«Мої дідусь і бабуся – поляки. Вони виховали мене. І саме вони прищепили мені католицьку віру й польські традиції, навчили читати і писати польською мовою», – розповідає Оксана Велика, в дівоцтві Поліщук.

Наша співрозмовниця – з Купеля Рівненської області (сьогодні це Рокитнівська громада). Нині з родиною мешкає в Сельці (Дубровицька громада). Ми зустрічаємося в Дубровиці перед реколекціями в місцевому римо-католицькому храмі, костелі Святого Йоана Хрестителя, парафіянкою якого пані Оксана є вже протягом майже 27 років. Вона також співає пісні та молитви під час мес, таким чином забезпечуючи відправам музичний супровід.

Із «Волинським монітором» Оксана Велика ділиться спогадами про дитинство, проведене з дідусем Володимиром і бабцею Станіславою в Купелі. Далі – її родинна історія.

Полєщуки з Томашгорода

Дідусь Володимир Поліщук (1914 р. н.) походив із селища Томашгород (зараз Рокитнівська громада Сарненського району), а саме – з місцевості поблизу залізничного пункту Крута Слобода. Свого часу він із рідними проживав у Сарнах. Володимир – найстарша дитина в родині. Усього в сім’ї прадіда Панаса Полєщука виховували дев’ятеро дітей: двох синів і семеро доньок. Окрім Володимира, ще, зокрема, Євгенію, Віру, Ядвігу, Регіну, Ельжбету, Марію та Олександра.

Володимир Поліщук із правнучкою Яною на Великдень. Купель, 2007 р.

«Знаю, що мама дідуся, тобто моя прабабця, померла, після чого прадід Панас узяв собі за дружину її сестру Анну Гіль, – говорить Оксана Велика. – У паспорті дідусь записаний Володимиром, хоч у свідоцтві про народження він – Владислав. Чомусь після Другої світової його записали Володимиром. Бабця же його завжди звала Владиком. Також у той період у документах прізвище Полєщук замінили на Поліщук, хоч, знову ж таки, у свідоцтві про народження дідусь – Полєщук».

У роки Другої світової дідуся нашої співрозмовниці мобілізували до лав радянської армії, а його сестри, брат і мачуха потрапили в німецькі табори. Після війни на рідні землі повернулися лише брати Володимир і Олександр. Останній мешкав в Ужгороді. Жінки з родини своєю чергою роз’їхалися світом: хтось залишився в Німеччині, хтось опинився в Англії або Америці, хтось облаштувався в Польщі.

«Пам’ятаю, вони надсилали посилки, приїжджали. Вперше вони приїхали в 1985 р. Мені тоді було п’ять років. Хоч була малою, пригадую їхні розмови. Найбільше мені запам’яталося, як дід розповідав, що коли прийшов із фронту, то не знав, кого боятися: совєтів чи бандерівців. А одного разу, коли він звідкись повертався додому, його попередили: «Не йди до хати, бо там тебе чекають». То дід майже добу просидів на сосні. Як розумію, мав якийсь сховок на дереві. Бабуся же розказувала, що як дід прийшов із війни, то мав страшно поранені ноги. Наприклад, осколком діду відірвало частину стегна на правій нозі.

А із сестрою діда Ельжбетою я навіть спілкувалася телефоном. Пригадую, я тоді була при надії й вона запитувала, що мені потрібно, що мені надіслати. І почала плакати. Після німецьких таборів вона не могла мати дітей і старалася за можливості моїм щось передати. Вона дуже нас підтримувала», – зазначає Оксана.

Оксана Велика з найменшою донькою Веронікою. Дубровиця, березень 2026 р. Фото: Ольга Шершень

Дворецькі з Купеля

Її дідусь і бабуся одружилися після того, як Володимир прийшов із фронту. Ймовірно, через поранення він повернувся ще до завершення війни. Спершу вони мешкали на хуторі поблизу Купеля, а потім перебралися в село. Вони вінчалися, вже маючи дітей.

Бабця Станіслава Дворецька (1924 р. н.) – із багатодітної родини з Купеля. Вона мала сестер Антоніну, Зофію, Юзефу та брата Станіслава.

«Знаю, що старша сестра бабусі Антоніна померла після народження другої дитини. Як розповідали, коли її хоронили, то маленька дитина лізла до неї в труну. Після війни Станіслава і Зофія лишилися проживати тут, а Юзефа і Станіслав виїхали в Польщу. Я підтримую зв’язок із дітьми бабці Юзефи, які мешкають біля Вроцлава», – каже наша співрозмовниця.

У батьків її бабусі, прабабці Анни та прадіда Франка, був добротний будинок у селі Купель. «Вони були заможними людьми, мали землі, на яких господарювали. За словами бабці, в Голодомор 1932–1933 рр., коли зі сходу приходили люди й просили їсти, прадід давав кожному по мисці зерна. Як прийшли совєти, в родини все відібрали. Розкулачили. Багатьох поляків тоді заслали в Казахстан. Родину бабці, на щастя, не вислали, хоч я до сих пір не знаю, чому саме».

Окрім майна, в родини Дворецьких совєти відібрали ікони, молитовники та все інше, що стосувалося католицької віри. «Їм сказали: «Вам це не треба». Потім розпочалася німецько-радянська війна. Я запитувала бабусю: «Чому дідові сестри потрапили в німецькі табори, а вас не забрали?» Добре пам’ятаю фразу, якою вона відповіла: «Бо я німцям хліб пекла».

У 1942 р. німці спалили поблизькі Будки-Кам’янські (колишня назва – Будки-Войткевицькі, – авт.). Як оповідають, чоловіків розстріляли, а жінок і дітей зігнали в школу й там підпалили. Бабуся розповідала, що подібна доля чекала на Купель. Їх уже зігнали у школу, але місцевий на ім’я Йовгій Лам поговорив із німцями і людей відпустили. Мій прадід, який мав свою пасіку, накрив стіл, поставив мед. То німець наказав, щоб він сам спершу спробував. Мовляв, чи не отруєний. У 90-х цю історію нам розповідав сам Йовгій Лам. Він тоді ще був живий, мешкав у Купелі.

Ще в сім’ї розповідали про випадки мордувань у селі та околицях у роки Другої світової війни. Бабця казала, що бандерівці і її ставили під стінку. Я не могла зрозуміти, як це – поставили під стінку і забрали все з хати? Коли в роки мого дитинства про це говорили старші родичі, я не могла зрозуміти, про що йдеться. Уже як подорослішала, дізналася про цю трагічну сторінку нашої історії», – оповідає Оксана Велика.

Родина з дідусем Володимиром Поліщуком. Купель, 1999 р.

«Обов’язково пекли пасочки – і на католицький Великдень, і на православний»

Наша співрозмовниця народилася 1980 р. «Моя мама – Зоя (1959 р. н.), а тата я не знаю. Я записана на діда. Мене виховували дідусь і бабуся. Саме вони прищепили мені католицьку віру та польські традиції. Перша мова, якою я вчилася читати і писати, – польська. І дідусь, і бабуся закінчили чотири класи польської школи. Дід ще вмів писати українською, напевно навчився у війську, а бабуся – ні. Коли я пішла в школу, то як бабуся отримувала пенсію на пошті, я за неї розписувалася», – ділиться спогадами Оксана Велика.

Її хрестив православний священник, адже на той момент католицького не змогли знайти. Мешкаючи в одному селі з українцями, родина Володимира та Станіслави Поліщуків почала відзначати свята і за католицьким, і за православним календарями.

«У мене було два Різдва та два Великодня. Я мала різдвяні подарунки під ялинкою, чого не було в православних однолітків. Зазвичай це були якісь смаколики з Польщі, які передавали рідні або які привозив дідусь, коли гостював у сестер перед святами. Найтрепетнішим моментом було те, як бабуся чекала від своїх родичів із Польщі лист напередодні Різдва – з оплатками. Пам’ятаю цю радість, ці сльози на очах. Цікаво, що на Різдво завжди варилася кутя і завжди був оплаток. Але той оплаток був важливіший – і для діда, і для бабці.

І колядки. Я не знала українських колядок, допоки не вийшла заміж і не почала навчати своїх дітей. Мої діти завжди співали незвичайні колядки, не такі, як у всіх, бо я їх перекладала з польської. Я зберігала мелодії й перекладала тексти», – розповідає Оксана Велика.

На Пасху в її родині обов’язково на стіл застеляли білу скатертину і ставили традиційні польські страви.

«Напередодні дідусь і бабуся старалися поїхати в Барановичі (місто на заході Білорусі, – авт.). Там був чинний костел і вони їхали туди, щоб посвятити вночі пасочки. Пасочки обов’язково пекли – і на католицький Великдень, і на православний.

Якось дідусь розповідав, що десь на початку 80-х, коли вони напекли пасочок, до них додому навідалися кагебісти. Запитали в діда: «Ти що, в Бога віриш?» А в діда була маленька Біблія, яку він усю війну проносив із собою в кишені гімнастерки. Він дістав її, виклав усі свої медалі на стіл. І каже: «А ти як вважаєш: вірю я в Бога чи не вірю, коли я через таке пекло пройшов?»

Станіслава (в дівоцтві Дворецька, зліва) і Володимир (справа) Поліщуки віддають заміж доньку Ганну. Купель, 1974 р.

Парафіяни костелу Святого Йоана Хрестителя в Дубровиці

Завжди особливе місце в житті нашої співрозмовниці посідав костел. Допоки вона не стала парафіянкою святині в Дубровиці, то відвідувала служби, які правили ксьондзи в капличках Рокитного та Купеля.

«Спершу до нас таємно приїжджали священники, зокрема, з Житомирщини, наприклад, ксьондз Амвросій (імовірно, отець Амвросій Міцкевич, – авт.). Він їздив по селах, ходив по хатах. Пам’ятаю, як уперше він приїхав у Купель. Це був 1991 р. Тоді ще світло вимикали. І як він до нас дістався, то дідусь із бабусею якраз при свічці чистили качани кукурудзи. Бабця тоді вперше за довгий час посповідалася. Приїжджав ще ксьондз Цезарій (імовірно, отець Цезарій Червінський, – авт.).

Саме вони починали все відновлювати. Тихенько приїжджали, відправляли служби в будинках. Наприклад, у Рокитному служби Божі були в домівці пані Тиць, що на вулиці Парковій. Потім домоглися, щоб католикам Рокитного виділили приміщення під капличку. Каплиця в Рокитному, правда вже в іншому місці, досі діє, так само і каплиця в Купелі, яку облаштували у звичайній хатинці. Довгий час місцевими парафіями опікували отці-паллотини», – говорить Оксана Велика.

Доньки Оксани та Віталія Великих – Яна та Інна – в каплиці в селі Купель з отцем Володимиром Осіцею. Великдень 2006 р.

Дубровицький костел Святого Йоана Хрестителя, парафіянкою якого сьогодні є пані Оксана, римо-католикам повернули в 1992 р. Совєти закрили його після Другої світової війни. Як зазначає наша співрозмовниця, в приміщенні храму зберігали сіль і продукти, наприклад, там стояли бочки з оселедцями.

Костел Святого Йоана Хрестителя. Дубровиця, 2026 р. Фото: Ольга Шершень.

Урочистість Усіх Святих у костелі. Дубровиця, 2018 р.

Своєю чергою мурований костел у Рокитному так і не повернули парафіянам. Нині у споруді храму діє будинок культури. Натомість у селищі виділили земельну ділянку під будівництво храму, але, як виявилося, водночас її виділили ще комусь, тож костел тут так і не звели. Лише в 1995 р. тут освятили каплицю в наданому католикам дерев’яному будинку.

Завдяки благодійній організації «Карітас-Спес» Римо-католицької церкви Оксана Велика в 1996 р. взяла участь у польсько-українському обміні молоддю. Вона три тижні мешкала в польській родині в місті Солець-Куявський Бидгоського повіту Куявсько-Поморського воєводства.

«Дідусь і бабуся навчили мене читати й писати польською, але в побуті ми розмовляли українською. Лише коли приїжджали родичі, то з ними дід і бабця спілкувалися польською. Я почала говорити польською якраз під час цього обміну, коли мешкала в польській сім’ї», – каже Оксана.

Вона пригадує також, як познайомилася зі своїм чоловіком Віталієм (1978 р. н.), із яким нині мають п’ятеро дітей і двоє онуків: «У жовтні 1998 р. ми їхали з дівчатами в Житомир на концерт. Ми мали виступати від рокитнівської парафії. А Віталій прямував із хлопцями на збір урожаю буряків. Ми їхали одним потягом із Сарн до Здолбунова. Хлопці пожартували, що Віталій продається, а я відповіла, що купую його. За п’ять гривень я свого чоловіка купила.

Прибули в Здолбунів. Нам їхати на Коростень, а їм – на Млинів. Сидимо разом на вокзалі, розмовляємо, жартуємо. В мене у верхній кишені куртки був паспорт і Віталій вихопив його. Я навіть не помітила, як і коли він записав мою адресу. А коли я повернулася додому, то мене вже чекав лист: «Привіт, Оксано. Їсти не можу. Спати не можу. Всі кажуть, що я схуд. Напевно, я в тебе закохався». Мій дід, пам’ятаю, дуже сміявся, як я йому зачитувала той лист».

Оксана і Віталій Великі. 1999 р.

Оксана і Віталій Великі з двома старшими доньками Яною та Інною. 2004–2005 рр.

Напередодні Великодня в 1999 р. Оксана та Віталій узяли шлюб, а незабаром повінчалися в каплиці в Рокитному. Після одруження переїхали в Селець. «І ми стали парафіянами дубровицького костелу. Ми одна католицька родина на все наше село. Більшість мешканців Сельця – протестанти. І цьогоріч буде 27 років, як ми в шлюбі, як живемо в Сельці та як є парафіянами костелу Святого Йоана Хрестителя в Дубровиці», – звертає увагу пані Оксана.

Оксана Велика зі своїми дітьми

Оксана та Віталій Великі з дітьми. Їхнє срібне весілля. Дубровицький костел, квітень, 2024 р.

Срібне весілля Оксани та Віталія Великих. Дубровиця, 2024 р.

***

Текст написано в рамках проєкту «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей», який реалізує редакція газети «Волинський монітор».

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Оксани Великої

На головному фото: Перше причастя Владислава, сина Оксани та Віталія Великих. Дубровиця, 2024 р.