Марисі – 15 років. Вона здібна дитина, тож польську мову, яку не розуміла ані в зуб, вивчила швидко. Бо мусила. Зараз хоче навчатися далі, навіть дуже. Читає польські книжки, які тільки потрапляють їй до рук. Говорить багато, вільно, гарно вибудовує речення. Залишився акцент.
Це він зраджує її походження, а в міському громадському транспорті викликає в деяких пасажирів характерний неприязний погляд. Так Марися сплачує рахунки за невелику групу співвітчизників, які своєю поведінкою призвели до того, що в країні, яка надала їм прихисток і першою кинулася допомагати, вони не викликають уже такого співчуття та бажання допомогти, як колись.
Ці люди з трамвая чи автобуса, які з марсовим обличчям спостерігають за підлітком, із собі відомих причин усіх із-за східного кордону вкинули до одного мішка. Я також. Дівчинка більшість свого такого недовгого життя ходила до школи в Маріуполі. В неї була своя сім’я, свої подружки, своя музична школа, свій собака.
Вона була щасливою дитиною. Їхній дім був у передмісті, і, найімовірніше, це врятувало її та маму від зґвалтувань, а, може, навіть від смерті. Коли після кількох днів вони разом із бабусею вийшли з підвалу, побачили російських солдатів, що йшли, стріляли і грабували дім за домом. Відомо – прийшов «рускій мір».
Над головами свистіли кулі, літали осколки, обсипалася штукатурка й билося скло. Марися застигла як стовп солі. Ноги вросли в землю. Кільканадцятирічна дитина мала годину, щоб спакувати свої речі. За 60 хвилин вона мала вмістити все своє дотеперішнє життя в одну торбу. Що вона забрала? Купу одягу. Псу на буду потрібного.
Вона не спакувала жодних пам’яток чи фото. Чому? Не подумала, що, ймовірно, вже ніколи не повернеться до свого дому. Дівчинка не була настільки дорослою, щоб знати, що взяти із собою, що буде для неї колись важливе. Її маму, освічену жінку, яка до війни займалася кінодокументалістикою, визнали терористкою.
«Чи я також терористка?» – запитує дівчинка, дивлячись на світ своїми великими блакитними очима дорослої, випробуваної життям і печальної людини. Ні, ти не терористка. Ти теж не «всі» і не «середньостатистична». Ти – особистість. Єдина й неповторна.
Не можна всіх відміряти від лінійки лише тому, що в них є голова, руки й ноги. Видимість оманлива. Це чудово зрозуміла гусениця, відповзаючи від шматка дроту, який вона прийняла за свою подружку. Адже він був такого ж розміру і навіть колір збігався! Але дріт був лише видимістю такого ж створіння, що й наша гусеничка. Шкода тільки, що аж стільки людей виявилися дурнішими за гусениць.
Ані в зуб (ani w ząb), тобто абсолютно, зовсім.
Псу на буду (psu na budę) означає щось непотрібне, зайве.
Відміряти від лінійки (odmierzyć od linijki), тобто ставитися до всіх і вся подібним чином, однаковісінько.
Вкидати всіх до одного мішка (wrzucać wszystkich do jednego worka) – ставитися й оцінювати всіх людей однаково, керуючись лише, наприклад, критерієм національної приналежності.
Платити за когось рахунки (płacić za kogoś rachunki) – не лише оплачувати щось грошима, але й потрапити під незаслужений осуд через недобру поведінку інших людей, що належать, наприклад, до однієї сім’ї.
Комусь ноги вросли в землю (komuś nogi wrosły w ziemię), тобто він не може поворухнутися чи зробити навіть крок..
Застигнути як стовп солі (stać jak słup soli) – стояти на місці нерухомо.
Габріеля Возняк-Ковалік,
учителька польської мови, скерована до Луцька організацією ORPEG
