«Наша сім’я – з Хмельницької області. Ми – поляки за національністю. Мама писалася в паспорті полькою, тато – поляком. Із 1946 до 1950 р. батьки мешкали в Польщі. Ми з братом народилися в Кошаліні та Старгарді відповідно», – зазначає Анна Соболєва (в дівоцтві Больбіна).

Наша співрозмовниця з дитинства мешкає в Костополі на Рівненщині. Сьогодні «Волинський монітор» описує її родинну історію, в якій переплітаються спомини про радянські репресії, Другу світову війну, життя в ПНР та об’єднання навколо католицької віри.

На Хмельниччині

Тато нашої співрозмовниці Адам Больбін (1923 р. н.) – родом із села Хоровиця Крупецької громади Шепетівського району Хмельницької області. Він – наймолодша дитина Марії Заремби та Юлія Больбіна. Загалом у родині було восьмеро дітей: окрім Адама, це Ян, Франциск, Болеслав, Броніслава, Ядвіга, Хелена та Станіслав. Усі були народжені в період із 1910 до 1923 р.

«Мій дідусь – із Литви. За національністю і він, і бабуся були поляками. Вони рано померли. Тоді тату було всього три-чотири роки, тож він виховувався в патронаті. Закінчив сім класів школи. Мій тато був дуже здібним. Він гарно співав, грав і на гармоніці, і на мандоліні, і на гітарі, був кіномеханіком… У Другу світову війну тато спершу пішов у радянські партизани, а згодом доєднався до 1-ї польської піхотної дивізії імені Тадеуша Костюшка. Закінчив дев’ятимісячні курси офіцерів й отримав звання поручника. Був поранений, лежав у госпіталях», – говорить Анна Адамівна.

Її мама Хелена Лавренюк (1921 р. н.) – також із Хмельниччини, з села Білотин Ізяславської громади Шепетівського району. Вона – донька польки Казимири Юліанівни Чисньовської (1888 р. н.) та українця Григорія Трохимовича Лавренюка (1883 р. н.).

Казимира Лавренюк справа

Казимира Лавренюк (сидить справа) зі своїми братами і сестрами. 1910–1911 рр.

«Мій дідусь Григорій народився в Мінській області Білорусі. Моя бабуся не виходила за нього заміж, поки він не прийняв католицьку віру. Щоб одружитися, дід мусив хреститися в костелі. У них народилося четверо дітей: Хелена (моя мама), Зузанна, Болеслав і Марія. Дідусь і бабуся були ремісниками. Пам’ятаю, що бабця гарно шила. Моя мама розповідала про Голодомор 1932–1933 рр. Щоб вижити, вони з Білотина ходили до Польщі, в Острог, міняти одяг та інші речі на їжу. Це десь 15 км в одну сторону пішки», – каже Анна Соболєва.

Казимира і Григорій Лавренюки. Білотин, 1968 р.

Казимира Лавренюк (стоїть справа) із сусідкою. Білотин, 1957 р.

На початку 30-х рр. її діда відправили на розбудову шахт на Донбасі, а в 1937 р. його арештували як «врага народу» та ув’язнили в Шепетівській тюрмі. «Дідусь тоді був у партії, працював у колгоспі. Нібито на нього донесли, що він живе з полькою і є шпигуном. Тоді ж Хмельниччина, зокрема Білотин, входила до УРСР, а Острог був у складі Польщі. І, мовляв, дід ходив до поляків і передавав їм якісь відомості. Його затримали й доправили до тюрми в Шепетівці. Дідуся щодня викликали на допити і страшно били, а коли він втрачав свідомість, приводили до тями, обливаючи водою. Після того в нього на все життя залишилися басамуги на спині… Чоловіки, які разом із ним сиділи в камері, казали: «Якщо підпишеш папери, що ти враг народу, ми тебе більше не побачимо». Людей тоді відразу знищували. І хоч дідуся били до безпам’ятства, він не підписав зізнання. З в’язниці діда відпустили в 1940 р., тобто загалом за ґратами його протримали три роки. Бабуся з мамою возили йому передачі, щоб він не помер із голоду. І так робили рідні всіх заарештованих».

У 1941 р. Григорія Лавренюка призвали в радянську армію піхотинцем. У 1942 р. він потрапив у німецький полон, а далі – на роботу в Німеччину. До закінчення війни він працював там у підсобному господарстві, доглядав худобу. Після Другої світової повернувся до сім’ї в Білотин. На війні, в 1943 р., загинув його син Болеслав, рідний дядько нашої співрозмовниці.

«Незадовго до вибуху радянсько-німецької війни бабцю Хелену, маму та тіток відправили з Хмельниччини на Бессарабію. У тітки Зузанни тільки-но народився син Олександр. Мама розповідала, що вони їхали возом. Маленькому було кілька днів. І від переживання в тітки пропало молоко. Як годувати немовля? Добре, що вони з собою на шнурку вели корову. І на тому коров’ячому молоці вигодували хлопчика…

Дідуся в 1947 р. ще викликали в обком партії. Сказали йому: «Ми вас реабілітуємо після ув’язнення і приймемо назад у партію». Дідусь же раніше був комуністом. Але він відповів: «Я один раз уже повірив партії. Більше я в партію не хочу», – розповідає Анна Адамівна.

Із Польщі в Рівненську область

Батьки нашої співрозмовниці – Адам Больбін і Хелена Лавренюк – познайомилися в Білотині ще до початку радянсько-німецької війни. Одружилися вони вже після її закінчення – в жовтні 1945 р. у Кам’янці-Подільському.

Адам Больбін. 40-ві рр.

«Оскільки тато знав польську мову, його як військового, як офіцера направили на роботу в Польщу. На момент одруження з мамою він уже працював у військкоматі в Кошаліні. Через кордон тато перевіз маму нелегально, бо вона не мала потрібних документів. І вже в Польщі їй зробили документи», – зазначає наша співрозмовниця.

У Польщі сім’я проживала до 1950 р. Там у Больбіних народилося двоє старших дітей. Наша співрозмовниця Анна – в 1946 р. у місті Кошалін, її брат Анатолій – у 1947 р. у Старгарді.

Адам і Хелена Больбіни. Хелена при надії. Польща, 1947 р.

Адам і Хелена Больбіни з дітьми. Старгард, 1948 р.

Анна з братом Анатолієм. Діти Больбіних. Старгард, 1949 р.

Адам і Хелена Больбіни з дітьми. Старгард, 1949 р.

Адам і Хелена Больбіни з ріднею Адама. Польща, 1947 р.

У 1950 р. Адам Больбін демобілізувався у званні капітана. «Спершу тата викликали в Москву. Його хотіли перевести на роботу кудись вглиб СРСР. Його шокувало побачене в тій Радянській Росії: клопи, таргани, відсутність їжі. Росіяни були бідні, голі та босі. Не встигнуть заколотити все на самогон, як уже брагу п’ють. І побачивши ту розруху, тато за станом здоров’я демобілізувався. Спершу родина повернулася на Хмельниччину, далі переїхала в Острог. Там мама працювала вчителькою в школі: ще до війни вона закінчила педучилище в Кам’янець-Подільському. Тато працював бухгалтером на млині. Потім батьки вирішили переїхати в Костопіль. І от із 1951 р. ми живемо в Костополі. У 1953 р. я пішла в школу. В 1954 р. народився мій найменший брат Юрій», – оповідає Анна Адамівна.

За її словами, в Польщі її батьки відвідували костел, після переїзду в Острог також ходили до храму разом із дітьми: «Як ми ходили в костел в Острозі, я пам’ятаю. Пригадую, як на чиєсь весілля ми з кошиків кидали пелюстки квітів. А в Костополі на той час костелу не було. На початку 90-х наші місцеві католики організувалися. Спершу вони збиралися на молитви в домі Лабенських, а згодом за підтримки ксьондза Владислава Чайки вдалося придбати квартиру в центрі Костополя, де проводили богослужіння. Моя мама, як дізналася, що до Лабенських приїжджає ксьондз, відразу почала ходити на ті меси. Брала із собою онука Павлика, сина Анатолія.

До речі, мене й Анатолія батьки хрестили ще в Польщі, коли ми жили в Кошаліні та Старгарді.

Хресні батьки Анни Соболєвої (в дівоцтві Больбіної). Кошалін, 1946 р.

Батьки, однак, не були обвінчані. І от у віці понад 70 років тато з мамою нарешті вінчалися – на тій квартирі в Костополі. Ми, їхні діти, були присутні на цьому таїнстві. Посередині кімнати стояв стіл, були наставлені стільці, на яких ми сиділи. Як тато з мамою стояли біля того столу – це така яскрава картинка в моїй голові. Так щемливо було. Пригадую, як ксьондз запитує маму, чи погоджується вона бути дружиною свого чоловіка, і мама відповідає «так». А як священник запитує тата, той розгублено стоїть. І мовчить. Мама його рукою підштовхує: «Адамко, кажи. Кажи «так».

«Отака наша родина»

Наша співрозмовниця закінчила медучилище в Костополі. Працювала медичною сестрою та викладала в місцевому медучилищі (зараз фаховий медичний коледж). Із 1968 р. одружена з Миколою Георгійовичем Соболєвим, який працював майстром на склозаводі. Мають двох дітей: Юлію (1972 р. н.) і Миколу (1979 р. н.).

Анна та Микола Соболєви

«Нас виховували за принципом, що родина – на першому місці. Ми не чули від батьків жодного поганого слова. Батьки завжди дбали, щоб ми, діти, були в достатку. Ми ніколи не були чимось обділені. Своєю чергою ми з повагою ставилися до батьків. Ніколи не лягали спати, поки не станемо на коліна, не складемо ручки й не помолимося Богу. В Бога просили передусім здоров’я для мами і тата. Ті молитви, яких учили нас змалечку, я пам’ятаю досі. І мама нас ніколи не клала спати, поки не поцілує. Отак ми були виховані. Отака наша родина.

Як виросли, то, звісно, батьки хотіли, щоб ми одружилися з поляками. А чому? Мама з татом завжди казали: «У вас буде одна віра. Ви будете хрестити дітей у костелі». Але оскільки ми побралися з українцями, то відзначаємо всі свята – і православні, і католицькі. У радянський час через роботу я мусила вступити в комуністичну партію, але в душі я завжди берегла свою католицьку віру. Мені дуже подобається в нашому костелі Пресвятого Серця Ісуса Христа. У нас чудовий ксьондз Анджей Парусінський. Він дуже доброзичливий, гуртує всіх біля себе. Зараз через стан здоров’я не можу часто ходити до храму, але завжди молюся вдома, промовляю, зокрема, ті молитви, які ми вчили ще дітьми», – завершує свою розповідь Анна Адамівна.

Анна Адамівна Соболєва (в дівоцтві Больбіна)

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Анни Соболєвої

На головному фото: Родина в Острозі

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП