Вони їдуть у місця, звідки будь-яка цивільна людина, проявивши розсудливість, утікала би, рятуючи своє життя і життя своїх рідних. Вони мають бронежилети, каски і відповідні написи «PRESS», але це аж ніяк не гарантує їм безпеку і не захищає від кулі снайпера чи міни-пастки.

Воєнні кореспонденти перебувають у кожному куточку світу, де триває жахлива боротьба не на життя, а на смерть. Вони залишаються в цих місцях, щоб засвідчувати факти, документувати героїзм, злочини, трагедію і гіркоту війни, а також життя, яке продовжується попри смерть, що витанцьовує на вкритих брудом і просякнутих кров’ю могилах.

Обвішані об’єктивами, з фотоапаратами в руках, вони не просто фіксують картини руйнувань і трагедій, пережитих іншими людьми. Кожна фотографія – це не позбавлена емоцій фіксація моменту. Навпаки вона містить величезний емоційний заряд, покликаний торкнутися серця й назавжди залишитися в матриці пам’яті.

Переглядаючи приголомшливі репортажі з передової або схиляючись над світлиною із зони збройного конфлікту, ми переживаємо сильні емоції. Але ми в безпеці та маємо їжу. Ми на відстані багатьох кілометрів від місця трагедії. Репортери ж бачать масштаби катастрофи на власні очі. Стоять поруч. Вони мають бути чесними й неупередженими, повинні інформувати, а не приймати чиюсь сторону.

Ці люди знають свою справу, а високою платою за їхній професіоналізм є власні хвороби, проблеми зі здоров’ям близьких, зруйновані сім’ї і навіть втрата життя. Пам’ятаю, яким шоком для багатьох було повідомлення в польських медіа про смерть Вальдемара Мілевича, одного з найбільш відомих і шанованих фотокореспондентів.

Він був випускником психологічного факультету і дещо випадково потрапив у світ медіа. Після закінчення університету в 1980 р. він влаштувався у школу вчителем молодших класів. Мілевич швидко зрозумів, що мріяв не про такий професійний шлях. У 1981 р. він приєднався до команди Польського телебачення. Його цикл репортажів «Dziwny jest ten świat» («Дивний цей світ») складався із 42 епізодів.

У них автор висвітлював події з Руанди, Боснії, Косово, Палестини, Чечні, Абхазії, Ефіопії, Індії, Грузії та Афганістану. Про свою роботу він говорив так: «Кожна поїздка перша і може стати останньою. І ніколи немає відчуття, що я готовий до всього. Я ж вирушаю в місця, куди важко дістатися. І я знаю, що принаймні одна сторона конфлікту не бажає, щоб хтось спостерігав за тим, як вони воюють».

Колеги розповідали, що після повернення з поїздок, коли емоції вщухали, він показував своє звичне щоденне обличчя. Він любив жартувати й завжди роздавав працівникам редакції смаколики, привезені з різних країн світу. На деякий час він розслаблявся, а потім годинами сидів за своїм столом, переглядаючи привезені матеріали або готуючись до наступної подорожі.

За роботу журналіста і фотокореспондента, сумлінність та відданість справі він отримав чимало нагород. Протягом своєї кар’єри Вальдемар Мілевич отримав Grand Press як журналіст року у 2001 та 2003 рр., SAIS-Ciba Prize for Excellence in Journalism, яку присуджує Університет Джона Гопкінса у Вашингтоні, та польську нагороду «Wiktory» в категорії «Найкращий публіцист».

Поїздка до Іраку у 2004 р. мала бути останньою перед перервою, під час якої він мав намір полікувати хворий хребет. Фоторепортер загинув 7 травня 2004 р. разом із колегою-монтажером Муніром Буамраном, який супроводжував його, коли їхній автомобіль із написом великими літерами «PRESS» дорогою з Наджафа потрапив під кулеметний обстріл.

«Місцевість Махмудія, де він загинув, мала найгіршу славу серед населених пунктів на шляху з Багдада до Вавилону. Неспокій не залишає, навіть якщо проїжджати цією дорогою вдвадцяте чи втридцяте. Ця територія була відома своїми просаддамівськими симпатіями. Тут найчастіше здійснювалися напади на військові колони. В цій місцевості в січні невідомі вбили репортера, який працював на CNN, обстрілявши його машину. Просто ідеальне місце для підступного нападу. Це містечко – типовий приклад іракської бідності: скупчення будинків з глини, які в сезон дощів потопають у багнюці, а в період спеки вкриті брудним пустельним пилом. Вони приїздили туди, куди інші не могли. Вальдемара Мілевича завжди захоплювала робота з камерою, він спостерігав за нею, дивився, як оператори знімали, як шукали вдалий кадр та ставали перед камерою. Робота на радіо була простіша: телефонний дзвінок, інтерв’ю в ефірі і справу зроблено. Він пам’ятав грудень 1994 р., коли росіяни хотіли їх убити. Вони стояли на людських останках, Вітек саме працював у кадрі, коли з-за повороту до них виїхав російський танк. У вухах стояли гул і порожня тиша, за порухом губ можна було зрозуміти, що кожен із них кричав: «Куууурва!» Вони вскочили у «Волгу» і по трупах поверталися назад в Ачхой-Мартан, адже туди російські танки ще не доїхали. Нічого не чуючи, зайшли до першого-ліпшого магазину і купили величезну пляшку горілки. Заливали стрес».

Це уривок із книги Дороти Ковальської та Войцеха Рогаціна «Korespondenci.pl», яку ми рекомендуємо вам прочитати.

Обкладинка книжки Дороти Ковальської та Войцеха Рогаціна «Korespondenci.pl». Джерело: lubimyczytac.pl

Захопливі історії польських воєнних репортерів. Вальдемар Мілевич, Віктор Батер, Марія Верніковська чи Войцех Ягельський – одні з багатьох відважних людей, які за допомогою фотоапарата чи відеокамери, ризикуючи власним життям, документують для інших цей дивний світ.

Обкладинка книжки Гонорати Запасник «Дивний цей світ. Розповідь про Вальдемара Мілевича». Джерело: lubimyczytac.pl

Габріеля Возняк-Ковалік,
учителька, скерована до Луцька організацією ORPEG

Головне фото: klickblick / Pixabay