Наша співрозмовниця Галина Грипич народилася в селі Нижній Бурлук у Казахстані. Туди її батьків Мар’яна та Юзефу Гренів разом із рідними вислали в 1936 р. На рідну Хмельниччину сім’я повернулася аж через 12 років.

Хоч батьки назвали доньку Хеленою, у свідоцтві про народження ім’я записали на російський манер, як-от Олена (рос. Елена), а ім’я Галина з’явилося вже в пізніших документах. Наша співрозмовниця припускає, що така помилка могла виникнути через те, що вдома її кликали «Геля», що нагадує скорочений варіант ім’я «Галина», тобто «Галя». «Я сама про себе кажу, що в мене – два імені. Батьки мене звали «Геля», але в паспорті я пишуся Галиною», – зазначає вона.

Нині Галина Грипич мешкає в Костополі Рівненської області. Нижче «Волинський монітор» описує її родинну історію.

Нижній Бурлук

Юзефа (в дівоцтві Мусевич, 1907–1995 рр.) і Мар’ян (1907–1990 рр.) Грені виховували трьох дітей: Фелікса (1934 р. н.), Галину (наша співрозмовниця, 1942 р. н.) та Анну (1951 р. н.).

«Мої батьки жили в Хмельницькій області, в селі Воробіївка (зараз Ямпільська громада Шепетівського району, – авт.). Там мешкали також дідусі й бабусі: Бенедикт і Аделя Мусевичі, Ян і Марія Грені. У моєї мами були брат Ян і сестра Марія. А в татовій родині, крім нього, народилося ще четверо дітей: Петро, Броніслав, Яніна та Марія.

Юзефа Грень (у дівоцтві Мусевич)

Мар’ян Грень

Із Воробіївки батьків вислали в Казахстан у 1936 р. Тоді із села забрали багатьох поляків; тільки кілька сімей залишилося. Знаю з розповідей мами, що їх везли в товарному вагоні. Моєму братику Феліксу тоді було два роки. Мама всю дорогу тримала його на руках, маленького. Що вони встигли взяти із собою? Якось батькам вдалося забрати мамину швейну машинку та дві ікони, з якими вони вінчалися. Образи батьки скрутили і таким чином везли.

Як татко розказував, їх привезли в степ. Вони зуміли облаштувати собі якусь хатинку-землянку. Нібито тримали худобу, робили ковбаси на продаж. Отак жили… Тяжко було. Дуже холодно. Снігу випадало врівень із дахом. Знаю, що татко був у трудармії.

Я народилася вже там, у Казахстані, у селі Нижній Бурлук Арикбаликського району Кокчетавської області (зараз Північноказахстанська область, – авт.)», – говорить Галина Грипич.

Свідоцтво про народження Галини Грипич (у дівоцтві Грень), видане 1948 р. в Казахстані

На Хмельниччину родина змогла повернутися в 1948 р. Натомість багато поляків залишилися в Казахстані. Вирішила зостатися там, зокрема, сім’я рідної тітки нашої співрозмовниці по мамі – Марії Мусевич (у шлюбі Юрковська).

Родина Юрковських (рідні співрозмовниці по маминій лінії, які не повернулися на Хмельниччину з заслання). Крайня зліва рідна сестра Юзефи Грень – Марія Юрковська (в дівоцтві Мусевич). Казахстан, 1975 р.

«Я дуже добре пам’ятаю, як ми їхали з Казахстану. У мене нарвало пальця. І як мені замотали його, я не могла вдягнути пальтечко: було так боляче, що я не могла просунути руку в рукав. Ще пригадую, як зупинилися на якійсь станції. Було так багато поїздів: один – туди, другий – сюди. Я злякалася і втекла. Мене шукали, ловили. І добре пам’ятаю, як нарешті приїхали. Зі станції Ямпіль до Воробіївки добиралися пішки, це десь три-чотири кілометри. Напевно, хтось переказав, що ми приїхали, і нас вийшла зустрічати татова рідна сестра Яніна. Вона взяла мене на руки. Забрала нас до своєї хати й нагодувала», – розповідає Галина Мар’янівна.

Мар’ян Грень із сином Феліксом (справа). Воробіївка, 1949 р.

Воробіївка

Повернувшись із заслання, Юзефа і Мар’ян Грені виявили, що в їхньому будинку мешкає інша польська родина. «Там жила жінка з трьома дочками. Її звали Ельжбета, а доньок – Зофія, Марія та Анна. Їх поселили в нашу хату. Думали, що ми не повернемося з Казахстану. В селі також були бабуся Аделя та дядько Ян із дружиною Ніною. Вони мешкали разом. Пам’ятаю, що татко з мамою до них пішли, щоб вони нас прийняли на перший час. Фактично моя мама звернулася до своєї мами. Бабця хотіла, щоб ми зосталися, плакала. Де ж, каже, вони будуть жити? Але дядько Ян категорично відмовив. І так вийшло, що нас прийняла Пауліна – перша дружина дядька Яна. Добра була жінка. Вона жила в другій половині того будинку, мала кухоньку й кімнатку. І ми там усі на купу були. Скільки саме, не пам’ятаю, але деякий час ми отак разом жили», – каже Галина Грипич.

Вона пригадує, що в Казахстані батьки розмовляли в сім’ї польською мовою: «Я не вміла говорити українською до шести років. Я говорила польською. Приїхали у Воробіївку. Нарешті облаштувалися. По сусідству мешкала родина, де ріс хлопчик, трохи старший за мене. Його звали Олесь. Якось він прийшов до нас знайомитися. Пам’ятаю, що я його запитую: Ile tobie lat? А він каже: «В нас є двоє телят». Він не зрозумів, що я в нього запитувала, бо не знав польської. Потім я навчилася української мови. І батьки вже стали вдома розмовляти лише українською. Але молитися мене навчили польською мовою. Мама ще наголошувала, що обов’язково молитися і зранку, і ввечері. До цих пір молитву я промовляю тільки польською, хоч, наприклад, молитви Розарію знаю і польською, і українською».

У сім’ї Гренів відзначали свята за католицьким календарем. Наприклад, на Різдвяні свята ділилися оплатком, готували кутю, а на Великдень малювали крашанки, випікали пасочки і пиріжки. «На Різдво на стіл застеляли скатертину, а під неї клали сіно. І вже потім ставили страви. Кутя, холодець, печене м’ясо. Напередодні ділилися оплатком – по шматочку. Його звідкись передавали, висилали в село і з нами люди ділилися», – додає пані Галина.

Ще до Другої світової війни в Ямполі діяв костел і віряни з Воробіївки ходили туди на служби, однак совєти закрили храм і перетворили його на склад. Згодом святиню було повністю знищено. «Мене хрестили, коли мені було сім років. На той час костел у Ямполі вже не діяв. Натомість у Кременці ще була парафія. Тому ми поїхали туди. Пам’ятаю, що мама спеціально до таїнства пошила для мене біле перкальове платтячко. Мої хрещені батьки були з Кременця. На миропомазання ми з мамою їздили вже до костелу в Полонне. Мені тоді було десь 14 років. Ми добиралися попутками, мусили ночувати в костелі, а зранку священник уділяв таїнство. На миропомазання я обрала собі друге ім’я – Марія.

А татів рідний брат, дядько Петро, свого часу сильно дружив із ксьондзом, який служив у Ямполі. І як совєти забрали костел, священника хотіли арештувати, але він зміг утекти. Оскільки дядько Петро товаришував із тим ксьондзом, його затримали й мучили: мовляв, ти знаєш, де він. Як мені казали, дядька мордували струмом. Його дружину з дітьми вивезли. Ніхто не знає, куди. В них було двоє синів», – зазначає наша співрозмовниця.

На Хмельниччині її батьки змушені були піти на роботу в колгосп. Мар’ян дивився за кіньми, а Юзефа трудилася в ланці. Із юного віку почала працювати й Галина.

«Усяке було. Тяжко жилося. Я із самого дитинства працювала: телят пасла відразу після школи, буряки сапала – все робила, що скажуть. Пам’ятаю, як прийдеш додому і мусиш іти ще й на свій город, сапати, полоти. Роботи було багато. Аня ще була маленька. Декрету в мами не було. Норму дадуть і мусиш її зробити. То татко брав колиску, така плетена була, – і на підводу. Вивезе маму з Анютою в поле, зробить шатро над колискою... Татко на конях увесь час їздив. Ми жили на краю села, на своєму куточку біля річки. Інколи тато випускав на березі, біля нашої хати, коней випасатися. І був один кінь, дуже натурливий. І як татко не міг його зловити, щоб запрягти, кликав мене. Я коней дуже любила. І спритна була. Кінь тільки-но нахилиться, а я його – раз-раз і схопила за гриву».

Галина Грипич із подругами Ольгою і Любов’ю. 1962 р.

Зліва направо: Анна з батьками Юзефою і Мар’яном Гренями, її чоловік і свекруха

Весілля Фелікса та Олени Гренів. Воробіївка, 1958 р.

Костопіль

Після школи Галина Грипич вступила в училище в Дубні, згодом перевелася на навчання в Костопіль. У цьому місті познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Леонідом (1946 р. н.). Вони одружилися в 1964 р. У подружжя народилося троє дітей: Валентина, Леонід і Олена.

Галина Грипич

Галина (крайня зліва) і Леонід (третій зліва) Грипичі. 2008 р.

Галина Грипич тримає в руках свій портрет і портрет чоловіка Леоніда. Костопіль, 2025 р. Фото: Ольга Шершень

«У 90-х, як у Костополі зареєстрували римо-католицьку парафію, я почала ходити на богослужіння разом із місцевими поляками-католиками. Тоді ж доєдналася до місцевого Товариства польської культури.

Як познайомилася з ксьондзом Владиславом Чайкою, розповіла йому, що в мене є великі ікони, з якими вінчалися мої батьки, які вони з собою в Казахстан забрали і які привезли назад. Ще мій чоловік зробив на них добротні дерев’яні рамки, помістив образи під скло. І я запитала в отця Владислава, чи можу передати ці ікони йому. Вирішила віддати їх. Подумала: а хто знає, як життя поверне? Священник відповів: «Приносьте». Я їх скатертиною обгорнула й принесла в наш костел. Ледь донесла, бо ж тяжкі такі. Отець Владислав так зрадів. Сказав, що їх у бібліотеку поставить. І забрав до Рівного. А я своєю чергою зраділа, що він їх узяв», – розповідає пані Галина.

На початку 2010-х вона разом з іншими прихожанками костопільського костелу Пресвятого Серця Ісуса Христа в супроводі отця Анджея Парусінського, пароха місцевої парафії, відвідала Польщу. Група протягом тижня мандрувала різними містами, де ознайомлювалася з головними польськими святинями.

«Нас було восьмеро паломниць. Пам’ятаю, що зі мною їздили Марія Смолійчук, Леоніда Лашевич, Людмила Марчук, Антоніна Капланська, Валентина Остапенко та інші. Це був, напевно, 2012 р. Ксьондз нас скрізь супроводжував. Ми були, зокрема, в катедрі на Вавелі в Кракові, де спочивають президент Лех Качинський і його дружина Марія. А у Варшаві я зустрілася зі своєю подругою дитинства – із Зосею, яка разом із мамою і двома сестрами жила в нашій хаті у Воробіївці, як ми повернулися з Казахстану. Вона потім виїхала в Польщу», – ділиться спогадами Галина Грипич. Як додає, саме тоді завдяки костопільській парафії вона взагалі вперше побувала в Польщі. Незважаючи на поважний вік, наша співрозмовниця щонеділі відвідує костел і бере участь у спільних богослужіннях на свята.

Прихожанки костопільського костелу під час мандрівки містами Польщі. Приблизно 2012 р.

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Галини Грипич

На головному фото: Знімки з родинного архіву Галини Грипич. Костопіль, 2025 р. Фото: Ольга Шершень

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.