Неможливо охопити в невеликій статті всю творчість Тадеуша Ружевича. Сказати, що його цікавила війна, катастрофізм, картотечна людина, що складається з різних фрагментів життя, наша мова, нестійка рівновага, сміття, в якому ми потопаємо, і «сміття» в мас-медіа, – цього замало.
Треба просто взяти збірку і читати. Він просив не досліджувати його особу, лише читати те, що написав. Просто читати.
Брат Тадеуша сказав йому в 1943 р.: «Ти будеш писати краще за мене, будеш ліпшим поетом…» Так і сталося. Він був чудовим поетом, драматургом, есеїстом та оповідачем.
У моїй зустрічі з творчістю Ружевича спочатку були післявоєнні вірші зі збірок «Неспокій» і «Червона рукавичка», які розповідали про те, як війна нищить людину, як людина вбиває людину, а потім довго повинна відбудовувати те, що сама зруйнувала – в інших і в собі. Потім «Картотека», яку я дивився на підмостках Польського театру в Щецині. Театр абсурду – це було щось! Одкровення. Адже життя так само абсурдне, як і ця оповідь Старця І:
«Одна Марися закохалася у відпустці у Вацека, потім вони ходили, але до цього Вацек, якого Марися покохала першою гарячою любов’ю, ходив із Ядзею; однак він це приховав від Марисі, а потім пішов в армію. Коли я написала листа до Вацека про те, що чекаю дитину, яка була зачата до нього, Вацек не відповідав. Пізніше написав мені, що чекає дитину з Ядзею, яка ходила з Тадеком. Батьки не дозволяли мені ходити з Яцеком, бо Вацек був молодшим від мене на 50 років. Зараз мені, «Подруго» (жіночий журнал, – ред.), 16 років, а коли я познайомилися з Генеком, мені сповнилося тільки 8 років, і я тоді вірила в людей. Тепер я втратила віру у Вацека, і на мене в нашому містечку тикають пальцем. Порадь, люба «Подруго», що мені робити. Моє становище тим гірше, що моя матуся, яка 70 років була безплідною, вилікувалася і теж чекає дитину. Чи в мене взагалі ще буде життя?»
Ружевич у своїй поезії скептично ставився до діяльності людини, технічних винаходів. Він вважав, що людина несе знищення самій собі і світу, в якому живе. Побудова світу не піддається спробі цілковитого впорядкування, її не можна окреслити, знайти в негармонійній цілісності. Навіщо потрібні війни, якщо вони не приносять нікому довговічного блага? Світ, засипаний пустими словами і скиртами сміття, невблаганно з року в рік все швидше мчить до самознищення. Етика, цінності, авторитети гинуть. Ми втрачаємо себе в біології, швидко проминаємо, губимося в техніці, політиці, бізнесі.
Тадеуш Ружевич позбавляв сучасних героїв трагізму, того трагізму, який був неодмінним атрибутом античних фігур. Поет і драматург насміхався зі створених собою образів. Він часто був новим Станьчиком (блазень польських королів, відомий своїми в’їдливими і точними зауваженнями, – ред.) ХХ століття, який говорив правду прямо в очі нам, людям.
Тадеуш Ружевич промовляє з того світу. Слухайте:
«Що є першим? Писання? Ні. Перше – читання. У моєму віці мені здається, що те, що читається, так само важливе, як те, що пишеться. Часом навіть важливіше, цікавіше. Авторські вечори повинні змінюватися. Як я слухаю свої вірші, коли їх читають інші, в мене виникає бажання їх підправити. Або читати твори інших».
«Я хотів би писати так, аби люди могли торкнутися моїх слів».
«Моє життя втратило сенс. У хвилини випробувань я боровся зі зброєю в руках, «проливав кров»; мені не соромно перед собою, людьми, Батьківщиною. Але я не врятував сенсу життя».
«Мій світ, який я намагався будувати півстоліття, валиться; під руїнами будинків, шпиталів і храмів помирає людина і Бог, помирає людина і надія, людина і любов».
«Часи ніби великі, люди замалі».
«Пам’ятникоманія – будувати і розвалювати – це наша національна хвороба… На нас чекають ще моторошні несподіванки…»
«Тепер я завжди є собою. Я так довго подорожував, доки прийшов у себе».
«Успіх киває на всіх пальцем у черевику…»
Тадеуш Ружевич хоч і помер, та не старіє. Загляньте в його твори. Прочитайте «Картотеку», «В пісок», «Розкидану картотеку», «Треліморелі» та інші драматургічні твори, його вірші. У такому світі ми живемо, кічоватому, абсурдному та повному хаосу. Ми намагаємося надати йому якусь форму, але вона від нас тікає.
У квітні минуло чотири роки від смерті Тадеуша Ружевича, який не отримав Нобелівської премії, але бачив наші світлі і темні сторони, велич і нікчемність, героїзм і сміховинність. Сягнімо ще раз по його слова.
Вєслав ПІСАРСЬКИЙ, учитель польської мови,
скерований до Луцька організацією ORPEG
Вибрані твори:
1946 – «У ложці води»,
1948 – «Червона рукавичка»,
1951 – «Час, що іде»,
1956 – «Відкрита поема»,
1960 – «Розмова з князем»,
1964 – «Обличчя»,
1971 – «Підготовка до авторського вечора»,
1977 – «Маленька душа»,
1999 – «Мати йде»,
2001 – «Ножик професор»,
2002 – «Сіра сфера»,
2005 – «Посмішки»,
2008 – «Купи кота в мішку»,
2015 – «Остання свобода»,
2015 – «Зникання».
П’єси:
1960 – «Картотека»,
1962 – «Група Лаокоона»,
1965 – «Свідки, або Наша мала стабілізація»,
1965 – «Смішний дідок»,
1965 – «Вийшов із дому»,
1969 – «Стара жінка висиджує»,
1975 – «Непорочний мар’яж»,
1979 – «Смерть у старих декораціях»,
1979 – «У пісок»,
1982 – «Мишоловка»,
1997 – «Розкидана картотека»,
1997 – «Палій».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ABC ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: КОЖЕН ІЗ НАС – ДИТИНА КОХАНОВСЬКОГО
ABC ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: АНДЖЕЙ СТАСЮК – ДИВО ПІЗНАННЯ ЖИТТЯ
