Із Романом Домбровським зустрічаюся майже в самому центрі Тернополя. Вирушаємо з ним до його мами Станіслави, яка погодилася розповісти про минуле їхньої родини і міста загалом.
На порозі дому зустрічаю жваву жінку, що пам’ятає міжвоєнний Тернопіль, його руйнування в роки Другої світової війни, євреїв, які проживали в гетто, та багато іншого.
Левандовські й Куропатніцькі в міжвоєнному Тернополі
«Мої дідусі й бабусі походили з Тернополя. По батьківській лінії – Павло Левандовський і Тетяна Дика, по материнській – Михайло Куропатніцький і Марія Буйвал. Левандовські вважали себе українцями, а Куропатніцькі – поляками.
Дідуся Павла Левандовського я не пам’ятаю. Із сімейних розповідей знаю, що він був добрим господарем та мав п’ятьох синів. Одного разу, ще до Другої світової війни, він упав із горища нашого будинку, в якому ми сьогодні живемо, й поранив голову. Його відвезли на операцію до Львова, де він у лікарні помер. Натомість дідуся Михайла Куропатніцького, що прожив 92 роки, пам’ятаю добре. В міжвоєнний період він працював у магістраті Тернополя», – згадує Станіслава Домбровська.
Дідусь Михайло Куропатніцький із дружиною Марією та сином, 1930 р.
Ольга Левандовська, 1937 р.
Станіслава Домбровська, кінець 1940-х рр.
«Мій батько Семен Левандовський народився в 1886 р., а мама Ольга Куропатніцька – в 1903 р. Батько був будівельником і брав участь у розбудові сучасного Тернополя. Зокрема, за його участі було зведено Український дім «Перемога» та корпус Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя», – відзначає Станіслава Семенівна.
Семен Левандовський проходив строкову службу в австро-угорській армії. «Пам’ятаю, іноді до нього приходив брат Захар і вони згадували давні часи, службу в армії. Захар дезертирував із Відня. Повертаючись додому, переходив Альпи. Вони були українцями й не дуже хотіли служити в австро-угорській армії. Дідусь два рази був у Відні. Їхні розповіді були немов із твору Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», – зазначає син Станіслави Домбровської Роман. – Дідусь Семен був надзвичайною людиною, він завжди знімав кашкета й вітався навіть із незнайомими людьми, що проходили повз наші ворітця».
«Після строкової служби в австро-угорській армії Семен Левандовський одружився із сестрою моєї мами Ольги Куропатніцької, імені якої я не пам’ятаю. У них народилося троє хлопців: Роман, Юліан і Тадеуш», – розповідає Станіслава Домбровська.
Завдяки метричним записам про хрещення жителів Тернополя за 1914–1920 рр., що зберігаються в Державному архіві Тернопільської області, нам вдалося встановити, що першою дружиною Семена Левандовського була Станіслава, сестра Ольги Куропатніцької. У подружжя дійсно було троє дітей: Іван-Роман (1915 р. н.), Тадеуш (1918 р. н.) та Юліан (рік народження невідомий).
«Наприкінці 1920-х рр. сестра моєї мами застудилася під час прибирання костелу, який стояв на місці сучасного універмагу (йдеться про парафіяльний костел Матері Божої Неустанної Помочі, зруйнований у 1954 р., – авт.), дістала запалення й померла. Після цього дідусь Михайло Куропатніцький порадив моїй мамі Ользі вийти заміж за Семена, мотивуючи це тим, що він – хороша людина й добрий господар.
Мої батьки одружилися. У 1930 р. народилася моя старша сестра Вєслава. На жаль, у 1947 р. наша Віся, як ми її називали, захворіла на запалення легенів і померла. Я народилася в 1932 р.», – ділиться Станіслава Семенівна, яку, припускаємо, назвали на честь покійної тітки й першої дружини Семена Левандовського Станіслави Куропатніцької.
«Чи ходили ви в міжвоєнний період до школи і якою мовою спілкувалися вдома з батьками?» – запитую у своєї співрозмовниці. «Там, де сьогодні розташовується перша гімназія, до війни діяла польська школа, де я закінчила п’ять класів. Поки до неї ходила, то трохи польською мовою говорила. Але загалом – і польською, і українською, бо мій батько був українцем, а мама – полькою. Мої брати вважали себе українцями, але відвідували і костел, і церкву. В родині ми відзначали і католицькі, і православні свята», – відповідає Станіслава Домбровська.
Воєнне лихоліття
Син Станіслави Семенівни Роман Домбровський, згадуючи розповіді дідуся Семена, відзначає, що в 1939 р., коли радянські війська почали займати Тернопіль, хлопці з родини Левандовських брали участь в організації самооборони міста, але, оцінивши сили противника, згодом повернулися додому. «Один знайомий навіть сказав дядьку Казимиру Левандовському, що здасть його «русским» і розповість про участь у самообороні міста», – каже Роман Домбровський.
«Я складно пережила ту війну. В 1941 р. (після початку німецько-радянської війни, – авт.) німці забрали мого батька на Новий світ (назва одного з мікрорайонів Тернополя, – авт.) копати траншеї. За німецької влади діти ходили до школи. Я не можу сказати, що німці до нас погано ставилися», – згадує Станіслава Домбровська.
«Що пам’ятаєте про долю тернопільських євреїв?» – запитую. «У батьківській хаті на квартирі проживали євреї – мама із сином. Після них у нас лишилося багато книг. Пам’ятаю, як їх забрали в гетто, що розташовувалося в центрі Тернополя, і я до них туди ходила. Спочатку це було дозволено. Згодом німці заборонили відвідувати гетто. Через деякий час цю сім’ю вбили», – ділиться спогадами Станіслава Семенівна.
«Дядько Казимир розповідав, що молодих хлопців із Тернополя, і його зокрема, нацисти одягли в німецьку форму і примусили конвоювати євреїв із гетто до місця їх розстрілу поблизу цегельні (вірогідно, йдеться про квітень 1943 р., коли осіб похилого віку, що проживали в гетто, розстріляли в селі Петрикові поруч із цегляним заводом, – авт.). У викопані ями ставили дошки, на які заводили євреїв, а німці з кулемету їх розстрілювали. Після цього нацисти наказували хлопцям, зокрема й дядьку Казимиру, закопувати євреїв. Якби він цього не робив, то вони і його закопали б», – розказує Роман Домбровський.
«Чи відомі вам випадки переховування євреїв у Тернополі?» – запитую. «Так. Сім’ї двох моїх подруг рятували євреїв, а потім їм надали звання Праведників народів світу», – відповідає Станіслава Домбровська.
«Тернопіль наприкінці війни було зруйновано. Спочатку ми пересиджували бомбардування в підвалі, але з часом було пошкоджено дах нашого будинку. Ми перебралися до мого дідуся Михайла Куропатніцького, що жив на тогочасній вулиці Вагилевича. У нього був прекрасний будинок, зведений одним італійцем ще в австрійські часи. Там ми теж ховалися в підвалі близько півтора місяця. Тоді померла моя бабця. Була війна, тому спочатку ми її похоронили навпроти хати на городі, а вже згодом перепоховали на цвинтарі», – зауважує Станіслава Семенівна.
«У місті не було великих відмінностей між представниками різних національностей. То – в селах», – каже Станіслава Домбровська на моє запитання про відносини серед населення Тернополя. Роман Домбровський додає: «І різні такої не було. То – Лозова, де поляків вирізали, та інші села. Мій батько Юрій Домбровський, що мав польське походження, розповідав, що родина виїхала до сіл Ангелівка й Романівка за 10–15 км від Тернополя, коли до міста наближалася Червона армія. Одного разу до них прийшли упівці, а тітки по маминій лінії були українками й поставили хлопцям із лісу на стіл їсти. І ось один із них звернувся польською мовою до батька: «Юрко! Не бійся. Ми знаємо, що ти маєш польське походження. Ми чіпаємо лише тих, хто проти нас або працює на росіян». Мій батько не міг повірити, що бандерівці вбивали поляків. Він розповідав, що енкаведисти переодягалися в українських повстанців і проводили свої операції».
«Мого брата Юліана Левандовського в 1944 р. призвали в радянську армію, він дійшов аж до Берліна. Згодом вирішив лишитися жити в Битомі, в Польщі. Там одружився, в нього народилося двоє синів. Натомість мій найстарший брат Роман, що був учителем музики, виїхав до Польщі з дружиною Мількою вже після війни. Ще один брат Тадеуш вирішив лишитися. Мій батько вже мав близько 60 років і не хотів вирушати на нове місце й починати все із самого початку. Через це ми й залишилися», – згадує Станіслава Домбровська.
Після війни
«Було дуже складно. У нас була одежа і ми ходили в село Лозова обмінювати її на їжу, оскільки не мали що їсти. Я ходила до школи № 3, що розташовувалася біля сьогоднішнього вокзалу. Під час навчання співала в хорі й навіть танцювала на концертах за хлопців, одягаючи штани (усміхається, – авт.). Щоранку я проходила повз вокзал, поблизу якого впродовж півроку перебували поляки. Москалі (тут маються на увазі представники радянської влади, – авт.) вигнали поляків із хат і ті місяцями чекали на транспорт до Польщі», – розказує Станіслава Домбровська. «Ось, наприклад, наша сусідка, полька Томашевська. Коли прийшли «визволителі» (каже зі зневажливим тоном, – авт.), то її сім’ю вигнали з дому, а кімнати використовували для потреб нової влади», – розповідає Роман Домбровський.
«Поляки, що чекали на прибуття товарних поїздів, тримали кіз та іншу худобу, щоб якось вижити. Більшість із них переселили до Сілезії», – відзначає Станіслава Семенівна.
«У 24 роки я почала працювати в архіві (сьогодні Державний архів Тернопільської області, – авт.), була головним зберігачем фондів», – продовжує вона.
Станіслава Домбровська в архіві в Тернополі, 1960-ті рр.
«Мій чоловік Юрій Владиславович Домбровський – поляк за походженням, народився в Тернополі 1930 р. Він жив на сусідній вулиці, ми разом ходили у філармонію на концерти. Відверто кажучи, це я його завоювала. У 1955 р. я повідомила в архіві, що маю поїхати у справах у місто Волочиськ. Саме там у костелі ми таємно (від радянської влади, – авт.) взяли шлюб. Чоловік був чудовою людиною, працював газоелектрозварювальником. У 1956 р., також у костелі Волочиська, ми охрестили нашого єдиного сина Романа», – розповідає Станіслава Домбровська.
«Мій дідусь Владислав Домбровський мав із бабусею Ганною, яка була українкою, четверо дітей: мого батька Юрія, а також Мечислава, Зигмунта і Ришарда. Після Другої світової війни вони планували виїхати до Польщі, але бабуся, що походила чи то з Ангелівки, чи то з Романівки, відмовилася. Через це дідусь Владислав залишив дружину з дітьми та виїхав до Польщі сам. Там він удруге одружився і в нього народився ще один син. В 1947 р. бабуся померла і брати мого батька також виїхали до Польщі. Коли через деякий час мій батько поїхав до Польщі й зустрівся зі своїм батьком, той жалів, що покинув свою сім’ю в Україні», – зазначає Роман Юрійович.
Семен і Ольга Левандовські з дочкою Станіславою та онуком Романом, початок 1960-х рр.
Дідусь Станіслави Домбровської Михайло Куропатніцький, близько 1960-х рр.
Роман Домбровський навчався в технічному училищі в Івано-Франківську, а після служби в армії 20 років працював на світлотехнічному заводі «Ватра» в Тернополі. Разом із дружиною Олександрою має дочку Софію і сина Юрія. Колишні польські сусіди Голубовичі та Бігди, що виїхали до Польщі після Другої світової війни, допомогли дочці Романа Домбровського Софії, коли вона вступала в Опольський університет. Після закінчення навчання вона лишилася жити в Ополі.
У 1990 р. Станіслава Домбровська вийшла на пенсію після 36 років роботи в архіві. На початку 1990-х рр. стала активною членкинею Польського культурно-освітнього товариства (нині Польський центр культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі, – авт.). У 2006 р. взяла участь у з’їзді тернополян у Закопаному. Станіслава Семенівна раніше часто бувала в Польщі. Часом їздила до родичів на кілька тижнів, а у скрутні часи везла на продаж різноманітні товари, а звідти привозила одяг для чоловіка і сина.
З особливим теплом Станіслава Домбровська згадує батька Семена Левандовського, що помер у віці 84 років. «Будучи вже хворим і не маючи змоги вживати їжу, він всіляко це приховував і відносив продукти собаці чи курям, вдаючи, що сам з’їв. Батько не хотів нас засмучувати і завжди вчив бути добрими людьми, бо коли ти добрий, то добре і тобі, і людям».
Станіслава Домбровська із сином Романом, серпень 2021 р.
***
Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.
Сергій ГЛАДИШУК
На фото з родинного архіву Станіслави Домбровської
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
