У першій частині нарису про Пьотра-Ромуальда Домбровського ми описали те, як арештований тримався під час допитів. Сьогодні продовжуємо цю драму.

Першу частину можна прочитати тут.

Відведений законом двомісячний термін від дня арешту Пьотра-Ромуальда Домбровського закінчився, тому було прийнято рішення продовжити строки слідства.

Маючи на руках лише документи справи, ми не можемо зі стовідсотковою впевненістю сказати, чи били нашого арештованого під час довгих виснажливих допитів, чи застосовували інші фізичні та психологічні методи впливу. Але ми знаємо тверде правило енкаведистської юриспруденції: наскільки абсурдними не були би покази, а методи їх отримання – звірськими, в паперах має панувати абсолютна законність. Оскільки зламати Домбровського за відпущених законом два місяці не вдалося, було документально оформлено продовження слідства.

Справу передали оперуповноваженому Зав’ялову. Я уявляю його впевнений у собі чоловіком, віком трохи за 40, який має неабиякий досвід у структурах НКВД. Навіть бачу, як він із поблажливою посмішкою каже молодшим колегам, приймаючи від них справу: «Ех ви, салаги. Вчіться, як треба».

Він не спішить зі звинуваченнями, а спочатку ретельно вивчає документи, зібрані Нестеренком і Сімоновим. Бачить безрезультатність їхньої стратегії нападу, бачить, як уміло захищається Домбровський. Розуміє, що тут треба діяти інакше. У нього в голові поступово визріває план.

Акт 3. Дія 1. Мисливець розкладає пастку

Досвідченіший слідчий обирає іншу тактику: якщо не вийшло зі звинуваченого зробити контрика, то з нього можна зліпити експлуататора. Цей прийом належить до стандартного набору методів НКВД, і Зав’ялов вміло його використав.

Почав він із того, що першим ділом розіслав запити до совєтських органів влади й отримав потрібні документи, які долучив до справи. Це були довідки від Торчинської селищної ради, відділів НКВД у Торчині та Маневичах про майновий стан підслідного. Перші дві довідки нічого до справи не додали, але в третій начальник Маневицького районного відділення НКВД повідомив, що, крім електростанції і млина в Торчині, Домбровський володів електростанцією та лісопилкою в Маневичах.

Другим кроком слідчого був допит свідків. Оперуповноважений знав, що кожен найманий працівник завжди зможе сказати щось негативне про свого наймача, і це можна буде використати у своїх цілях. Тому він знайшов людей, які працювали на млині в Домбровського. Свідок Володимир Вігер заявив, що Домбровський не хотів виплатити зарплатню робочим за останні три місяці перед самою націоналізацією. Свідок Мар’ян Ласкажевський сказав, що господар був грубий із робітниками, змушував їх працювати по 12 годин, а платив усього 30–35 злотих на місяць. За словами Ласкажевського, звинувачений нібито особисто йому говорив, що в СССР немає хліба, а люди ходять босі, голі й голодні. Свідок Роман Бащук практично повторив покази Ласкажевського.

Феодосій Голембевський сказав, що останні три місяці перед націоналізацією Домбровський не платив грошей, мотивуючи це тим, що він нібито не власник млина і коштів у нього немає. Також цей свідок заявив, що чув, нібито Домбровський є членом партії ОЗН (пол. Obóz Zjednoczenia Narodowego, укр. Табір національного єднання). Свідок Мефодій Климюк заявив, що він працював по 12 годин і отримував 40 злотих. Господар, за його словами, був із працівниками грубий, сварив невідомо за що.

Кожному зі свідків Зав’ялов поставив запитання, чи не бив їх Домбровський. Усі засвідчили, що хоч власник і поводився з ними іноді брутально, проте руки на робітників не піднімав.

Дія 2. Кільце стискається

Вважаючи, що цих показів буде достатньо для звинувачення, слідчий вирішив атакувати Домбровського. 23 січня 1941 р. о 0:30 він викликав його на допит. На ньому Домбровський заявив, що ці звинувачення безпідставні, адже власником млина й електростанції в Торчині нібито був його брат Станіслав Домбровський. Сам він лише будував об’єкти і був управителем, отримуючи як оплату 10 % від чистого річного доходу.

Подібною, за його словами, була майнова ситуація і в Маневичах. Там підприємства нібито належали лісничому Доброшкевичу та надлісничому Козічу, які домовилися, що Пьотр-Ромуальд Домбровський офіційно вестиме справи, щоб вони не втратили місця служби. Проте Домбровський так і не встиг завершити будівництво, тож доходів підприємства ще не приносили. З огляду на це сам він нібито нічого не встиг заробити, адже за домовленістю відсоток із доходу йому мали платити тільки після здачі об’єктів у експлуатацію.

На черговому допиті 29 січня Пьотр-Ромуальд Домбровський знову заявив Зав’ялову, що він не має жодного стосунку до утиску найманих працівників, адже зарплатню виплачував не він, а справжній власник, тобто його брат Станіслав. Де зараз перебуває останній, Пьотр-Ромуальд, за його словами, не знав.

Зрозумівши, що зібраних ним доказів недостатньо, слідчий вирішив розширити коло свідків. 5 лютого він допитав Миколу Кревського. Для оперуповноваженого особливо корисною була інформація, що Кревський пропрацював понад місяць на млині, але Пьотр-Ромуальд Домбровський йому заплатив тільки за місяць. У цьому показі зафіксували не тільки факт експлуатації, а й те, що саме Домбровський виплачував зарплатню.

Свідок Дмитро Томашевич 6 лютого розповів, що власниками млина були обидва брати, але гроші робітникам виплачував Пьотр-Ромуальд. Із показів Афанасія Варчука слідчого особливо зацікавила заява про те, що за польських часів у дім Домбровського часто приходили комендант поліції та його помічник.

15 лютого об 11:30 Зав’ялов знову провів допит арештованого. Слідчий одразу сказав, що він з’ясував, що Домбровський є власником млина й електростанції в Торчині, а також власником тартака й електростанції в Маневичах. Одразу за цим прозвучало питання: скільки на нього працювало робітників?

На це Домбровський заявив, що власником майна в Торчині до націоналізації був його брат Станіслав, який зараз переховується невідомо де. На млині в Торчині працював один найманий робітник, а ще одного, глухонімого, він узяв «на виховання». Майном у Маневичах він лише управляв, а справжніми його власниками були Доброшкевич і Козіч. Там працювало 10–12 людей. Також Домбровський підтвердив, що він спільно із Соколовським орендував водяний млин у Смолигові строком на шість років, тобто до 1942 р., і на ньому працював один найманий робітник. Той млин, за словами Домбровського, був збитковим, а орендував він його лише для того, щоб не дати жодної можливості конкурентам впливати на ціни. Допит завершився о 15:00.

Цей допит можемо вважати переломним. Якщо раніше Зав’ялов володів інформацією, отриманою від свідків, то тепер він мав покази, які прозвучали з уст самого звинуваченого. І хоч якісних, чітких доказів не було, це компенсувалося їх кількістю.

Дія 3. Кульмінація і розв’язка

Плануючи останній двобій, заздалегідь переможний, Зав’ялов не полишав ідеї все-таки знайти на Домбровського компромат за політичною статтею.

17 лютого 1941 р. він провів очну ставку з Петром-Ромуальдом Домбровським і жителем Торчина Ейнохом Райсом. Свідок стверджував, що з вересня 1939 р. Домбровський неодноразово заходив на квартиру торчинського костельного органіста. «Але з яких питань і що вони говорили, мені невідомо», – зазначив Райс. Домбровський це відкинув і сказав, що був там лише раз узимку 1940 р., коли зайшов погрітися.

Наступного дня слідчий провів очну ставку Домбровського з Феодосієм Голембевським. Голембевський заявив, що особисто був присутнім у 1937 р. на загальних зборах жителів Торчина, на яких Домбровський разом із керівництвом гміни нібито підписав декларацію про вступ до партії ОЗН. Щоправда, на власні очі він цього не бачив, бо його не було в приміщенні. Також свідок говорив, що млин і електростанція в Торчині, де працювало 12–15 осіб, а також млин, тартак і електростанція в Маневичах належали саме Пьотру-Ромуальду, а не Станіславу. Домбровський покази Голембевського заперечив.

19 лютого Домбровський мав очну ставку з Мефодієм Климюком, який раніше працював машиністом торчинського млина. Той заявив, що Домбровський дуже погано ставився до працівників. Зокрема, він згадав, як у 1938 р. господар змушував його на повному ходу одягти на двигун ремінь, що було дуже небезпечно. Коли він відмовився, Домбровський нібито обізвав його нецензурними словами, покликав мельника-німця, високого й сильного чоловіка, і той виконав це доручення. Климюк згадав, як працівники в 1937 р. просили скоротити їм робочий день до восьми годин, як у СССР, на що Домбровський відповів, що робочі в СССР працюють день і ніч, але там усе одно тільки злидні та голод.

На ці звинувачення Домбровський сказав, що лише хотів показати, як одягати ремінь, і обізвав Климюка дурнем, а всього іншого не підтвердив.

Здається, Зав’ялов розумів, що Домбровський не скомпрометує себе, тому ще 17 лютого, тобто до завершення очних ставок, видав обвинувальну постанову з перекваліфікуванням злочину. Мотивував це так: «Домбровський арештований 8 червня 1940 р. Торчинським районним відділом НКВД як учасник католицько-повстанської організації за ст. 54–2 і 54–11 Кримінального кодексу УССР. Хоч під час слідства не здобуто достатньої кількості доказів, він достатньо викривається у злочинах, передбачених ст. 54–13 ч. 1 Кримінального кодексу УССР».

Постанова про перекваліфікацію злочину Пьотра-Ромуальда Домбровського

Урешті слідчий Зав’ялов висунув офіційне обвинувачення: «Будучи власником млина, лісопильного заводу та електростанції в Маневичах, електростанції в Торчині, орендував млин у селі Смолигів, мав до 40 осіб постійної найманої робочої сили, над якими знущався та які експлуатував непосильною працею. До приходу радянської влади на Західну Україну, коли робочі млина вимагали в Домбровського скорочення робочого дня, посилаючись на те, що в Радянському Союзі робітники працюють вісім годин, Домбровський сказав, що в Радянському Союзі злидні, голод і там робітники працюють день і ніч, а нічого не мають». Справу в березні 1941 р. передали на розгляд Особливої наради при НКВД СССР.

Тут можемо констатувати ще одну особливість совєтської репресивної машини: навіть при вмілому захисті, навіть за відсутності доказів кожен, хто потрапляв у лапи совєтських чекістів, уже не мав шансів із них вирватися. Домбровський теж не зміг перемогти систему.

Наступний документ справи, виписаний у лютому 1942 р. начальником 1-го спецвідділу НКВД СССР у Свердловську, говорить, що справу Домбровського зняли з розгляду й відправили в архів, бо сам арештований мав бути евакуйований із прифронтової смуги, але в тюрмах його не знайшли.

Проте це ще був не кінець цієї драми.

Епілог

У 1952 р. справу Домбровського повернули з архіву, адже не могла совєтська влада залишити злочинця непокараним! Документи відправили назад у Волинську область із вказівкою провести пошукові заходи, а також зібрати компрометувальні матеріали «на нього й родичів за період тимчасової німецької окупації з 1941 до 1944 р. і зараз. Родичів Домбровського, а також при виявленні самого Домбровського взяти під агентурне спостереження».

Працівники МГБ (наступники НКВД) провели низку розшукових заходів. Урешті 10 липня 1952 р. заступник начальника Торчинського районного відділення МГБ Волинської області, майор Максименков повідомив, що було встановлено, що в 1941 р. Домбровського вбило приводним ременем, а власниками млина стали його син Тадеуш разом із дядьком Станіславом. У 1944 р. вони із сім’ями виїхали до Польщі, але, де саме вони проживають, встановити не вдалося.

Можемо припустити, що Пьотру-Ромуальду Домбровському вдалося уникнути смерті під час розстрілу в’язнів Луцької тюрми в червні 1941 р., але вона наздогнала його за кілька місяців, скориставшись (яка примха долі!) приводним ременем, який уже фігурував у цій справі.

6 серпня 1952 р. працівники МГБ постановили: «Довоєнну архівно-слідчу справу за № 37508 / 060722 на Домбровського Пьотра-Ромуальда Францішковича у зв’язку з його смертю здати на зберігання в архів відділу «А» УМГБ Волинської області».

Героя нашого нарису не реабілітували й досі.

Довідка про зняття справи Домбровського з розгляду

***

З архівними кримінальними справами громадян УССР, репресованих совєтською владою, можна ознайомитися на сайті Державного архіву Волинської області.

Анатолій Оліх