Державний архів Волинської області (ДАВО) оприлюднив чергові кримінальні справи із засекреченого раніше фонду. Серед них – справи, відкриті проти жителів Волині польської національності.

Довгі роки доступ до фонду 4666 «Комітет державної безпеки (КДБ) при Раді Міністрів УРСР у Волинській області, м. Луцьк, Волинська область» залишався, з відомих причин, майже неможливим. Часові рамки цього фонду охоплюють 1939–1989 рр. Щоб ознайомитися зі справами, які там містяться, потрібно було отримати допуск у органів державної безпеки, а це було дуже непросто. З часу прийняття Закону України від 9 квітня 2015 р. «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 рр.» справи цього фонду стали доступними для всіх громадян.

У травні 2020 р. Державний архів Волинської області опублікував на своєму сайті перші оцифровані справи з фонду 4666. Роботи з цифровізації тривають, і кількість викладених у відкритий доступ документів збільшується. Серед них є й такі, які стосуються поляків. Ось деякі з них.

Казимира Солджинського, мешканця Ківерців, арештували 5 лютого 1945 р. Чоловік працював слюсарем системи водопостачання на місцевій залізничній станції. Його звинуватили в тому, що він «мав тісні зв’язки з офіцерами німецької жандармерії, з якими влаштовував у своїй квартирі чаювання з випивкою, в актуальний час проводить серед населення антирадянську націоналістичну агітацію наклепницького характеру». Ще до завершення слідчих дій Солджинського відправили у виправно-трудовий табір у Комі АССР. НКВД завершив слідство у травні 1945 р., а виписка з протоколу про вирок датована аж 11 грудня 1946 р. За «злочини» Солджинського засудили до чотирьох років каторги. Подальша його доля нам не відома.

У 1989 р. Казимира Солджинського реабілітували. За законом, про це мали повідомити родичів, але, як свідчать документи, дружина Казимира Солджинського Стефанія, дочки Леонарда і Данута станом на 1989 р. про реабілітацію не дізналися. Їх не знайшли за місцем проживання, яким у 1939 р. був Здолбунів.

Варто звернути увагу, що оскільки справи вели здебільшого росіяни, для яких польська мова була цілковито чужою, у прізвищах осуджених можливі помилки.

Із прізвищем нашого героя теж не все однозначно. У частині документів справи воно записане російською як «Соложынський». Слідчий, старший лейтенант Попов уже на місці заслання в Ухткомбінаті в Комі АССР вніс у справу спеціальну записку, в якій вказано, що правильним потрібно вважати написання «Солджынський», а місцем народження – місто Пресуха. Проте, здається, це уточнення не виключає, що справжнє прізвище може бути Слодзінський, Солодзінський чи Смолдзінський. А ота Пресуха – місто Пшисуха поблизу Радома.

Мар’ян Пілецький, уродженець села Куманівки (зараз Хмільницький район Вінницької області, – ред.), 1895 р. н., машиніст депо, потрапив у лещата НКВД 2 лютого 1945 р. У звинуваченні вказано: «У період німецької окупації станції Сальськ Сталінградської області добровільно залишався на окупованій території і працював у німців машиністом поїзда. (…) Після втечі німців із Сальська Пілецький добровільно поїхав у німецький тил і працював машиністом в депо Ківерці, де проводив антирадянську поразницьку агітацію серед працівників депо».

У травні 1945 р. Пілецького відправили в Ухткомбінат. Там на місці слідчі закінчили справу, запропонувавши присудити обвинуваченому вісім років виправно-трудових таборів. Проте в 1946 р. справа перейшла в руки ОСО (Особого совещания НКВД, укр. Особливої наради). За рішенням цієї позасудової установи, оскільки колабораціонізм довести не вдалося, Пілецький отримав три роки і був амністований. У виписці з протоколу від 25 липня 1946 р. зазначено дату указу Президії Верховної Ради СССР про амністію – 7 липня 1945 р. Тобто від указу до звільнення з-під варти Пілецького пройшов цілий рік. Що з ним відбувалося після амністії, нам не відомо.

Йосип Наруш народився в 1898 р. у Білостоці, працював підрядчиком на будівництві в 50-му полку в Ковелі. Звинувачення, висунуті проти нього, були дуже серйозні: «Був пов’язаний із польською розвідкою і вів активну боротьбу з революційним рухом на Західній Україні».

У тюрмі Йосип Наруш опинився 31 жовтня 1939 р. Проти нього вели інтенсивне слідство: у справі збереглися 19 протоколів допитів. Усі звинувачення, зокрема на очних ставках зі свідками, він відкидав. «Винним себе не визнав. Викривається показами свідків. Справу направити на розгляд ОСО НКВД СССР», – написано в постанові від 11 червня 1941 р.

Наступний документ, виписка з протоколу ОСО № 64 від 1 липня 1941 р., вказує, що Йосипа Наруша як соціально-небезпечного елемента помістили у виправно-трудовий табір строком на вісім років, відраховуючи термін із 31 жовтня 1939 р. Як підтверджує дата, навіть попри те, що 22 червня того року розпочалася німецько-совєтська війна, бюрократичний механізм репресивної машини продовжував діяти.

Довідка від 31 січня 1942 р. повідомляє, що «рішення ОСО при НКВД СССР від 1 липня 1941 р. стосовно Наруша Йосипа Казимировича виконане не було, оскільки відсутні дані про місцеперебування арештованого, евакуйованого у зв’язку з воєнними обставинами з прифронтової зони».

Відомо, що в перші дні цієї війни 1941 р. енкаведисти, не маючи змоги евакуювати в’язнів на прикордонних територіях, вбили їх. Це відбувалося в багатьох тюрмах. Тоді загинули від 20 до 50 тис. людей. Наприклад, 23–24 червня під час розстрілу в’язнів Луцької тюрми загинули від 2 до 4 тис. арештованих. Можна припустити, що Йосип Наруш був серед них.

Потрібно констатувати, що зауваження щодо можливого неправильного написання польських прізвищ буде слушним і в цьому випадку. У справі Йосипа Наруша трапляються написання і Наруж, і Нарош.

***

З архівними кримінальними справами громадян УССР, репресованих совєтською владою, можна ознайомитися на сайті Державного архіву Волинської області.

(Далі буде).

Анатолій Оліх