У № 4 часопису «Земля Волинська» за 1938 р. вийшла стаття краківського археолога Габріеля Леньчика «Волинь учора і сьогодні». Його спостереження показують історію волинського краю з незвичайного, дуже особистого ракурсу.
Інші статті з циклу «Земля Волинська» можна прочитати тут.
Познайомимося спочатку з автором статті – непересічною людиною, яка багато прожила і пережила. Габріель Леньчик (1885–1977 рр.) народився в селі Хусув неподалік від Ряшева. Сім’я у батьків, не надто заможних селян, була багатодітною, тож освіту хлопець здобував довго, з перервами. В 1907 р. він закінчив Учительську семінарію в Ряшеві, після чого кількадесят років пропрацював учителем музики та малювання в різних населених пунктах. У цей період Леньчик написав кілька підручників із цих предметів, які неодноразово перевидавали.
Потім була Перша світова війна, яку Габріель провів спочатку рядовим у складі австрійської армії на російському та італійському фронтах, а в 1918 р. вступив у лави польської армії. У чині підпоручика служив на східному фронті, брав участь у боях під Перемишлем. У 1922 р. демобілізувався, повернувся до викладання та власної освіти. В 1924 р. записався вільним слухачем у Ягеллонський університет, при цьому водночас працюючи і навчаючись у VII Краківській гімназії. Атестат зрілості Леньчик отримав у 1927 р., тобто в 42 роки, і далі продовжив навчання в університеті у звичайному режимі. В 1929 р. захистив докторську дисертацію.
Габріель Леньчик. Фото із сайта Археологічного музею у Кракові
Своє життя Леньчик присвятив археології, а саме вивченню доісторичних часів. Дослідив багато городищ на території Польщі, зокрема провів перші розкопки на краківському Ринку. Він одним із перших польських археологів використав можливість документування археологічних робіт із повітря.
Під час Другої світової війни доклав багато старань, аби врятувати від німецького грабунку колекції Польської академії вмінь. Після війни працював в Археологічному музеї у Кракові. Продовжив археологічні дослідження, багато публікувався. Найважливішими працями Леньчика вважають публікації про ідола Святовида зі Збруча.
У 1955 р. отримав звання доцента, в 1966 р. став членом Археологічної комісії Польської академії наук, за свою діяльність отримав кілька високих державних нагород. На пенсію вийшов у 1971 р., але навіть на відпочинку продовжував писати.
Стаття «Волинь учора і сьогодні» – це не наукова робота, а просто особисті спогади. Вперше на Волині Габріелю Леньчику довелося побувати в солдатському мундирі під час Першої світової війни, про що він написав у вступній частині статті. Воєнні спогади були для нього «вчора». Натомість його «сьогодні», винесене в заголовок, для нас є вже досить далеким минулим, а для нього – свіжими враженнями. Думки, які він записував під цими враженнями, безпосередність спостережень Леньчика становить у наш час певну цінність.
Автор не був волинянином, тобто його бачення можна вважати певним чином безстороннім. Можливо, Леньчик не завжди об’єктивний, але залишимо це вже на розсуд читача. На наш погляд, із цієї статті можна скласти враження про міжвоєнну Волинь.
Тож, слово Габріелю Леньчику. Його статтю наводимо без купюр.
Уперше я опинився на Волині під час [Першої] світової війни. Постійні позиційні й динамічні бої, атаки та відступи зовсім не були туризмом, але я побачив Волинь такою, якою її пізнав зі сторінок історії. Ми йшли через села, що існували вже лиш на карті, бо на поверхні від них залишилися обрубки дерев і порослі бур’янами сліди руїн. Диміли свіжі згарища, а в них смажилися трупи людей і тварин. Із величезних ланів незжатого збіжжя тягнуло смердючою падлиною. Далі село – не спалене, проте безлюдне. На столі в хаті стоїть недоїдена страва, під столом – два людських трупи, а над ними і над столом – мухи, мухи, страхітливі маси волинських мух. Ночами – заграви на небі.
За ніч село розорали стрілецькі окопи, а одразу неподалік жителі побудували жалюгідні сховки. Вони гинуть разом із солдатами у зливі снарядів. За окопами – шляхетський дворик із пробитим снарядами дахом і подзьобаними стінами. Здивованими очима дивляться солдати на сивоволосу жінку, яка щоранку виходить із дворика у вишневий сад й іде, не згинаючись, тоді як осколки шрапнелі січуть листя з гілок навколо неї. Солдати навіть про неї легенду склали. У тилу поза фронтом відбувається полювання на зграї здичавілої домашньої худоби. У землянках і вцілілих хатах – смертельна апатія…
Налагодження співпраці Волинського товариства друзів наук із науковими сферами Кракова заохотило мене до поїздки минулого року на Волинь із метою ознайомлення з тамтешніми пам’ятками, а при нагоді я хотів побачити Волинь тепер, після 20 років нової польської праці в цьому регіоні. Ця праця ніде в Польщі не проявляється так виразно, як на Волині, на Кресах. У західних і південних землях Польщі війна знищила багато з того, що вже було. Села й міста відбудовувалися з власної ініціативи, тож швидко, як і на Волині. Проте дороги, мости, громадські та промислові споруди доводилося відбудовувати важко й довго, щоб хоч так-сяк привести їх до первісного стану, відкладаючи розбудову на потім. На культурному волинському полі кожен відрізок нової брукованої дороги, новий будинок, нова школа, новий тротуар чи навіть вуличне покриття впадають в очі, кричать, що вони є, адже перед цим їх не було. Так само ніде в Польщі я не відчував такої пошани до виконаної роботи, до держави, як тут на Волині. Хотілося якимось дивом цю зроблену роботу примножити, навіть десятикратно, для власного величезного задоволення, для демонстрації, що може Захід відносно Сходу.
Я їздив по Волині велосипедом. На нових польських шосейних дорогах їхав я на велосипеді, а на старих російських бувало й навпаки, особливо після дощу.
Мене цікавили городища і замчища, проте не менше – саме місцеве населення, його ставлення до всього, що польське.
Видно було виховну роботу школи. Громадки дітей часто вітали мене хоровим «Добрий день». Відставні солдати говорять польською і знають завдяки службі в армії Західну Польщу. Їхня оцінка – критична. Вони не думали, що й у Західній Польщі теж є власна бідність, часом гірша від волинської. Тобто «материкова» Польща мусить і має справляти краще враження. Господарі пережили світову і більшовицьку війни, деякі з них мають рідню з іншого боку кордону, тож вони мають чітке усвідомлення різниці в житті тут і там.
Старі люди живуть атмосферою царського панування. Ось ілюстрація з приймальні староства в Рівному. 77-річний дідуган ділиться зі мною своєю гризотою: «Бо бачите, пане, я звуся Сенюк, а мій сусід – Денюк. Я купив три десятини поля, а вони записали Денюк, а не Сенюк. Ну і знаєте: купив Сенюк, а має Денюк. Я вже старий, скоро помру, а поле Сенюка буде Денюку? А сини що сказали би? А внуки? Бо бачите…» І так далі, від початку. Цілих пів години. Запрошує його староста до себе. 20 хвилин балакали. Вийшов старий, тож питаю: як там?
«А ось так, – каже, – я був у комісара минулого тижня, а він мені казав, що землю на мене запишуть, може, за рік чи за два, а може й за три. А я ж старий. Так я і прийшов сюди сьогодні. Бо як вони (йдеться про старосту, – перекл.) назвалися нашим батьком, то я прийшов до батька, хай мені поможе. Батько каже, що я можу землю записати на синів, а управи, – каже, – коли будуть усе переписувати, то і мені перепишуть, бо тож ніби в мене папери».
І заглядає мені в очі старенький, чи все це правда. Пояснюю, доказую, що таких дурниць по російських управах є дуже багато, що польські управи це все виправлять і справедливо кожному припишуть. Заспокоївся старий, хотів мені руки цілувати, благословляв «доброго пана» і вже впевненішим кроком пішов у свої сторони.
Кошиками вишень із ними розрахувалися за те, що вони обривали плоди з дерев. Добрі серця цих бідолах стерли дуже прикре враження, що в мене сформувалося кілька годин тому під час розмови з одним інтелігентним поляком, який замість любові до праці та людини виявив нечуване самолюбство. На щастя, це був єдиний неприємний момент, але навіть і його не повинно було статися.
Кожен поляк на Волині – представник не лише польської держави, але й польської культури, тому гірші характери тут відчуваються набагато сильніше, аніж усередині країни, бо Волинь – широка, місця в ній багато, тож відлуння людських учинків дуже сильне.
Тому я як поляк був гордий за Янову Долину та її жителів. Я багато мандрую Польщею, завжди у найскромніших умовах, у яких приязність не так легко зустріти на дорозі, адже важко на велосипеді їхати у фраку, а з вікон лімузина світ бачиться завжди іншим і неправдивим. Ніколи я ще не зустрічав в одному місці стільки завзяття у праці, життя і приязні. І це у всіх, без винятку.
Янова Долина. Public domain
Я приїхав туди потягом уже на заході сонця, до того ж у суботу. Питаюся на «станції», яка досі міститься в коробці залізничного вагона, про місце нічлігу. Його немає, але переспати можна тут. Чудово, тож іду подивитися на кар’єри. У кузнях кипить робота. На понеділок клини мають бути готові, тож ніхто не відриває очей від наковальні, люди працюють як машини.
Акорд. Я довго стояв приголомшений. Працівник управління перериває вечерю і проводить мене по інших кабінетах, веде до премилої стрілецької світлиці, знайомить із членами дирекції, робітники запрошують мене на завтрашні футбольні змагання, дружина одного з робітників показує на моє прохання своє житло та його інтер’єр. Стільки ввічливості та довіри до скромного туриста – це доказ прекрасної культури.
Сон на полиці залізничного вагона був розкішним сном втішеного Польщею громадянина. Світанок. Ліс навколо Янової Долини ще тихий. На зеленому пляжі над Горинню поранкова імла, але вода тепла й чиста, як у криниці. Неділя, тож Янова Долина ще спить.
Планування населеного пункту прекрасне. Одразу біля кар’єрів розсілися ще перші бараки, але за ними вздовж вулиць височіють вілли дирекції, управлінців і робітників. У скромному бараці – каплиця, а обіч неї на двох ялинах висить дзвін. Милий примітивізм вишуканої культури. Я ходив вільно, роздивлявся все без будь-чийого набридання. Навіть волинських мух, бо тут їх немає.
Треба вже їхати. Я прощався з чудесними залізничниками і всією Яновою Долиною враз із усмішкою ранкового сонця, яке іскрилося на базальтових стовпах і вологих від роси кронах дерев. Знову пішли ліси, а я подумав: якщо хтось захоче достойно показати Польщу, то хай поїде до Янової Долини.
(Далі буде).
Анатолій Оліх
