«Мої предки, як і, мабуть, переважна більшість тодішніх польських родин, мали тяжку долю», – розпочинає свою родинну історію Олександр Радіца зі Здолбунова. «Волинському монітору» він розповідає про Голодомор на Хмельниччині, депортацію рідних углиб СРСР, Перше причастя матері з рук отця Серафима Кашуби та харцерство.

Будинок під мідною бляхою

Прадід нашого співрозмовника по материній лінії Ян Ясельський (1874–1965(6) рр.) разом із братом Діонізієм у роки Першої світової війни поїхали на заробітки до Америки. Діонізій залишився там, а Ян заробив трохи грошей і повернувся.

У Яна та Пауліни (у дівоцтві Вітвіцька, ?–1939 р.) Ясельських було шестеро дітей: Францішка (1906–1986 рр.), Людвік (1907–1955(6) рр.), Марія (1909–1966(7) рр.), Юзефа (1911–2002 рр.), Вікторія (1914–1997 рр., бабуся Олександра Радіци) та Юзеф (1921(2)–1944 рр.). Багатодітна родина мешкала в селі Надишень (нині Білогірська громада в Шепетівському районі Хмельницької області).

«Прадід Ян Ясельський після повернення з Америки вибудував добру хату під мідною бляхою. Однак сім’я недовго прожила в ній. На початку 1930-х рр. радянська влада оголосила Яна Ясельського куркулем і всю родину вислала до Семипалатинська (місто в Казахстані, зараз Семей, – авт.). Тут вдалося лишити тільки двох дітей. Вікторію одружили з Владиславом Петрівським (1910–1982 рр.). Їй тоді заледве виповнилося 16 років, – зазначає Олександр Радіца. – Ясельських до відправки на заслання тримали під арештом у Славуті. Якось Вікторія приїхала відвідати рідних і дивом забрала із собою найменшого брата Юзефа. Його просто не закрили за ґратами разом з усіма, і він бавився в коридорі».

Прадід Ян Ясельський

Родину депортували, а домогосподарство забрали, будинок розібрали. Бляху з дому Ясельських згодом постелили на одному з колгоспних приміщень для худоби.

Із часом Ясельські повернулися в Надишень. «Когось прихистила Вікторія. Хтось почав будуватися. На будівництві хати загинув Людвік. Його привалило деревом… Роки на засланні в сім’ї не згадували. Можливо, так розпорядився прадідусь», – говорить Олександр Радіца.

Натомість його бабуся Вікторія розповідала про Голодомор 1932–1933 рр. на Хмельниччині. «Якимось дивом у родині залишилася корівка Зорька… Одного дня до обійстя прийшла жіночка з трирічним хлопчиком. Тоді хуторами та селами в пошуках їжі блукали так звані ходаки. Жінка попросила чогось поїсти. Бабуся, хоч і самі майже нічого не мали, вділила їм картоплину й молока. Ще сказала: «Їжте, але помалу. І не все відразу». Жінка з дитиною взяли ту їжу, пішли й сіли віддалік. Через деякий час бабуся побачила, що жінка все сидить і сидить на одному місці, а дитя бавиться поряд. Попросила діда піти й подивитися… Вона померла. Хлопчик, а його звали Михайлик, лишився. Так від хати до хати, між родинами виріс. Після війни, на жаль, по ньому обірвався слід», – оповідає Олександр.

Бабуся Вікторія Петрівська з коровою Зорькою

Поляк у радянському війську під Варшавою

Чоловіків сестер Францішки та Юзефи Ясельських – Філарета Томашевського і Францішека Барановича відповідно – розстріляли у 30-х рр. Відомо, що тіло Філарета Томашевського поховано в Биківні. Своєю чергою Марія Ясельська на засланні захворіла на сухоти.

«За словами моєї бабусі Вікторії, Марія завжди мала із собою одну-дві хустинки й була дуже охайна. І дідусь теж був охайний. Він постійно був вбраний у костюм, хоч і старенький, мав білу хустинку в нагрудній кишені. А як приїжджав, то всі зустрічали, цілуючи йому руку», – зауважує Олександр Радіца.

За його словами, Юзеф Ясельський, який зростав у родині старшої сестри Вікторії, в роки Другої світової записав себе в документах на рік старшим, щоб піти до війська. «Його мобілізували 1941 р. Він був рядовим, стрільцем. Загинув наприкінці жовтня 1944 р. Похований у Зельонці біля Варшави. Разом із ним служив односельчанин Едвард Білінський. Він розповів, як Юзеф загинув. Жовтень 1944 р. – це кінець Варшавського повстання. Зельонка – біля Варшави. Відомо, що радянські війська відразу не увійшли у Варшаву, давши можливість німцям вибити поляків. І Юзеф, і Едвард були поляками в радянському війську. Можливо, вони хотіли дістатися Варшави?.. Едвард щось не договорював. Сказав лише, що Юзеф був тяжко поранений і його поховали на місці… Бабуся ще розказувала, що їм прийшла похоронка».

«Усі молитви були виключно польські»

Прабабуся Олександра Радіци Людмила Петрівська (у дівоцтві Вижиковська, ?–1954 р.) працювала покоївкою в одній родині. Її чоловік невідомий. «Імовірно, все крутилося біля цього пана, в якого вона працювала. Крім Владислава, вона мала ще доньку Зузанну (за чоловіком Маркевич, 1912–199(?) рр.)», – каже наш співрозмовник.

Дід Владислав Петрівський

А у Вікторії Ясельської та Владислава Петрівського народилося шестеро дітей: Галина (1932–1987 рр.), Роман (1935–201(?) рр.), Станіслав (1937–199(?) рр.), Юзеф (1940 р. н.), Марія (1945 р. н.) та Фелікса (1948 р. н.).

«Юзеф мешкає в Рівному. Зараз він найстарший із живих у родині. Також ще живі Марія (за чоловіком Березовська) і моя мама Фелікса. Марія мешкає в Стрию, а Фелікса – у Здолбунові», – говорить Олександр Радіца.

Він пригадує, як разом із бабусею Вікторією гостювали в тітки Галини (за чоловіком Омелянчук): «Мені тоді було десь шість років. Тітка жила в М’якотах на Хмельниччині. Мене дивувало, що як ми приїжджали, бабця з тіткою Галею закривалися на кухні й розмовляли незрозумілою для мене мовою, тобто польською. Моя мама, як наймолодша, на жаль, втратила польську мову, хоча всі молитви зранку і ввечері в нас були виключно польські».

Ліворуч стоїть Вікторія Ясельська (1914–1997 рр.) і попереду сидить Владислав Петрівський (1910–1982 рр.), праворуч сидять Ян Архипович та Анна Архипович. 1931 р.

Сестри Ясельські з дітьми та чоловіками. Зліва направо: Вікторія, Францішка, Марія (донька Юзефи, тримає дитину), Юзефа, Вацлав, Влодзімєж Компанієць, Яніна і Марія

«Батька назвали на честь прадіда»

Рідні Олександра Радіци по татовій лінії походять із села Залужжя на Хмельниччині.

«Мій тато Василь Радіца (1947–2010 рр.) був найстаршим із дітей. Усього в родині їх було 14. Мені вдалося віднайти відомості про прадіда Василя. Напевно, мого батька назвали на його честь. Маємо лише одну фотографію прадіда. На ній він – у формі рейнських уланів. Загалом прізвище Радіца (або Радіча/Radiča) веде до Балкан. Як відомо, рейнські улани воювали під час Першої світової в австро-угорській армії. Напевно, прадід Василь воював у складі рейнських уланів, згодом отримав тут землю, осів і одружився з українкою», – припускає наш співрозмовник.

Його дід Іван також пройшов військовий шлях. Потім осів у Залужжі на Хмельниччині, працював учителем фізкультури в місцевій школі. Бабуся Марія же займалася вихованням дітей.

Василь Радіца та Фелікса Петрівська відвідували ту саму школу в Залужжі. Одружилися наприкінці 60-х рр. У подружжя народилося двоє дітей: Олег (1970 р. н.) та Олександр (1979 р. н.). Василь і Фелікса розлучилися, коли їхньому меншому синові було шість років.

Фелікса Петрівська (Радіца) та Василь Радіца, батьки Олександра

«Мене й Олега польської мови навчила бабуся Вікторія. Спершу вона нас навчила читати польською. Хоч бабуся закінчила тільки чотири класи польської школи, але була дуже освіченою людиною. Перша книга мого брата польською – «Три мушкетери» Александра Дюма. Після Олега її перечитав я. Тобто польську мову ми винесли від бабусі, а мама – вже від нас», – зауважує Олександр.

Олександр Радіца зі старшим братом Олегом у Криму. Кінець 80-х рр.

Перше причастя з рук отця Серафима Кашуби

«Мама розповідала, як її з сестрою Марією повезли на Перше причастя. Це були 50-ті рр., коли ще був відкритий костел в Острозі. Від Надишня до Острога – близько 30 км. Одна з жіночок узяла дітей і повезла їх. Як приїхали, то ночували на хорах у костелі. І наступного дня пішли до сповіді. Мама пригадувала, що була дуже перелякана, адже все було польською мовою, а вона її не знала. Тоді служив отець Серафим Кашуба. Мама запам’ятала, що після Першого причастя їх із Марією повели на смачнюще морозиво.

Знову мама зустрілася із Серафимом Кашубою на початку 70-х рр., як він повернувся з Казахстану. На той час батьки вже переїхали до Здолбунова (тато тут отримав роботу на залізниці, потім на залізниці працювала й мама). Як отець Серафим Кашуба приїжджав у Здолбунів, то відправляв службу в помешканні вірян, які жили неподалік костелу. Остання служба пройшла в домі Емілії Беднарчик: у неї був більший будинок, а людей тоді трохи прийшло. Маму покликала Юлія Бурковська, з якою вони зналися ще відколи приїхали до Здолбунова: «Приїде ксьондз, буде служба, то прийди». Мама прийшла на службу. А наступного дня всі разом проводжали отця Серафима Кашубу на потяг. Мама ризикувала, адже їй могли зіпсувати життя після такого», – розповідає Олександр Радіца.

Додає, що його та брата Олега охрестили вдома в Здолбунові. Дітей потаємно хрестив православний священник, бо в околицях на той час не вдалося знайти ксьондза.

«Пам’ятаю, як із мамою їздили в Славуту. У середині 80-х рр. костели були закриті, а в Славуті діяла капличка. Однокласники ще кепкували: «Радіца їздить Богу молитися»… Як приїхали вперше, то не знали, куди йти. Люди підказали, і ми прийшли до невеликого будинку. На подвір’ї якийсь чоловік у куфайці та чоботах рубав дрова. Мама запитала, де можна знайти капличку, щоб помолитися. Він вказав на хатиночку. Ми зайшли. Як розпочалася служба, заходить ксьондз, а це той самий чоловік, що працював на подвір’ї, – отець Антоній Андрущишин. До слова, Перше причастя я отримував саме з рук отця Антонія в Славуті. Також пригадую 90-ті рр., коли ми з мамою їздили в Рівне й молилися на сходах костелу (зараз зал камерної та органної музики Рівненської обласної філармонії, – авт.). Пам’ятаю й першу службу в 1991 р. на Різдво у відновленому костелі в Здолбунові», – ділиться спогадами співрозмовник.

«Люди приростають до землі, на якій народилися»

Олександр Радіца закінчив залізничне училище в Здолбунові. Служив у Національній гвардії України. Після армії влаштувався на роботу на залізницю. Паралельно закінчив Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту. До 2014 р. працював на залізниці. Потім звільнився й поїхав до Польщі. Закінчив Вищу школу сімейного альянсу у Варшаві, здобувши фах історика. Із дружиною Вікторією ростять трьох дітей.

«Із 2002 р. займаюся харцерством як інструктор. Нині я комендант харцерського загону «Волинь». У 2011 р. заснував ще Культурно-просвітницький центр імені Тадеуша Чацького. Спільно з дружиною займаємося навчанням і вихованням молоді, а також громадською роботою та волонтерством.

Олександр Радіца з харцерками загону «Волинь» у Ватикані. Травень 2023 р.

Насправді я маю дуже багато білих сторінок, прогалин у своїй родинній історії, які до сьогодні намагаюся заповнювати. За змоги шукаю, телефоную… Для мене це цікаво і важливо, бо не знаючи свого минулого, важко збудувати майбутнє», – наголошує Олександр.

За його словами, люди приростають пуповиною до того місця, де народилися. Це він відчув на власному прикладі: «Можливо, це такий регіональний патріотизм. Я це відчув у 2022 р., коли почалася широкомасштабна війна. На той момент ми з родиною жили в Польщі. Але я приріс пуповиною до цієї землі, і ми всією сім’єю повернулися в Здолбунів 24 серпня 2022 р., у День Незалежності. Тут живуть люди, тут є для кого працювати і тут є над чим працювати. Отак я був вихований. І не тільки я, а й мій брат. Олег, моряк на суднах закордонного плавання, кинув роботу, залишив родину й пішов захищати цю землю».

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Олександра Радіци.

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.