«Ми саме готувалися до Великодня. Я ще запитала, чи можна буде йому посилку передати», – ділиться спогадами про Андрія Машлая з Рівного його мама Людмила. Він відповів: «Я прийду, подзвоню тобі, і ти мені надішлеш. Люблю, цілую».

22 грудня цього року Андрію Машлаю мало би виповнитися 40. Якби не війна. «У цей день ми зберемося вдома, щоб його згадати. Приїде старший син. Сходимо в костел і на кладовище», – каже Андрієва мама Людмила Машлай. У столітньому чеському будинку в центрі Рівного вона розповідає мені про сина.

Ось Андрій у дитячому садочку, в першому класі, випускник. Там разом із сестрою та похресником старшого брата в день Першого причастя. Тут на футболі, а тут з отцем Владиславом Чайкою перед початком строкової служби в армії. А ось і армія. Далі Андрій у родинному колі: з мамою, бабусею, братами і сестрою з їхніми дітьми, зі своєю дружиною та синами.

Андрій Машлай у дитячому садочку

У першому класі

Перше причастя Андрія і Світлани Машлаїв та похресник старшого сина Машлаїв

Юні футболісти. Андрій Машлай стоїть у жовтій футболці у правому ряду другий зверху

Випускник школи

Андрій Машлай із братом Віталієм та отцем Владиславом Чайкою перед відправкою в армію у 2004 р.

Усе це я бачу на світлинах із родинного альбому, які до мого приїзду пані Людмила розклала на столі у великій кімнаті. У цій же кімнаті я бачу куточок пам’яті Андрія: у шафі поруч із квітами й лампадками – його фото, зроблене перед виходом на останнє завдання.

Куточок пам’яті вдома в мами і бабусі

Андрієву фотографію, зроблену у війську, бачу також на стіні. Його портрет тут поруч зі світлинами, на яких його дідусь, бабуся і прадідусь.

Портрет Андрія поруч із фотографіями діда, бабусі та прадіда

Пам’ять про Андрія Машлая в цьому домі зберігають у цих фотографіях, газетних вирізках, грамотах, костельній пам’ятці, яку роздавали всім, хто навесні 2024 р. прийшов провести воїна в останню дорогу. Але передусім у серці. Андрій – один із чотирьох дітей Людмили Машлай, найменший із трьох її синів.

«Доброю був дитиною. Що скажеш, послухає, – згадує бабуся Андрія Валентина Лукомська (у дівоцтві Бернацька). – Він вдався в дідуся, тобто мого чоловіка. У нього навіть робота була подібна. В дідуся він перейняв багато і характером був схожий на нього. Але зовні був подібний до свого батька». Родинні історії Лукомських, Бернацьких і Машлаїв ми описали торік на сторінках «Волинського монітора».

Андрій народився 22 грудня 1985 р. Навчався у школі № 10 в Рівному (нині це ліцей № 22). У 2004 р. розпочав строкову службу в армії. Проходив її у прикордонних військах у Сокальському районі, Житомирі й Чопі. Пізніше працював будівельником в Україні, Польщі та Німеччині.

Змалечку Андрій чув польську мову, якою з ним розмовляли бабуся й дідусь – Валентина та Мирослав Лукомські, поляки за походженням. Цю рідну для себе мову він вивчав також у суботньо-недільній школі при Товаристві польської культури імені Владислава Реймонта на Рівненщині, до якого Лукомські та Машлаї належать від моменту заснування. Удосконалював її в дитячих таборах у Польщі та в дорослому віці, коли жив і працював у цій країні.

На фото я бачу різного Андрія: школяра, футболіста, солдата-строковика, люблячого сина, брата, чоловіка і тата двох синів. Нині його хлопчикам Люку та Марку – шість та 14 років. Старший, як колись тато, має довге волосся. «Коли розмовляю з ним, як ніби з Андрієм говорю. Навіть голос став, як у тата. Йому невдовзі виповниться 15», – каже пані Людмила.

Як згадує мама, Андрій любив експериментувати з волоссям: «Ось тут на фото він має жовте, тут – руде, а в друга на весіллі мав зелене. Я йому не забороняла, навіть сама фарбувала, коли він просив».

Із дружиною Іриною та синами Марком і Люком

У родинному колі. Андрій сидить спереду

Найбільше захоплення Андрія – футбол. «Він увесь час у нього грав. Завжди пропадав на стадіоні 10-ї школи», – розповідає мама.

У дитинстві грав у команді, яку організували рівненські протестанти, брав участь у християнських олімпіадах. Пізніше, як подорослішали, колишні футболісти зустрілися якось на майдані Незалежності в Рівному. «Як згадував його друг, сиділи тоді біля пам’ятника Шевченка, слухали музику. А зараз там стоїть фотостенд із портретом Андрія», – говорить пані Людмила.

А ще Андрій Машлай був фаном рівненського «Вереса». «Нещодавно цей футбольний клуб вшанував своїх загиблих уболівальників. Нам вручили шарфи клубу, рушники, а на тренувальній базі «Вереса» розмістили портрети загиблих, серед них – портрет Андрія», – розповідає Людмила Машлай.

Людмила Машлай на тренувальній базі футбольного клубу «Верес» біля портрета сина

У житті Андрія Машлая з дитинства важливе місце займав костел Святих Апостолів Петра і Павла в Рівному. Його дідусь Мирослав і бабуся Валентина були серед тих рівненських католиків, які боролися за повернення костелів, починаючи з кінця 80-х рр. Ініціативну групу, яка оббивала пороги державних установ у Києві та Рівному, очолював саме Мирослав Лукомський.

Коли католикам повернули костел Святих Петра і Павла, онуки Лукомських, усі троє синів Людмили Машлай, були міністрантами. В 1996 р. настоятель парафії, отець Владислав Чайка уділив Перше причастя Андрію та Світлані – двом меншим дітям пані Людмили. Андрій із братами та сестрою належали до неокатехуменальної спільноти при парафії.

Саме в костелі він познайомився із молоддю, з якою згодом приєднався до харцерського загону «Волинь» – польського скаутського руху в Україні. «Харцери нас не забувають, провідують», – зазначає пані Людмила.

У цьому ж костелі він вінчався, тут хрестив свого старшого сина.

Тут у Великий четвер у 2024 р., коли мама дізналася про загибель Андрія, за нього молилися парафіяни. Тут прощалися з ним після тодішнього Великодня.

Коли в лютому 2022 р. почалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, Андрій відправив дружину з дітьми до Польщі, а сам пішов добровольцем на війну.

Оскільки за плечима мав строкову службу та військову спеціальність, у місцевому ТЦК його одразу прийняли до війська. «У понеділок, 14 березня, він пішов записуватися, а вже наступного дня, у вівторок, його забрали на полігон. Тоді, в понеділок, він прийшов додому і сказав: «Мама, завтра мене забирають», – згадує пані Людмила.

Протягом місяця Андрій Машлай був на полігоні, а потім його скерували до Одеси. Там він служив у протиповітряній обороні.

Мамі про службу майже нічого не розказував, оберігав її: «Ми зідзвонювалися десь два рази на тиждень. Він казав: «Усе нормально. Все добре». Більше довідувалася часом від Павла – найстаршого сина, який у 2022 р. теж став на захист України.

Брати Андрій і Павло Машлаї. 2022 р.

«У березні 2024 р. його повинні були перевести в Житомир, але потім раптом перекинули на Донеччину. На підготовку до служби в нових умовах він мав лише тиждень. Востаннє він дзвонив мені в неділю, 24 березня 2024 р. Сказав: «Мама, я йду на три дні на завдання», – пригадує пані Людмила.

«Ми саме готувалися до Великодня (у 2024 р. католики святкували Великдень 31 березня, – авт.). Я ще запитала, чи можна буде йому посилку передати. Я мала спекти і паску, і ковбаску», – ділиться спогадами про ті дні.

«Я прийду, подзвоню тобі, і ти мені надішлеш. Люблю, цілую», – останнє, що почула від нього.

«Бережи себе».

А в середу, 27 березня, він загинув.

Про загибель Андрія першою дізналася дружина Ірина. Їй зателефонували з військової частини. Вона повідомила братам і сестрі. Мамі спочатку ніхто не наважувався сказати.

Андрій Машлай загинув у Велику середу, 27 березня 2024 р. «Під час ворожого обстрілу він отримав поранення в ногу. Побратим почав її перев’язувати. Але потім накрило обох. Обоє загинули. Смертельні поранення отримали тоді й інші їхні побратими», – говорить мама.

3 квітня Андрія поховали на Алеї Героїв кладовища «Нове» в Рівному. Прощання з ним відбулося на майдані Незалежності й у костелі Святих Апостолів Петра і Павла, парафіянином якого він був. Літургію у храмі очолив єпископ Віталій Скомаровський, ординарній Луцької дієцезії Римо-католицької церкви в Україні, голова Конференції римо-католицьких єпископів України. Йому співслужили священники Рівненського деканату Луцької дієцезії РКЦ.

Прощання з Андрієм Машлаєм у костелі Святих Апостолів Петра і Павла в Рівному. 3 квітня 2024 р. Фото: Олександр Радіца

На похорон приїхали дружина Андрія Ірина, його брати Павло і Віталій із родинами, товариші зі служби з Одеси, прийшли друзі з Рівного. Не вдалося приїхати тільки сестрі, яка живе в Сполучених Штатах Америки. «Усім було складно усвідомити, що його немає, а найтяжче було сестрі. Вони разом виросли, а тут вона ще й не може приїхати попрощатися», – каже мама Андрія.

«У мене перед очима, як він лежав у домовині. Я до нього доторкнулася. Він був увесь в осколках. Лікар сказав, що в Андрія була миттєва смерть. Він нічого не встиг зрозуміти. Я хоч побачила його востаннє. А скільки їх там ще лежать – безвісти зниклих?»

На Алеї Героїв громада встановлює однакові пам’ятники полеглим захисникам. Невдовзі такий надгробок з’явиться на Андрієвій могилі. Сюди, хоч і далеко їхати, пані Людмила навідується щонайменше раз на місяць. І кілька разів на тиждень приходить на майдан Незалежності, який неподалік дому. Тут виставлені портрети загиблих воїнів. «Запалюю лампадку, ставлю квіти. Тут увесь час є живі квіти», – зазначає вона.

Портрети загиблих воїнів на майдані Незалежності в Рівному

Портрет Андрія Машлая на майдані Незалежності в Рівному

Петицію про надання Андрію звання Героя України родина не створювала. «Держава сама має дати звання Героя всім загиблим на війні військовим, а не кожен із нас має збирати підписи під такими петиціями», – вважає пані Людмила.

Рішенням Рівненської міської ради № 5261 від 22 серпня 2024 р. Андрію Васильовичу Машлаю посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівного».

Посвідчення про присвоєння Андрію Машлаю звання «Почесний громадянин міста Рівного»

Наталя Денисюк

Фото походять із родинного архіву Людмили Машлай