Продовжуючи розповідати про арештованих службовців поліції, пропонуємо вашій увазі огляд кримінальних справ, заведених на поліціянтів із села Піддубці під Луцьком і на одного з таємних співпрацівників поліції. Нині документи зберігаються в Державному архіві Волинської області.

Стефан Станіславович Павлік народився в 1895 р. у селі Гарліца (нині Малопольське воєводство; у справі не вказано, про яке саме село йдеться: про Гарліцу Муровану чи про Гарліцу Духовну). Павлік у 1920 р. служив у Війську Польському, але участі в польсько-більшовицькій війні, за його словами, не брав.

До складу його сім’ї входили дружина Поліна Юзефівна (на момент арешту їй було 32 роки), домогосподарка, син Антоній (11 років) і дочка Барбара (10 років). У поліції Павлік служив із 1927 р. Його служба майже весь час проходила у Піддубцях, за винятком 1931–1933 рр., коли він виконував обов’язки в Луцьку. В цьому селі він і проживав аж до арешту енкаведистами 1 жовтня 1939 р.

Згідно з документами, Стефан Павлік був звичайним постерунковим і не займався жодними політичними справами. На допитах він стверджував, що не брав участі в боротьбі з комуністичним рухом. У протоколах зафіксовано прізвища конфідентів постерунку: Івана Мартинюка з Романова, його односельця Карася (імені Павлік не пам’ятав, енкаведисти записували його як «сектанта»), торговця Холуба з Верхівки, Олександра Юревича-Корнійчука та Олександра Литвинчука зі Звірова, Олексія Кальчука родом із села Крупа. Стефан Павлік сказав, що його покази можуть підтвердити поліцейські піддубцівського постерунку Вацлав Бехине, Ян Кміта і Станіслав Рибіцький.

Слідство не тривало довго. В обвинувальному висновку, датованому 20 грудня 1939 р., зазначено: «Брав участь у боротьбі проти комуністів і революційно налаштованого населення, тобто звинувачується у скоєнні злочинів, передбачених ст. 54–13 Кримінального кодексу УССР».

10 лютого 1941 р. Особлива нарада при НКВД СССР вирішила помістити Стефана Павліка у виправно-трудовий табір строком на вісім років, відраховуючи термін від 13 жовтня 1939 р. Покарання колишній поліціянт відбував в одному з найстрашніших совєтських таборів – у Воркутпечлагу.

12 серпня 1941 р. на основі указу Президії Верховної Ради СССР польських громадян амністували. 11 вересня того ж року Павлік, отримавши в табірного начальства відповідну довідку, вирушив у місто Бузулук Чкаловської області, де формувалися підрозділи Армії Андерса.

Документ про амністію Стефана Павліка

Заключенням прокуратури Волинської області від 30 травня 1989 р. Стефана Павліка реабілітовано. Його подальша доля нам не відома.

12 жовтня совєтська влада арештувала ще одного піддубцівського поліціянта. Вацлав Омелянович Бехине (його прізвище зафіксовано в документах як Бехіне) народився в 1910 р. в місті Галич біля Станіслава (сучасного Івано-Франківська). Його національність у справі записано так: «Чех, за документами – поляк».

Постанова про арешт Вацлава Бехине

У нього були дружина Яніна Йосифівна (у 1939 р. їй було 29 років) і дочка Ева (три роки). Він, як і Павлік, був постерунковим у Піддубцях. Слідство встановило, що з 1930 до 1932 р. Вацлав Бехине служив у Війську Польському в чині капрала, потім перейшов на службу в поліції. До 1938 р. був кінним поліціянтом у Луцьку, після чого його перевели в Піддубці.

На допитах Бехине відкинув звинувачення в участі в діяльності проти революційного руху та підтвердив покази колеги Стефана Павліка про конфідентів, додавши ще кілька прізвищ. Можемо зробити висновок, що піддубцівські поліціянти мали досить розвинену мережу інформаторів, у яку входив навіть диякон Лашук (чи Ляшук) із Воротніва.

Слідчих цікавили також учасники українських націоналістичних організацій. Бехине назвав дев’ять прізвищ жителів сіл Піддубці, Звірів та Крупа, на яких у піддубцівському постерунку були матеріали. На запитання про те, що йому відомо про перебіжчиків із СССР, поліціянт зізнався, що бачив двох таких, але їхніх прізвищ не знає.

17 грудня 1939 р. арештований дав додаткові покази, про що зберігся короткий протокол на одне речення: «Я хочу доповнити, що за мою службу в поліції мені не доводилося арештовувати комуністів і виступати свідком у суді, і це, я думаю, пом’якшить мою провину».

Щоправда, ці покази не принесли результату. Виписка з протоколу № 18 Особливої наради при НКВД СССР від 10 лютого 1941 р. засвідчує: «Бехине Вацлава за активну боротьбу проти революційного руху помістити у виправно-трудовий табір строком на вісім років, відраховуючи термін від 12 жовтня 1939 р.» Його, як і Павліка, відправили у Воркутпечлаг.

Заключенням прокуратури Волинської області від 5 червня 1989 р. Вацлава Бехине реабілітовано. Його подальша доля нам не відома.

Під час допитів Бехине розповів, як поліціянтам рекомендували формувати мережу інформаторів: «Конфідентів треба підбирати з числа заможного прошарку, щоб вони були патріотами колишньої польської держави. Потім – з осіб бідного майнового стану, яким не вистачає грошей, щоб вони працювали за гроші».

У протоколі зафіксовано наступні цікаві деталі, які можуть допомогти нам уявити портрет типового конфідента: «Восени 1938 р. я був у селі Звірів на церковних зборах. Десь о 7-й годині вечора я вийшов із приміщення, де були збори. Вслід за мною вийшов і Юревич-Корнійчук. Він запитав мене: «Я вернувся нещодавно з армії, раніше був конфідентом у командира. Скажіть, скільки зараз платять конфідентам?»

Ось іще цитата з протоколу: «Я маю здогадки, що конфідентом міг бути мешканець села Теремно Поварчук Павло, 1905 р. н., кілька разів осуджений за шахрайство. Раніше в нього було 12 гектарів землі, [він її] продав і гроші, отримані за землю, прогуляв. Багато часу жив у Луцьку, часто заходив у поліцію. Поварчук завжди не мав роботи, але жив добре. Його завжди можна було бачити в театрі, в пивних, роз’їжджав на таксі і т. д.»

У показах і Бехине, і Павліка фігурував Олексій Кальчук, уродженець села Крупа. Стефан Павлік, зокрема, засвідчив, що Кальчук уже в перші дні після захоплення Волині Совєтським Союзом став на службу до міліції. Справа Олексія Кальчука теж збереглася в ДАВО.

Олексія Євсійовича Кальчука затримали 17 жовтня 1939 р. У постанові на арешт зафіксовано: «Упродовж довгого періоду був конфідентом колишньої польської таємної поліції, провокував і видавав поліції багатьох селян із навколишніх сіл міста Луцька: Крупа, Романове та інших. Із приходом Червоної армії в Західну Україну намагався ввійти в довіру органів НКВД, з метою чого дезінформував органи НКВД фальшивими матеріалами».

Олексій Кальчук, 1904 р. н., на момент арешту мав за собою сім судимостей. Проживав він на вулиці Коперника, 79 у Луцьку, ніде не працював, був розлучений. Діти, дочка Тонька (саме так записано її ім’я в протоколі, 15 років) та син Павло (11 років), жили з матір’ю Тетяною в Лищі. Мав фізичну ваду: в нього було одне око. Лейтенант ГБ Маркаров, який вів попереднє слідство, записав: «Є кримінальним аморальним елементом, готовий із корисливих спонукань наводити наклепи і провокувати будь-кого».

Ось список злочинів Кальчука, зафіксований із його слів у протоколі:

1. Крадіжка револьвера.

2. Переховування комуніста Кіслого.

3. Участь у нелегальних зборах.

4. Ухиляння від свідчення.

5. Нелегальне володіння зброєю.

6. Підробка документів.

7. Отримання коштів за підробленими документами.

Усього він відсидів у польських в’язницях шість років.

«Заявляю, що ніколи і ніде не виступав як свідок у політичних справах», – наголосив Олексій Кальчук. Вигороджуючи себе, вже на першому допиті він доніс про антисовєтську діяльність за польських часів усіх тих людей, які виступали свідками в його справі.

На кожній зустрічі зі слідчими спливали нові дані та прізвища. У справі збереглися 30 (!) протоколів очних ставок та допитів і самого Кальчука, і свідків. Проте, найімовірніше, слідчі просто використовували отримані від нього показання у своїх цілях, але особливої довіри до них не мали. Виявилося, що найперспективніша, на їхній погляд, справа про групу озброєних польських офіцерів і поліціянтів, які переховувалися від совєтської влади в околицях Лища, є вигадкою Кальчука. Жодних офіцерів вони не знайшли, а всі свідки, яких назвав арештований, в один голос відкидали його покази.

Протокол допиту Олексія Кальчука

На очних ставках Олексія Кальчука з піддубцівськими поліціянтами Стефаном Павліком і Вацлавом Бехине слідчі встановили, що особистих контактів між ними не було. Поліціянти доводили, що конфідент зустрічався тільки з комендантом постерунку Юзефом Новіцьким. Натомість Кальчук узагалі стверджував, що ніколи не був конфідентом польської поліції.

За іронією долі вирок у справі Олексія Кальчука підписувала та ж сама Особлива нарада при НКВД СССР від 10 лютого 1941 р. Він теж отримав вісім років таборів і був відправлений у Воркутпечлаг.

Заключенням прокуратури Волинської області від 11 травня 1989 р. Олексія Кальчука реабілітовано. Його подальша доля нам не відома.

***

З архівними кримінальними справами громадян УССР, репресованих совєтською владою, можна ознайомитися на сторінці Державного архіву Волинської області.

(Далі буде).

Анатолій Оліх