Польська письменниця та літературознавиця Юлія Федорчук в інтерв’ю поету й видавцю Юрію Завадському розповіла про свій літературний доробок і контексти, в яких створюються її тексти.
Розмова відбулася під час IV Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера» в Луцьку, на який Юлія була запрошена.
Поезія
Щойно я здала нову книжку у видавництво «Warstwy». Це буде моя перша поетична книжка після «Псалмів», які вийшли у 2017 р. Невідомо, коли проминуло сім років, поняття не маю, як це сталося. Роки чомусь зникають (сміється). В будь-якому випадку по семи роках буде нова книжка. Вона вийде в жовтні, думаю, це можна вже не приховувати. Вона матиме назву «Гліф». Це невеликий томик.
«Гліф» має два значення. Перший стосується символу, як у типографіці. І цей сенс, безумовно, використовується у книжці, яка торкається загалом створення сенсів, а також різних видів письма. Значення, письмо з’являються теж у позалюдському контексті: вся природа пронизана різноманітними посланнями. Це перший сенс.
Друге значення «гліфу» архітектурне. Це просвіт. Я думаю, що наявність цього другого сенсу більш делікатна, але так само важлива. Ці тексти принаймні намагалися проникнути глибоко у сферу, яку ми, за браком кращого слова, окреслюємо як інтуїтивну. Мене цікавлять інші шляхи або інші способи встановлення контакту зі світом і пізнання світу, а не лише інструментальний розум. Мої вірші намагаються це дослідити. Ця книжка тиха, інтимна, невелика, я думаю про неї як про перехідний етап.
Розмова про вірші на сцені «Фронтери». Юлія Федорчук та Ія Ківа. Фото: Микола Цимбалюк
На моєму столі лежать більші проєкти. Не люблю слова «проєкт», проте в цей момент інші мені не спадають на думку. Я планую продовжувати «Псалми», створити нову об’ємнішу збірку, скажімо, «Псалтир 2024–2026».
Поволі пишу чималу поетичну книжку, більш концептуальну, про сезони та сезонність, про погоду в контексті кліматичних змін. Ідеться про те, щоби спробувати задуматися над чуттєвим виміром змін, які відбуваються у світі. Цьогоріч у Польщі деякі весняні квіти розцвіли на місяць раніше, ніж зазвичай. Наприклад, цвів бузок, а ще не прилетіли перелітні птахи, які в момент цвітіння бузку зазвичай уже є. Це викликає певний дисонанс сприйняття. Кожен, хто має адекватні знання, зуміє це назвати: те, що ви бачите, не співпадає зі звуковим досвідом. Але навіть якщо ви не маєте поняття, що відбувається, все одно відчуваєте певний дискомфорт.
Мене цікавить саме цей вимір теперішньої кризи. Звісно, ми багато говоримо про політичні, соціальні й економічні наслідки кліматичної катастрофи. На мою думку, вона має також емоційно-духовний вимір. І ця книжка, яка називатиметься «Сезони», стосується цього.
Хоч я сама колись часто вживала поняття «екопоетика», я не прихильниця цього літературно-критичного ярлика. Головним чином я вживала його з метою визначити певну сферу критичної рефлексії – у контексті критичної думки. Я ніколи не ділила вірші на «еко» і «не-еко», врешті-решт, майже ніхто з авторів і авторок, про яких я багато років думала і писала, не хоче ані цього, ані жодного іншого ярлика.
Ба більше, префіксом «еко» зловживають, ним крутили у стількох різних контекстах, що він перестає вже щось означати. Я сама поступово відходжу від моєї колишньої літературно-критичної мови, адже вважаю, що вона своє відслужила. Екотематику підхопив мейнстрім, вона стала формою маркетингу. Її дуже багато в поезії. Я не дистанціююся від цих нових поетичних явищ, бо усвідомлюю, що й сама співвідповідальна за них, проте прямую вже деінде.
Юлія Федорчук. Фото: Микола Цимбалюк
Дорога і дім
Це не перший мій візит до України, але перший від початку повномасштабного вторгнення. Попереднього разу я була у Львові до пандемії, одразу після цього все почало котитися вниз. Двічі я приїздила до Києва в літературних контекстах, уперше ще в 2013 р. Деякий час Ірина Вікирчак організовувала фестиваль у Вінниці, в 2013 р. я була гостею цього заходу.
Моя книжка «Недалекі краї» вийшла в Україні у 2019 р. у «Видавництві 21». Схоже, вона не викликала жодного відголосу в Україні. Це могло статися просто з контексту: якраз тоді починалася пандемія. Я приїхала тільки на книжковий ярмарок у Львові, а далі – нічого. З моїх книжок тільки ця вийшла в Україні. З нагоди фестивалів з’являлися переклади окремих віршів і уривків прози.
Чи взагалі існує будь-який твір, який не був би пошуком чи дослідженням чогось? У моєму випадку це точно так.
Не так давно в мене була авторська зустріч на Підляшші. Дві мої останні книжки пов’язані з Підляшшям, Біловезькою пущею й тамтешніми околицями. Звідти походить моя рідня, половина моєї родини раніше приїхала з Волині. Два з останніх моїх романів стосувалися цієї східної частини Польщі, а найостанніший «Дім Оріона», в якомусь сенсі виростає з міграційної кризи на польсько-білоруському кордоні. Тут дорога постає буквально: це шлях біженця, мандрівника, який у прямому сенсі шукає місця для життя – безпечного чи просто кращого.
Юлія Федорчук із волонтеркою фестивалю «Фронтера» Мар’яною Місяць. Фото: Mark Volkoff
Якось під час авторської зустрічі на Підляшші одна читачка показала мені, що всі мої книжки напнуті між полюсами дому та дороги, що все, що я пишу, відбувається між ними. У поетичній збірці «Псалми» з’являється мотив побудови крихкої домівки – це якась моя одержимість.
Я взагалі цього не помічала, поки читачка мені цього не сказала. І дійсно мої прозові тексти і вірші розігруються між полюсами дому й дороги. Це відкриття було для мене абсолютно приголомшливе і дозволило мені зрозуміти щось про власне писання, а, може, навіть про себе саму.
Досвід дороги чи втечі у свою чергу я маю в крові з огляду на історію моєї родини, тобто біженство. Це був момент, коли наприкінці Першої світової війни «русскі» втікали зі Східної Польщі до Росії. У цій дорозі народилася моя бабуся. Чи можу я мати в собі пам’ять цієї дороги? Можливо, це лише мій особистий міф, але так чи інакше він допомагає мені краще розуміти своє життя.
Дім у моїх книгах часто є будинком у повітрі, тимчасовим, зліпленим зі слів. Я дійсно багато перебуваю в дорозі: таке життя письменниці, я буваю на авторських зустрічах, фестивалях, резиденціях і постійно десь подорожую. Очевидно, на якомусь рівні я роблю такий вибір. Навіть якщо здається, що це світ нав’язує саме такий, а не інший вибір, я вважаю, що в якийсь момент сама зважилася на це кочівництво. До речі, перетинаючи вчора польсько-український кордон (інтерв’ю з Юлією Федорчук відбулося 28 липня, – ред.), я зрозуміла, що велике відновлення кордону визначає певний аспект нашого моменту. Маю на увазі також польсько-білоруський кордон і все, що там зараз відбувається.
Найбільш автобіографічний вимір мого писання полягає саме у відтворенні цього чуттєвого досвіду. А вже події, що відбуваються, вигадані, хоча, як виявляється, не до кінця. Зрештою, кого хвилює твоя історія хвороби? Я вважаю, що більш універсальне послання досягається через деталі. Важливою є осягальна конкретика, але текст має відірватися від мене настільки, щоб інші люди могли його привласнити. «Універсальне» не означає високе, я мала на увазі те, що найзвичайніші речі працюють у літературі тоді, коли люди можуть у якомусь сенсі сприймати їх як свої. Справа не в загальних істинах.
Юлія Федорчук. Фото: Микола Цимбалюк
Польща
Про Польщу я не скажу чогось надто цікавого. На мою думку, влада в Польщі не встигає за поляками. Я в цьому переконана. У нас немає політичного представництва, яке відповідало би тому, як змінюється суспільство. У польському суспільстві діються безнадійні речі, як і всюди зараз: і ксенофобія, і різноманітні страхи та параної. Але відбувається також багато гарних речей, адже люди стали набагато відкритішими до світоглядних і моральних питань.
Важко сказати, яким є зараз польське суспільство. Ми перебуваємо в специфічному, дуже динамічному моменті. Завершився етап трансформації, з’явилося нове покоління. Мене цікавить доросла молодь. Коли я дивлюся на покоління моєї доньки, на своїх студентів, то чітко бачу, що це люди, які виростали вже без боротьби за місце в соціумі. Це моє покоління робило сильний натиск на соціальне просування. Я ще маю селянське коріння, мої діди і бабусі були із села та працювали на землі. Мої батьки були першим поколінням, яке закінчило школу, вони були вчителями. Зараз я професорка у Варшаві. Я увінчання цього епосу. Це дуже типова доля, а не лише моя особиста історія. Моя дочка виросла вже поза цим, у світі, де немає комплексів щодо Заходу, наприклад. Як мешканка Варшави, вона просто європейка. Я ж продовжую їздити на Захід профілактично трохи наїжачена.
Юлія Федорчук та Ія Ківа. Фото: Микола Цимбалюк
Я маю ту східноєвропейськість, про яку багато говорив Чеслав Мілош. Він твердив, що в США чи на заході Європи ніхто нас не розуміє. Можливо, щось у цьому є, у контексті війни ми знову це бачимо. Проте польська молодь, безперечно, більш європейська. Мене теж цікавить нова політизація молоді. Цього не вистачало протягом останніх кількох років, і це мене непокоїло. А тепер мої студенти почали протестувати, брати участь у кліматичних акціях і політичних демонстраціях. Мені здається цікавим той факт, що Варшавський університет знову став ареною політичної суперечки. Що мене непокоїло протягом останнього десятиліття до цієї кризи, так це тріумф неоліберального наративу як загальноприйнятого способу мислення та мовлення. Це себе вичерпало, і молодь знову бунтує. Відбуваються цікаві речі, але політичний клас радше ні до чого. Жовтневий епізод, звісно, був чудовим, був великий ентузіазм, але я думаю, що зараз ми розчаровані.
Нині настрої складніші, але навіть сьогодні зрозуміло, що Варшава змінилася за останні кілька років. Це просто двомовне місто. Ми живемо в цьому місті разом. Так, «медовий місяць» 2022 р. закінчився. Це, на жаль, було неминуче, але відбулася зміна складу жителів, і ми мешкаємо разом з українцями (та й гостями з інших куточків світу). Фактично це дедалі більше багатомовне місто. Квиткові автомати, банкомати – всюди ви знайдете інструкції українською. Всі це просто прийняли. Стало більше нарікань, але життя рухається вперед і триває, день за днем. Прибульці з України надзвичайно зарадні та винахідливі, і вони потрібні Польщі. Індивідуальні історії можуть бути різними, але в цілому я вважаю, що загалом все непогано. Це свідчить про те, що надія є.
Остап Сливинський, Юлія Федорчук та Юрій Завадський. Фото: Mark Volkoff
Розмовляв та опрацював Юрій Завадський
Фото надала літературна платформа «Фронтера»
