Чудово пам’ятаю свою першу поїздку за західний кордон. Це сталося невдовзі після пам’ятного 1989 р. Я була юною студенткою і так втілювала свою велику мрію, живцем узяту із соцреалістичної батьківщини, – подорож до Парижа, столиці всяких ах і ох.

Деренчливий автобус, звісно, без кондиціонера, про який тоді тільки в казках розповідали ґречним дітям, віз мене до кращого, цікавішого й кольоровішого світу. На середньої зручності крісла і занавіски не першої молодості ніхто не нарікав. Нахабуватий водій, який безперестанно давав зрозуміти, що створений для вищих цілей, і якому було абсолютно начхати на пасажирів, також настрою жодному із мандрівників не псував.

Я була горда як павич виходженим і вистояним у тасемцевій черзі паспортом, який лежав собі зручненько в моєму наплічнику. Грошей у гаманці було стільки, як кіт наплакав. Обов’язкова сума, яка дозволяла перетнути кордон, – і це все. У Парижі на мене чекали знятий готель зі сніданком і чудові та дешеві як борщ запіканки зі смачнючими французькими багетами.

Вони і мала чорна кава у вуличних бістро дозволили мені прожити цілих 10 днів у, як мені тоді здавалося, місті чудес. Із рум’янцем на щоках і затамувавши дихання я бігала від одного музею до іншого. Мені здавалося, що я цілу вічність стою перед «Мислителем» Родена, «Танцівницями» Дега чи «Нікою Самотракійською». Донині пам’ятаю своє тодішнє захоплення.

Емоції, зворушення, жадібність. Просто-таки метафізичний страх втратити будь-що з багатств, які столиця Франції кидала мені під ноги. Нічого, крім тільки черпати повними пригоршнями. Дорогу від Вандомської площі до Ейфелевої вежі проходила пішки, попри те, що наш автобус, пробиваючись крізь затори, героїчно всіх туди підвозив. Я хотіла це все, на що чекала роками, поглинути й радіти кожній миті.

Як дитина, яка нарешті отримала такі бажані цукерки і хотіла би їх з’їсти й водночас якомога довше зберегти недоторканими. Окрім цього, ніби культурних вражень було замало, додатковою вишенькою на торті були магазини. Великі, світлі супермаркети, сповнені кольоровими, малими й великими, ящиками всього. Донині пам’ятаю чудесні яскраво-жовті гумові чобітки, які стояли на полицях із написом «Розпродаж» (звісно, французькою, але для цього був підручний словничок, такий собі перекладач кінця ХХ століття). Попри те, що ціна для звичайної людини була, певно, смішно мала, для мене вона була недосяжною тоді вершиною.

Із того часу я зносила багато пар, і не тільки чудесних жовтих чобітків. Я побувала в багатьох куточках світу, не дуже рахуючи гроші, і не мусила під час поїздок харчуватися тільки булочками й кавою. Проте є такі хвилини, коли я сумую за тими неповторними емоціями першого разу й хотіла би їх пережити так, як колись.

Щось узяте живцем (coś wyjęte żywcem), тобто ідентичне оригіналу, таке саме, без змін.

Хтось створений для вищих цілей (ktoś do wyższych celów jest stworzony) – цей вираз, вжитий в іронічному сенсі, означає, що хтось має дуже великі, однак найчастіше нічим не обґрунтовані претензії. Відповідник українською – не для того мама квіточку ростила.

Як кіт наплакав (tyle, co kot napłakał), тобто небагато, дуже мало.

Дешеве як борщ (tanie jak barszcz), тобто те, що можна купити за надзвичайно низьку ціну, майже задарма.

З рум’янцем на щоках і затамувавши дихання (z wypiekami na twarzy i zapartym tchem), тобто з величезними емоціями.

Вишенька на торті (wisienka na torcie) – у добавок до чогось чудового, внаслідок чого воно стає ще кращим.

Щось не першої молодості (coś nie pierwszej młodości) – щось старе, несвіже.

Габріеля Возняк-Ковалік,
чителька, скерована до Луцька організацією ORPEGa