Друкуємо спогади Костянтина Тележинського, мера Луцька в часи австрійської окупації міста, опубліковані в № 4 «Землі Волинської» за 1939 р. Ми спеціально не оцінювали й не цензурували тексту, аби читач мав змогу поглянути на події очима учасника тих буремних подій.

Чим далі ми відсуваємося від історичних подій, тим більше зацікавлення вони викликають у нашій уяві. Волинь була територією затятих боїв у 1915–1918 рр. Як свідок деяких явищ у Луцьку в 1915–1916 рр. я можу поділитися пережитими враженнями.

20 серпня 1915 р. австрійсько-угорські війська підходили до Луцька. Російські урядники ледь встигли покинути місто. Зголоднілі сім’ї біженців із Холмщини разом із козацькими патрулями, які відступали останніми, кинулися грабувати магазини: розбивали двері, забирали продукти й товари, де тільки вдавалося. Для захисту власного майна сформувалися міліція й міська охорона, частково озброєні металевою арматурою. Вони виступили проти біженців, які враз із козаками ділилися майном жителів міста. Бійка тривала всю ніч.

31 серпня о 2-й годині пополудні увійшли без бою з боку Вульки перші австрійські патрулі, а ввечері – з боку Красного. На другий день нова влада наказала створити магістрат. Бурмістром обрали Жонжевського, радниками – Чарнецького, Дінера, Громадецького, Гаського, Гройса, Євплова, Янечека, Кабзінського, Кройна, Лудовича, Земана, Лендера, Матвейчука, Прайзлера, Васильковського і Варковецького. Була теж створена міська міліція під командуванням Едмунда Мартиновича. За кілька тижнів після цього посаду першого бурмістра зайняв радник Євплов, росіянин, а місто заплатило 3 тис. крон за незакопані трупи після битви під Луцьком.

26 вересня о 6-й ранку австрійці відступили й російські війська знову зайняли Луцьк, однак після трьох днів важких боїв австрійці заново його здобули, при цьому були пошкоджені кількадесят будинків і вбиті близько 50 осіб. Найбільше постраждала євангельська церква: були розбиті три цінних вікна з вітражами, інтер’єр храму й орган. У [католицькому] кафедральному соборі снаряд поцілив у купол, пробив дах і застряг у стіні. Австрійська влада після зайняття Луцька наказала арештувати весь магістрат за те, що міське населення гасило підпалений міст на Стиру й нібито стріляло по австрійцях, які в цей час відступали. Арешт тривав чотири доби, проте через відсутність доказів усіх відпустили.

Австрійський меморіал загиблим «Pro patria», пам’ятка часів Першої світової війни. Фото 1916 р. Тепер на його місці розташована школа № 5. Public domain

Через непорозуміння у складі міських радників і для того, щоб надати місту польського характеру, магістрат переформували. 1 грудня 1915 р. до управи призначили: бурмістром – К. Тележинського (йдеться про автора статті, – перекл.), заступниками – А. Васильковського і З. А. Лоппе. До складу радників міста увійшли 12 християн і 12 юдеїв. Окружним комендантом у той час був полковник Францішек Урбанський, комендантом міста – Мартинович (австрійський офіцер).

У магістраті зібралися всі міські інституції, як-от міліція, забезпечення, освітлення, асенізація, лікарні, охоронні служби, пожежна охорона й почесні суди. Міська міліція складалася з 45 осіб під дирекцією М. Кабзінського, колишнього директора Товариства взаємного кредитування. При магістраті створили різні комісії: шкільну, санітарну, податкову, лікарняну, промислову, ревізійну, які працювали разом із міською управою. Книги, протоколи і всю документацію вели польською мовою, переписку з владою – польською та німецькою. Повернули колишні назви вулиць: Бернардинську, Кафедральну, Домініканську, Єзуїтську, Замкову, Садову, які давно перейменували росіяни.

У знелюднілому місті після відступу росіян залишилося 22 тис. євреїв, 2 тис. поляків і кілька росіян. У Луцьку дислокувався штаб 4-ї армії під командуванням Франциска Фердинанда, який містився на вулиці Домініканській, у будинку, який зараз зайнятий Страховою громадською конторою.

Військовий конвой на вулиці  Гауптштрассе в Луцьку. Public domain

Лінія фронту від вересня 1915 р. проходила через Дубно, Олику, Клевань, тобто за 35 км від Луцька. Переміщення військ було невпинним, прогодувати місто було дуже важко: фунт хліба коштував 50 копійок, м’яса – до 1,5 рубля. Бідність і голод були повсюди. Багато жертв поглинув плямистий тиф. З епідемією боролося військове керівництво, до якого входили найкращі відомі лікарі, як-от професор Райн, Вольф, Чон, Гладіль, Герман. Магістрат сформував зі своїх радників санітарний комітет, який поділив місто на райони, контролював будинки, подвір’я і вів облік хворих. Лікарські військові комісії в бідних і найбільш занедбаних кварталах застосовували примусове купання й дезінфекцію приміщень спеціальними апаратами. У дні такого «судилища» відбувалися гумористичні сцени, які всіма обговорювалися: євреїв без розбору роздягали, стригли, мили й купали. Під опіку взяли громадські криниці, збудували кілька туалетів, зайнялися міським садом, у якому в кожну неділю грала музика.

Восени 1915 р. стараннями князівни Марії Любомирської з Лаврова відкрили першу польську початкову школу в кафедральних стінах. Коли кількість дітей почала зростати, школу взяли під свою опіку місцева громада й окупаційна влада. До неї ходили діти обох статей віком до 14 років. У березні 1916 р. у школі було вже понад 100 дітей. У ній відкрили третє відділення і ввели післяполудневі практичні заняття: пошив білизни, столярне, швецьке і кравецьке ремесла. Уроки у школі вели Юзефа і Марія Подвінські, Ольга Громадецька, Стефанія Зиніч. У січні було створене християнське Благодійне товариство, яке містилося при школі. Щодня давали близько 30 обідів для вбогих, а також підтримку продуктами для інтелігенції. Благодійне товариство заопікувалося і бідними, і школою, і дешевою кухнею. До Благодійного товариства записалися Божими, Чарнецькі, Дубіцькі, Громадецькі, Янечеки, Кабзінський, Лоппе, Плевінські, Празйлер, Поровський, Васильковський, Вишневський, Вдзеньконський і Земан. До управління увійшли Чарнецький, Плевинський і К. Тележинський. Окупаційна влада надавала грошову підтримку, якою розпоряджався магістрат, розподіляючи її між християнами і юдеями.

У січні 1916 р. в Луцьку з’явилися українські легіонери Гаврилко й Романюк. Метою їх приїзду було вербування жовнірів у новозайнятій частині Волині. Проте їх спіткала невдача, оскільки русинське населення в нас не мало підтримки для такого роду ініціативи. Одного дня до мене зголосився один з українських легіонерів із запитанням, які настрої панують на селі після закінчення російської влади? Я відповів, що місцеві русини з жалем сприйняли закінчення російської влади і відступ російських військ та мають надію, що окупація невдовзі закінчиться.

– А чи могли би ви, пане бурмістре, вказати кілька сіл, політично свідомих у питаннях українських прагнень?

– Таких сіл я вам, пане капітане, вказати не можу, оскільки ми не знаємо тут українців і я не чув, щоб русинське населення в нас мало будь-які політичні прагнення. Проте ви можете спробувати, тут є кілька сіл, проте остерігаю, що краще не показуватися на селі в мундирі легіонера.

Третього дня капітан після подорожі з’явився в магістраті і заявив, що ледь викрутився з халепи, бо селяни прийняли його за зрадника російської влади і здали у гміну, звідки він, показавши документи австрійській управі, щасливо повернувся до Луцька.

Оскільки націоналістичні намагання на селі не вдалися, легіонери взялися за створення української школи в Луцьку. Зі Львова привезли підручники й мапи, на яких були вказані кордони майбутньої України до Буга, почали збирати молодь. Коли мало відбутися відкриття школи, запросили військове командування, полковника Урбанського, кількох міських радників і мене як бурмістра.

Входимо до класу. Діти за командою встають. Дивимося по класу: за першою партою сидять кілька хлопців-християн, далі – єврейські діти. Полковник Урбанський промовисто дивиться на мене. Я сказав кілька слів із нагоди відкриття школи, побажав успіху в подальшій роботі. За певний час дізнаємося, що школу через відсутність учнів закрили. З наведеного факту не потрібно робити висновок про мою ворожу позицію до українського питання. Навпаки я вважаю, що кожен народ має право на життя й розвиток, тільки не треба творити України там, де місцеве населення ніколи не було і не є українським.

Важким був цей період для Католицької церкви в Луцьку. Щоправда, залишився з нами парох, отець-канонік Старіковський, але, виснажений воєнними лихами і старістю, дуже недомагав. Стан його здоров’я все погіршувався, і настала смерть. Треба було зайнятися його похоронами. У Луцьку громада поляків була нечисленною, тож похоронна процесія була дуже скромною. Цвинтар був дуже тісний, оточений навчальними майданчиками російських військових. Користуючись можливістю, я впросив полковника Урбанського, щоб він, згідно зі своїми повноваженнями, приєднав частину «полігону» до католицького кладовища, що й було прихильно зроблено.

Цікавою була доля єврейського кладовища на вулиці Люблінської унії, цей старий кіркут закрили ще за російських часів. У сусідньому будинку, який зараз займає Повітовий відділ, містилася в часи окупації військова австрійська адміністрація. За наказом управи цей цвинтар використали як ділянку для розведення овочів, на теплиці, квіти, кущі та влаштували там прогулянковий сад для чиновників. Серединою кладовища провели нову вулицю, яка сполучає теперішню вулицю Сенкевича з вулицею Люблінської унії.

Тим часом 5 червня 1916 р. відступ австрійських частин, а також табори з біженцями провіщали наближення катастрофи. Гарматна канонада посилилася в ніч з 5 на 6 червня.

Як бурмістр я перебував у постійному контакті з військовою адміністрацією міста. Зверну увагу на поведінку окупаційної влади, яка маскувала під час критичних днів підготовку до відступу. Канонаду заглушала музика, оркестри грали тріумфальні марші в міському саду, щоб запобігти паніці. Радникам наказали утримувати спокій і порядок.

Оскільки російські війська наступали і моєму життю загрожувала небезпека, я був змушений здати до скарбниці книги та документи магістрату, віддати ключ одному з радників магістрату і відступити разом з австрійською адміністрацією вглиб Польщі.

Луцьк задрижав від гуку гармат. Біля мосту поставили діжки зі смолою, і в такому напруженні пройшла ніч. О 8-й ранку 6 червня виїхало командування округу, а з ним різні військові інституції. О 4-й пополудні місто покинули інші управління, а ввечері Луцьк зайняла армія генерала Брусилова.

Австро-угорські позиції на березі Стиру під Луцьком. Public domain

Викладений вище опис доповню історією Луцька після того, як його покинули австрійці, від доктора Войнича:

Царські війська затрималися на лінії Стоходу, штаб армії залишився в Луцьку, де 4 березня 1917 р. (за старим стилем) дочекався оголошення революції. Потім це вже були війська російської республіки (правопис оригіналу, – перекл.), які намагалися припинити війну, врешті 24 грудня того ж року настав більшовицький переворот і 7 грудня 1918 р. Луцьк зайняли німці, ввівши українців, так званих синьожупанників. 2 травня того ж року в Луцьку відбулися святкування на честь гетьмана Павла Скоропадського, який зайняв Київ. Урешті 16 травня 1919 р. польське військо під командування генерала Юзефа Карніцького здобуло Луцьк і повернуло йому вигляд та назву центру воєводства. Зраділі жителі привітали прихід польських військ хлібом і сіллю, зайнялися доглядом за пораненими героями, з яких улан Францішек Розтропович, Франціщек Лята, Фелікс Каспшак і Анджей Песцінський заплатили життям за історичне право на місто Любарта. 17 травня 1919 р. отець-канонік Леопольд Шуман, тодішній парох луцької кафедри, звершив першу польову месу на площі перед собором і у своїй промові сказав до солдатів і громади: «Ані око батьків наших не бачило, ані вухо дідів наших не чувало того, що Бог милосердний і справедливий дозволив нам бачити і чути!»

Інші статті з циклу «Земля Волинська» можна прочитати тут.

(Далі буде).

Анатолій Оліх

На головному фото: Братський міст у Луцьку, 1916 р. Public domain.