«У роки Другої світової, тікаючи від війни, мої рідні переїхали з Модринця, що біля Грубешева, в Костопіль. Невдовзі дідуся забрали на фронт. Потім він опинився в таборі в Сибіру», – говорить Тетяна Федотова.
Наша співрозмовниця нині мешкає в Костополі Рівненської області. В її родинній історії – евакуація рідних після нападу Німеччини на Польщу в 1939 р., життя в Криму та повернення на малу батьківщину.
Переїзд у Костопіль
Сім’ї батьків Тетяни Федотової – Леоніда Лукомського (1927–2000 рр.) і Юлії Хмілевської (1937–2002 рр.) – до Другої світової війни мешкали біля Грубешева, зокрема Хмілевські проживали в селі Модринець (нині в гміні Мірче Грубешівського повіту Люблінського воєводства).
«Про рідних по татовій лінії я знаю небагато. Бабуся і дідусь – Марія та Антон Лукомські. Мені відомо, що в них було п’ятеро дітей: Леонід (мій тато), Михайло, Олександр, Раїса та Ванда. Усі згодом роз’їхалися по світу.
Леонід Лукомський (сидить) із друзями. Костопіль, початок 1950-х рр.
Коли німці напали на Польщу, сім’я втекла з-під Грубешева на хутір поблизу теперішнього Соснового (до 1946 р. – Людвипіль, зараз Рівненський район, – авт.). Уже як я підросла, батько возив мене туди, показував хутір, де вони тоді поселилися. Двоюрідну сестру тата вбили німці. Вона була вагітною, незабаром мала би народжувати. Тато казав, що їй завдали багато ударів ножем у живіт…
Потім родина переїхала в Костопіль. Придбала дім на теперішній вулиці Шевченка. Нині тієї хатинки немає. Її знесли, а на тому місці побудували багатоквартирний будинок. Дідусь і бабуся рано пішли з життя. Першою померла бабуся – на полі, коли копала картоплю. За нею пішов дідусь. Я ще маленькою була, мені було, мабуть, чотири роки. Я майже не знала дідуся з бабцею», – зазначає Тетяна Федотова.
Із Модринця через вибух Другої світової війни вимушені були поїхати і Юзеф (1904–1967 рр.) та Зофія (1912–1980 рр.) Хмілевські з донькою Юлією (мама нашої співрозмовниці). Юзефа невдовзі мобілізували до радянської армії.
Юзеф і Зофія Хмілевські. 1937 р.
«Спочатку їх поселили на полігоні біля Рівного, а через деякий час – у Костополі, на місці, де зараз школа № 2. Там був великий спортзал. Згодом сім’ї надали помешкання в будинку навпроти – на провулку Горького, 2 (зараз провулок Чубинського, – авт.). Цей будиночок і досі стоїть, як і той сарай, за яким мою маму ховали від німців. Подейкували, що німці забирають малих діточок, тому маму й ховали. Але був такий випадок, коли маму заховали за той сарай, а вона взяла і вийшла. На щастя, німець просто дістав шоколадку й дав її мамі.
Дідуся Юзефа забрали на фронт. Його контузило. Згодом він опинився в таборі в Сибіру. Його репресували через походження. У 1947 р. – на початку 1948 р. дідусь повернувся до сім’ї. Як розповідала бабуся, вони шукали одне одного, зокрема через знайомих, писали листи. Так дідусь дізнався, що бабця з моєю мамою залишилися в Костополі, тому й приїхав після звільнення сюди. Чому дідусь із бабцею не виїхали в Польщу, коли він повернувся з табору, я не знаю. Так само не знаю, чи вони шкодували, що не виїхали. Мама то все життя хотіла в Польщу. Але вони осіли в Костополі. У 1950 р. у бабці з дідом народилася друга донька Євгенія, моя тітка, рідна сестра мами», – каже пані Тетяна.
Клас Юлії Хмілевської (у заміжжі Лукомська). Юлія стоїть у другому ряді п’ята зліва. Костопіль, приблизно кінець 40-х – початок 50-х рр.
Родина Хмілевських. Юзеф і Зофія з доньками Юлією та Євгенією. Костопіль, початок 50-х рр.
Юлія Хмілевська (справа) з малою сестрою Євгенією та кузиною Вандою Щепанюк. Костопіль, початок 50-х рр.
Хоч ім’я діда нашої співрозмовниці – Юзеф, у документах його записали Йосипом. Так само переінакшили й прізвище родини. Вони стали Хмілевськими через помилку – до прізвища Мілевський додали зайву літеру «х».
«Я фактично виросла з дідом Юзефом і бабцею Зосею. Батьки працювали, то залишали мене в них. Бабуся свого часу працювала в заготконторі в Костополі, а дідусь – у ковбасному цеху; він разом з іншими чоловіками на підводах, запряжених кіньми, розвозив ковбасні вироби. Дідусь був дуже добрий, спокійний. На жаль, після контузії він частково втратив слух. А бабуся була твердою жінкою, з характером. Як казали, вона не боялася і проганяла солдатів, як ті приходили мародерити», – додає наша співрозмовниця.
Юзеф Хмілевський (зверху) на роботі в ковбасному цеху. Костопіль, кінець 40-х – початок 50-х рр.
Крим
Леонід Лукомський і Юлія Хмілевська познайомилися в Костополі на танцях. Оскільки в той час католицького храму в місті не було, пара брала шлюб у православній церкві. 1959 р. у подружжя народилася донька Тетяна.
Леонід і Юлія Лукомські. Костопіль, 1957 р.
Юлія Лукомська (в дівоцтві Хмілевська) з донькою Тетяною (у візочку). Зліва – сестра Євгенія Хмілевська. Костопіль, приблизно 1960 р.
«Мій тато – музикант. Він грав у складі оркестру, з яким виступав, зокрема, на весіллях. Він грав практично на всіх духових інструментах. Загалом усі музичні інструменти оркестру зберігалися в нас удома. Хлопці збиралися спершу в нас, забирали інструменти і їхали на весілля. Так само потім привозили їх назад.
Леонід Лукомський сидить посередині. Місцевий оркестр «Червоний мебляр». Костопіль, 1956 р.
Коли мені було 12 років, батьки переїхали в Крим. Батько наполіг на переїзді. А чому? Раніше в Крим виїхав його старший брат Олександр. Вони спілкувалися. Якось родина дядька Олександра приїжджала до нас у гості, а потім тато їздив до них. Врешті ми вирішили переїжджати. Продали будинок у Костополі й переїхали в Бахчисарай. Ми проживали там у центрі, неподалік Ханського палацу. У мене навіть є фотографія з батьками в Ханському палаці. Там, у Бахчисараї, ми прожили два роки. Мама працювала на хлібозаводі, а тато – на газовому підприємстві; він розвозив газ у балонах.
Леонід і Юлія Лукомські з донькою Тетяною. Бахчисарай, 1976 р.
Рідні в гостях у сім’ї Лукомських у Криму. Тетяна Федотова (в дівоцтві Лукомська, стоїть крайня зліва). Ялта, 1988 р.
Потім мої батьки розлучилися і продали той будинок у Бахчисараї. Ми з мамою поїхали в Сімферополь, а тато залишився в Бахчисараї. У підсумку мої батьки не проживали разом 25 років», – пригадує Тетяна Федотова.
Знову її батьки зустрілися в 1999 р. На той момент у нашої співрозмовниці вже підростала донька Яна (1991 р. н.).
«Тато потрапив у лікарню в Сімферополі. Через знайомих він вийшов на мене. Спершу тату ставили різні діагнози, а як згодом виявилося, в нього був рак четвертої стадії. Нам сказали, що тато житиме не більш як місяць. Але ми його протримали на цьому світі ще чотири з половиною місяці.
Дуже добре пам’ятаю той день, як ми разом із мамою і Яночкою разом пішли до тата в лікарню. Батьки всі ці 25 років навіть не спілкувалися. Виходить, таким чином помирилися. Свої дні тато доживав разом із мамою. І як тато вже помирав, то дочекався, поки мама прийде з роботи. Немов хотів попрощатися з нею.
Мама без нього довго не протрималася. Ніби передчуваючи, вона не дозволила поставити тату пам’ятник на могилі. Сказала: «Не треба. Ще потерпіть». У неї був інсульт. Вона померла через півтора року після тата. Вони спочивають поряд – там, у Сімферополі. Ми їм спільний пам’ятник поставили. Востаннє на їхніх могилах я була у 2013 р.», – не стримуючи сліз, розповідає пані Тетяна.
Повернення в рідне місто
Наша співрозмовниця повернулася до Костополя на початку 2005 р.: «Ми постійно спілкувалися з родичами, зокрема з рідною тіткою Євгенією. У неї – троє дітей. Тут також мешкають інші родичі. І після смерті мами рідні закликали мене переїжджати. Так я і вирішила переїхати з Криму в Костопіль, повернутися в рідне місто. Спершу переїхала донька. Я її відправила на кілька місяців раніше, щоб вона пішла в місцеву школу з початком нового навчального року. А я приїхала, коли продала житло і залагодила всі питання. До речі, доньці було 12 років, коли вона переїхала в Костопіль із Криму, так само як мені, коли ми з батьками виїхали до Бахчисараю».
Тетяна Федотова закінчила будівельне училище в Сімферополі. У цьому місті працювала спершу на кондитерській фабриці, а далі – на машинобудівному заводі «Фіолент». На останньому підприємстві наша співрозмовниця пропрацювала 16 років, обіймала там різні посади. Своєю чергою в Костополі вона влаштувалася на роботу в торговельній галузі.
«Зараз я – на пенсії. На жаль, мені довелося ту пенсію виборювати через суд: трудову книжку було втрачено, а Крим уже був окупований, тож важко було дістати документи», – каже пані Тетяна.
За її словами, вона з дитинства знала, що має польське походження. До того ж, коли в УРСР відкрили кордони, наша співрозмовниця з батьками їздила до родичів у Польщу, зокрема в Грубешів, де залишилися рідні по мамі.
«Ми спілкувалися з родичами. Вони приїжджали до нас, а ми їздили до них. У Грубешеві мешкала сім’я маминої кузини Ванди Щепанюк. Її діти та онуки вже роз’їхалися по Польщі й нині мешкають, наприклад, у Познані, Вроцлаві. Мої троюрідні брати з сім’ями приїжджали до нас у Крим. У Польщі також жила Яніна Коцях, ще одна кузина моєї мами.
Із родичами. У верхньому ряді (зліва направо): Юлія Лукомська, Міхал, Зофія та Юзеф Хмілевські, Яніна Коцях, Ванда Щепанюк
Двоюрідні брати та сестри. Юлія Лукомська стоїть крайня зліва, її сестра Євгенія найменша на фотографії, кузини Яніна Коцях (стоїть) і Ванда Щепанюк (сидить), кузен Міхал
До слова, знаєте, чому я доньку назвала Яною? Вагітною я гостила в рідних у Польщі. Тітка Янка з чоловіком не мали дітей. І от як я приїхала, чоловік тітки Ванди сказав: якщо буде хлопчик, то буде зватися Ян, а якщо дівчинка, то буде Яна. Так і назвали», – зауважує Тетяна Федотова.
Донька нашої співрозмовниці Яна ось уже чотири роки викладає польську мову в суботній школі при Товаристві польської культури в Костополі, яку відвідують приблизно 50 дітей. Вона також долучається до організації заходів та концертів із нагоди різноманітних свят.
«Мій онук Дмитрик вчиться в суботній школі. Своєю чергою я польської мови ніде не вчила, але коли приїжджаю в Польщу, то легко переходжу на неї. Так природньо. Мій тато постійно виписував польську періодику і маленькою ми їздили до родичів у Польщу. Діти ж швидко вловлюють. Зараз я бачу це на прикладі свого онука. Дмитрик гарно говорить і читає польською. Ми з ним учимо польські вірші та пісні», – зазначає Тетяна Федотова.
Тетяна Федотова (в дівоцтві Лукомська). Костопіль, 2025 р.
Ольга Шершень
Фото з родинного архіву Тетяни Федотової
***
Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП
