З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.

Родини Миколи Кіндратовича та Віри Адамівни Лисаків наприкінці Другої світової війни були переселені з Холмщини до Радянської України. Нині подружжя живе в селі Засмики Ковельського району Волинської області. До Другої світової тут проживала чимала польська громада, а нині це невеличке село на кілька хат.

«Довелося все відбудовувати»

«Я народився в 1933 р. у селі Волчини (сьогодні у Влодавському повіті Люблінського воєводства, – авт.) у родині Кіндрата Гавриловича Лисака і Катерини-Пелагії Пантелеймонівни, у дівоцтві Яцало. Наші предки жили там віддавна. У роки Першої світової війни через близьку відстань до фронту наша сім’я була евакуйована до Сибіру, але згодом повернулася. Лише сестра моєї мами там лишилася і згодом вийшла заміж. Коли наша родина повернулася до Польщі, то вже не було ні нашої хати, ні господарських приміщень. Довелося все відбудовувати», – розповідає Микола Лисак.

Кіндрат Гаврилович і Катерина-Пелагія Пантелеймонівна Лисаки

Його батько наприкінці 1920-х рр. проходив військову службу у Війську Польському в Лодзі. Він одружився вже після повернення з армії: «В родині було п’ятеро дітей, але двоє з них померли від тифу. Ще один мій брат народився вже в Україні. Ми жили непогано, мали чимале господарство, що складалося із семи корів. Також у нас була своя пасіка на 50 вуликів. Обробляли 5 га землі і мали свій невеликий ліс».

Евакуаційний лист сім’ї Кіндрата Гавриловича Лисака

Микола Кіндратович згадує про сусідів: «У селі проживали переважно українці, але були також поляки. Пригадую Грозінського, який мав вітряк, і Главацького, який господарював на землі. З поляками в нас були добрі відносини. Коли вони мали свято, то мої дід і баба йшли до них у гості, а коли 6 січня починалися наші свята, то поляки приходили до українців. Мої батьки й дідусь із бабусею намагалися не працювати на католицькі свята. До церкви наша сім’я ходила в сусіднє Збереже (сьогодні село у Влодавському повіті, – авт.)».

«Я народилася в 1939 р. у селі Капльоноси (сьогодні у Влодавському повіті, – авт.) в родині Адама Івановича Патури та Софії Іванівни, в дівоцтві Буско. Через кілька місяців після мого народження батька призвали до Війська Польського на війну з німцями. Для мами це був другий шлюб. Разом із нами виховувалася її дочка від першого чоловіка Катерина Степанівна Дудик, що народилася в 1929 р. Також із нами проживав дідусь Іван Андрійович Буско. У нас були 18 га землі й господарство, яке ми всі разом обробляли», – каже Віра Адамівна.

Адам Іванович Патура під час проходження військової служби у Війську Польському, 1939 р.

Посімейний список переселеної з Польщі сім’ї Адама Івановича Патури

Вона пригадує шлюбні традиції на Холмщині: «Коли хлопець брав дівчину, то купував їй черевики на підборах, кожушка і велику хустку. Одна із сестер моєї мами мала виходити заміж і її наречений все це купив, але вона померла».

Шлюбне фото Миколи і Віри Лисаків, 1959 р.

«Найміцнішими були маленькі діти»

«Поблизу сусіднього села Собібур (сьогодні у Влодавському повіті, – авт.) у 1942–1943 рр. спалювали євреїв. Були там і євреї з Волчини. Їм наказали піти до залізничної станції поблизу Собібура, оскільки їх нібито мали перевозити на ґудзикову фабрику на роботу. Коли євреї прибували туди, то в них забирали всі цінні речі й відправляли на смерть до газових камер у таборі. Найміцнішими були маленькі діти, які навіть після газу ще лишалися живими. Люди із сусідніх сіл розповідали, що корови ричали від того чорного диму, який ішов із табору. Коли вже після війни ми їздили до Польщі, то проходили повз Собібур. Там стоїть пам’ятник матері з дитиною. Я ніколи не могла зрозуміти, за що тих людей так мордували», – зазначає Віра Адамівна.

«Поблизу наших сіл були рускі партизани, які ховалися по лісах, але в наше село не приходили. Вони клали на рейки міни і підривали поїзди», – додає Микола Кіндратович. «У Капльоносах хати були вкриті соломою. Близько 1943 р. німці спалили село. Наша хата збереглася. В той час багато людей починало виїжджати до України. Сестра мого батька лишилася в Польщі. Вона вийшла заміж за українця, але їм обом вдалося отримати польське громадянство. Вони проживали у Влодаві й пізніше почали розмовляти польською мовою. Усі інші наші родичі виїхали з Польщі до України», – говорить Віра Адамівна.

«Ніяк додому не потрапимо»

Жінка розповідає про переселення її сім’ї із Холмщини до Радянської України в 1944–1945 рр.: «Ми сіли в поїзд, напханий людьми. Мої батьки не хотіли лишатися, оскільки переважна більшість односельчан також виїжджала. В Радянській Україні наша сім’я дісталася Запорізької області. Проте згодом мої батьки вирішили переїхати ближче до кордону з Польщею. Думали, що буде можливість повернутися до рідного села. Жінка, в якої ми проживали, була хорошою людиною і все просила нас лишитися жити разом із нею. Вона казала, що нам побудують хату. В Запорізькій області помер мій дідусь. Там ми його і поховали. Невдовзі поїхали на Волинь».

«Нас переселили в 1944 р. до Миронівки (нині село в Нікопольському районі Дніпропетровської області, – авт.). Це було велике село і нам також пропонували лишитися там на постійне місце проживання. Там я ходив до школи. В 1946 р. наша сім’я переїхала на Волинь. Ми хотіли бути ближче до Польщі, оскільки вважали, що вдасться повернутися до рідних земель. А тут, на Волині, вже 80 років і ніяк додому не потрапимо», – зауважує Микола Кіндратович.

На Волині

«Із Дніпропетровської області ми переїхали в село Засмики. Тут я два роки ходив до школи, а далі косив сіно, щоб заробити гроші на прожиття для нашої сім’ї. В 1952 р. мене забрали в армію. Військову службу я проходив у Ленінграді (сьогодні Санкт-Петербург, – авт.) протягом трьох років. Там мені було добре і навіть була можливість лишитися жити, але я вирішив повернутися. Після цього поїхав на заробітки на Донбас, де зводив будинки. Там проживали різні люди. Серед них було багато росіян і в’язнів. Частим було хуліганство. Одного разу я навіть отримав пляшкою по носі. Повернувся з Донбасу на Волинь у 1957 р.», – ділиться Микола Кіндратович.

Микола Лисак під час проходження військової служби, 1950-ті рр.

Віра Адамівна розказує про переїзд їхньої родини до села Засмики: «Спочатку ми жили на хуторі Пйонткі, як їхати до Рокитниці (сьогодні в Ковельському районі, – авт.). Тут були добрі умови, хороший садок. У сусідів були ставки й колодязі. Ми якраз жили біля лісу, в нас була гарна природа. Ми мали невеличку хату й дід Адам планував будувати нову. Він також грав на скрипці. Пригадую, що до нас часто приходили на вечорниці. На хуторі ми проживали до 1951 р., а далі перебралися в Засмики. Знову потрібно було розбирати хату і перебиратися на нове місце. В 1952 р. моя старша сестра вийшла заміж і відокремилася від нас. У 1954 р. я пішла в школу в Любитові (Ковельський район, – авт.). Проте через рік моя мама захворіла і я покинула навчання, щоб допомагати їй по господарству. Мені було 16 років і я мусила доїти 15 корів у колгоспі. За це платили копійки. Але не було такого, щоб ми голодували. Був період, що в нас у хаті проживали 17 осіб, серед яких – родичі і просто знайомі, яким ніде було переночувати. Щодня ми варили великі баняки їжі».

Моя співрозмовниця пригадує, що в той час накладали великі податки: «Потрібно було постачати м’ясо, вовну, яйця та інші продукти. Тих, хто відмовлявся або не мав можливості сплачувати податки, залякували. Одного разу до мого батька прийшов голова сільської ради та став погрожувати пістолетом. Він вимагав від батька сплатити величезний податок. Нам довелося продати корову і ми лишилися тільки з телям. Іншій жінці затискали руки в двері, аби вона погодилася сплачувати податок».

Запитую про те, як переселенців сприймало місцеве населення. «Було по-різному. Були й такі, що лякали нас, але вони вже поїхали з наших земель. Іноді нам дорікали за те, що ми приїхали на чужі землі», – відповідає пані Віра.

«Ми взяли шлюб у 1959 р. Микола якраз повернувся з Донбасу. Трохи заробив грошей. Згодом ми почали працювати в колгоспі. У нас народилися чотири дочки: Ольга, Ніна, Алла і Наталя. Сьогодні  маємо п’ятьох онуків, чотирнадцять правнуків і одного праправнука», – каже Віра Адамівна.

Віра Лисак із дочками Ольгою, Ніною, Аллою і Наталею

У рідному селі після Другої світової війни вона була тільки один раз: «Ми були в Польщі в 1980-х рр. Перед виїздом нас допитували, куди їдемо і навіщо. Тоді я мусила писати листи до Луцька, щоб отримати дозвіл на подорож у Польщу. Ми хотіли ще й другий раз поїхати, але нам не вдалося», – завершує Віра Лисак.

Сьогодні Микола Кіндратович і Віра Адамівна Лисаки проживають у селі Засмики разом із дочкою Ольгою. Поблизу їхньої хати, як колись на Холмщині, стоять вулики, за якими сім’я старанно доглядає, продовжуючи справу предків.

Микола і Віра Лисаки (2022 р.)

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2022». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук
Фото з родинного архіву Миколи і Віри Лисаків