«Хтось приїхав. Як я виходжу – сидить якась жінка. Пам’ятаю, в чому вбрала була… Кажуть: ото твоя мама», – описує свою зустріч із матір’ю після довгої розлуки Яніна Занічковська з Кутрова, що біля Берестечка.
Наша співрозмовниця однією з перших у Волинській області отримала Карту поляка. Далі – її родинна історія.
«Американець» із Кутрова
Мама нашої співрозмовниці Вікторія Стефанович (1898–1980 рр.) – із Бродів (нині Львівська область). «Дід Якуб був старостою в церкві. Бабцю звали Францішка», – говорить пані Яніна.
Вікторія Джулінська, матір Яніни Занічковської. 40-ві рр.
Дядько Влодзімеж Стефанович. Броди
Зі своїм першим чоловіком – Тимофієм Джулінським (пр. 1879–1928 рр.) – Вікторія познайомилася в потягу. Вони одружилися в 1921 р. Тимофій – із Кутрова (нині Берестечківська громада Луцького району Волинської області). «Мама їхала поїздом зі Львова до Бродів, і він їхав. Ось така була зустріч. Із мамою вони розписувалася в Радивилові в 1921 р. Спершу жили в Новинах (до 1940 р. – Новини Чеські, зараз у Млинівській громаді Дубенського району Рівненської області, – авт.). Тимофій мав там цегельню. А як поставилася хата, то приїхали сюди, в Кутрів. А що потім з тією цегельнею сталося, не знаю», – каже Яніна Занічковська.
У Вікторії та Тимофія Джулінських народилося четверо дітей: Ольга (1922 р. н.), Миколай (1924 р. н.), Володимир (1926 р. н.) та Людмила (1929 р. н.).
«Тимофія, хоч сам був із Кутрова, називали «американцем», бо ж їздив на роботи в Америку. Його забили 13 грудня 1928 р. Людмила народилася вже після смерті батька. Як мама мені розказувала, його застрелив поляк на прізвище Ногич, поліціянт напевно. Тоді ходила якась варта вночі по селі. От, наприклад, два сусіди визначаються: сьогодні – ти, а завтра – я. А він «американець», де ж піде сторожувати. І один хлопець ходив за нього. Зранку приходить, Тимофій дає йому плату за те, що сторожував, питає, як ніч пройшла. «Ногич мене бив». За що бив? «Що я спав. Ми не спали, а сиділи й говорили. Як на лавці спати?» Пройшов деякий час і Тимофій пішов на пиво. І Ногич прийшов. Тимофій узяв куфель пива і дав йому по морді. Тому встид… Тимофій ховався три тижні. А як тільки вийшов, то той його вартував, і коли йшов додому, застрілив. Це було в Берестечку, біля парку. Люди бачили, свідки були, але скрили те діло. Мама була вагітна четвертою дитиною. Хтось прийшов і сказав їй, що Тимофій у воді лежить. Його поховали в Кутрові», – оповідає Яніна Занічковська.
«Якщо хоче попрощатися з дочкою, хай приїде»
Зі своїм другим чоловіком Станіславом Стриком (1907–1978 рр.), татом нашої співрозмовниці, Вікторія познайомилася на весіллі. Станіслав із батьками жив у Бродах. «Батькова матір Анна Чернець сама з села Язлівчик, що за 5 км від Бродів. Вона жила 104 роки. Діда звали Іван.
Яніна (крайня справа) з батьком Станіславом Стриком і тіткою. 1965 р.
Мама зустрілася з батьком випадково. Вона була кравчинею. Її сусідка з Кутрова працювала в аптеці в Бродах і виходила заміж за якогось поляка. А колись, як молода йшла заміж, то все шили. Нині все купують, а тоді, щоб вбрати молоду, шили. Мій батько ще був кавалером і на тому весіллі, як кажуть зараз, був за шафера. Там мама з татом познайомилися. Тато працював ковалем і шофером, став приїжджати до мами. Отак і зійшлися. То був 1933-й. Я народилася в 1935 р., а мій менший брат Василь – у 1937 р.», – зазначає пані Яніна.
Станіслав та Вікторія разом прожили близько шести років. «Коли мені було десь років п’ять чи шість, батько забрав мене до Бродів, щоб показати бабі. Поїхав і стала війна (йдеться про літо 1941 р., коли розпочалася німецько-радянська війна, – авт.). Назад (тобто в бік Берестечка та Кутрова, – авт.) уже не пускають. Так я залишилася в Бродах. Пішла до школи. Як вчили, то не пам’ятаю. Нібито польською. Тато взяв нову дружину. У них народився син Дмитрій (1942 р. н.).
Після війни (після відступу німців влітку 1944 р., – авт.) люди з Берестечка стали приїжджати на базар, і з Кутрова теж приїжджали – привозили продавати зерно в Броди. Я вже ходила в другий клас. І одного разу приїхав такий, що знав і батька, і маму. Дід Іван пішов на базар і пізнав його, каже: якщо Вікторія хоче попрощатися з дочкою, то хай приїде (Станіслав Стрик із сім’єю мав невдовзі виїхати до Польщі, – авт.). І на другий базар мама приїхала. Я вже забула, якою мама була, бо кілька років пройшло. То ж були мої дитячі роки.
Я якраз бавилася з братиком. Приходить тітка, сестра батька, і каже: Янка, іди. Більш нічого не каже. Хтось приїхав. Як я виходжу – сидить якась жінка. Пам’ятаю, в чому вбрана була. Біла батистова блузка, біла хустинка, такий біленький шлячок… Баба з дідом стоять і кажуть мені: ото твоя мама. Мама говорить: «Я приїхала її забрати». А брат, який приїхав із нею, каже: «Мамо, забери Янку. Їсти хвате. Забирай її додому». Баба мені в мішок – каструльку, ложку, миску, одежу… Оце й пам’ятаю. Ще пам’ятаю, як їхали через три мости, як боялася, бо кругом – вода. На фурі сиджу як чужа, як те порося, яке купили на базарі, і воно не знає, куди приткнутися», – пригадує пані Яніна, не стримуючи сліз.
До Кутрова вона повернулася весною 1945 р. Її тато з батьками, сестрою та новою сім’єю виїхали до Польщі в 1946 р. Оселилися в місті Глубчице (нині Опольське воєводство). «Я з ними мала їхати. Уже документи були на мене. Їх на границі питають: ще одна дитина має бути. Кажуть: мати забрала», – додає Яніна Занічковська.
«Тільки раз завезла маму в Польщу»
Її старша сестра Людмила (за чоловіком – Самусь) працювала секретарем у сільраді, і як переоформляли документи, всіх дітей Вікторії, зокрема Яніну та Василя від другого чоловіка, записала на одне прізвище – як Джулінських.
Сім’я Занічковських і Самусів. Сестри Яніна та Людмила
Із шести дітей Вікторії тільки син Миколай облаштувався в Польщі. У роки війни німці депортували його на примусові роботи. «Усі хлопці, які були в Німеччині, зібралися зі всіх сторін, щоб разом їхати додому. Миколай написав, як уже був у Бресті. Усе, що віз, усі подарки, русскі забрали. Мав чемодан того всього. Залишили тільки те, в чому був убраний. А деякі хлопці кажуть: давайте звідси поїдемо в Америку на заробітки. Миколай пристав на пропозицію. Але як доїхали до Польщі, далі їх не пустили. Так він залишився в Польщі, в Зеленій Гурі. Там одружився й усе життя прожив. Я кілька разів потім їздила до нього», – розповідає пані Яніна.
Її мама Вікторія хотіла виїхати в Польщу в 1957 р. «А Людмила, яка вже була заміжня за Самусьом, каже: «Янка, не їдьте. Я ж сама тут залишуся». І так ми осталися. Я тільки раз маму завезла в Польщу, в 1967-му», – каже наше співрозмовниця.
Брат Володимир Джулінський облаштувався в Архангельську. «Як пішов в армію, так і не повернувся», – пояснює пані Яніна.
Володимир Джулінський. 1948 р.
Про сестру Ольгу розповідає наступне: «Вона вийшла заміж у 1940 р. В 1941 р. уже народила сина. Її чоловік того сина й не бачив, бо пішов на війну. Тільки повідомлення прийшло, що пропав безвісті. А він очутився на якихось островах і там знайшов собі другу сім’ю. Ольга теж пішла за другого. Жила у Великих Межирічах на Рівненщині».
Василь навчався в так званій школі ФЗН у Харкові (школа фабрично-заводського навчання, нижчий тип професійно-технічного навчального закладу в СРСР у 1940–1963 рр.). Одружився в 1961 р. і переїхав із сім’єю в Рівне.
Яніна, сестра Людмила з дочками і брат Василь
Родина Джулінських. Мама Вікторія сидить посередині. Зліва від неї – Ольга. Крайня справа сидить Людмила. Крайній зліва стоїть Миколай
26 років співала в церкві
Яніна Занічковська закінчила два класи польської школи в Бродах. У Кутрові відвідувала вечірню школу. «Як мені 13 років було, то вже пішла в колгосп робити. Проробила 12 років і покинула. Потім 33 роки пропрацювала на плодоконсервному заводі й пішла на пенсію. Ще в клубі в Кутрові робила», – говорить вона.
Уперше в Польщу, в Зелену Гуру до брата Миколая, Яніна поїхала в 1965 р. «Тоді я по-польськи ніц не знала. Удома говорили по-українськи. Як брат приїжджав до нас, то по-українськи завжди говорив. Мама тільки часом могла перекинути якесь слово (польською, – авт.). Я навчилася говорити (польською, – авт.), коли відпочивала на Балтиці із сім’єю брата. Там були вечори знайомств, дискотеки. Мені казали: вчися говорити, повторюй. І я навчилася. Як я їздила більш ніж десять разів (до Польщі, – авт.), то хіба не могла навчитися? Навчилася», – зауважує пані Яніна.
Марія і Миколай Джулінські. Зелена Гура. 23 вересня 1952 р.
Яніна (друга зліва) в Гданську. Поруч брат Миколай Джулінський і його доньки. 1965 р.
Миколай Джулінський наполягав, щоб сестра залишилася в Польщі, щоб там вийшла заміж. «Уже мені й кавалера знайшов. А я кажу: таке щастя, як той жених, що ти вибрав, у мене вдома є. І тітка писала мамі: «Видай Янку заміж, буде легше лежати на цвинтарі». Я не хотіла заміж. Але що думаєте? Пішла. Чоловіка звали Федір. Два з половиною роки зустрічалися. Родилася доця, до тата схожа. Прожили разом 43 роки. Я старша була за нього на два місяці», – говорить наша співрозмовниця.
Із Федором Занічковським (1936–2017 рр.) вони побралися 1975 р. У шлюбі народилася донька Людмила. У пані Яніни – двоє внучок: Валентина і Марія.
Весілля Федора та Яніни Занічковських. 6 травня 1975 р.
Сім’я Занічковських. Яніна з донькою і чоловіком
Родина Джулінських. Яніна стоїть крайня справа. Другий справа – Миколай. Посередині – Людмила
Наша співрозмовниця – серед перших громадян України польського походження у Волинській області, хто отримав Карту поляка. «Тоді, 2008 р., ще урочисто вручали документи. Я їздила до Луцька. На сцену викликали, грала музика. Документи вручав тодішній Генеральний консул Республіки Польща в Луцьку Томаш Янік. Карту поляка потім отримали і моя донька, і мої онучки», – каже Яніна Занічковська.
Як пригадує, її хрестили в 1935 р. у Гумнищі (нині Берестечківська громада): «Коли я була маленькою, мама навчила мене молитися. А пізніше, коли йшла до церкви в Кутрові, я вже вчилася молитов сама. Я 26 років співала в церкві».
16 листопада Яніна Занічковська зустрічатиме свій 89-й день народження. «Бог мене тримає стільки років. Я думаю: може, годна Богу», – зауважує вона.
Ольга Шершень
Фото походять з родинного архіву Яніни Занічковської.
На головному фото: У родинному колі. 9 квітня 1972 р.
***
Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.
