого звалюються найрізноманітніші нещастя. Проте цей невдаха завдяки власним хитрості та розуму виборсується зі злиднів, перемагає неприязну долю та стає багатим і щасливим. Такою є в загальних рисах фабула казок. Ця фабула диктує мораль, засуджує і нищить зло та прославляє добро. Ці казки й оповідки розповідають з великою охотою і старі, і малі. Ось, наприклад, казка молодого Яна Паливоди:

«Молодий кавалір одружився з дівчинонькою.

Якось дружина пішла по воду і зустріла одну жінку. Та її запитала, що вона обрала би: пережити нещастя зараз чи потім, на старість. Налякана, сказала, що обрала би зараз, і пішла чимскоріш додому, щоб усе розповісти чоловікові. Невдовзі після цього прийшла перша біда – блискавка спалила хату і майже все їхнє майно згоріло у вогні. Прийшло і друге нещастя – здохла корова. Бачить чоловік, що погано. З безвиході продав решту майна і з невеликою сумою грошей рушив із жінкою у світ. Пройшли шмат дороги, аж тут зустріли пана, який їхав у бричці. Той зійшов із коляски і запитав, куди і навіщо вони йдуть. Вони розповіли йому про своє нещастя. Але тому сподобалася молода дружина. Тож пан штовхнув чоловіка, схопив жінку і втік. Проте вірна дружина не забула про свого нещасного чоловіка. Вона кинула йому частину грошей і половинку перстня. Про те, щоб наздогнати бричку, не можна було навіть мріяти. Оскільки робити було нічого, чоловік найнявся в маєток пастухом. Худі корови під його наглядом стали вгодованими. Власник маєтку був ним дуже задоволений. Одного разу, коли чоловік пас свиней, ворона вкрала в нього заховані в шапці гроші. Пан так хвалився своїм слугою, що один із гостей захотів і собі мати такого наймита. Був це саме той нечесний пан. Пастух погодився піти до нього на службу. У бідному злидарі не впізнали законного чоловіка викраденої жінки. Наймит також не впізнав винуватця свого нещастя.

Проте новий пан недовго втішався добрим здоров’ям, захворів і наказав покликати до себе баб-шептух. Ті йому порадили так: нехай наймит візьме сокиру і зрубає тополю. Коли зрубає, то сам помре, а пан видужає. Але за однієї умови: щоб той, хто рубатиме, знав про те, що на нього чекає. Пан дуже горював, бо ніхто не хотів на це погодитися, але нещодавно найнятий пастух, якому було байдуже на життя, погодився. Пішов у сад і зі співом (видно, йому не дуже хотілося жити) почав рубати тополю. Дорубав до половини, і тут бачить: дупло, а в дуплі – о диво! – його шапка, його гроші і ще щось. На самому дні лежала сокира, а в ній – половина персня. Він витяг зі своєї знайденої сокири другу половину і коли побачив, що обидві пасують одна до одної, кинув сокиру й побіг до будинку, де вже помирав пан. Тепер чоловік знав, що його дружина тут, і не бажав помирати. Жінка його не впізнала, лише коли показав їй персня, здогадалася, що це її чоловік. Пан помер, а подружжя з того часу жило щасливо».

 Так виглядає найцікавіша, мабуть, із цих казок. Ще одна розповідає про трьох братів, яким батько залишив спадок, щоб вони його розділили, і як двоє старших позбавили наймолодшого його частки. І ця казка теж закінчується добре. Скривджений стає багатим і повертається до своїх братів, яким уже ведеться погано. Ще одна розповідає про чоловіка, який не зазнав лиха й пішов у світ, щоб його знайти. Часто в цих казках головною темою є подружня невірність, і саме їм притаманний великий реалізм.

(Далі буде).

***

Інші статті з циклу «Земля Волинська» можна прочитати тут.

Опрацював і переклав Анатолій Оліх