«Я немов народжуюся знову, коли приходжу в костел. Господь тут у кожному куточку», – ділиться сокровенним парафіянка здолбунівського костелу Святих Апостолів Петра і Павла, членкиня місцевого Товариства польської культури Генрика-Ришарда Цирон.

Сьогодні вона розповідає «Волинському монітору» про збереження віри, незважаючи на ті десятки років, протягом яких вона не могла вільно відвідувати служби Божі у храмах і молилася лише подумки.

Мама – українка, тато – поляк

Батьки нашої співрозмовниці, Ольга (1908–2012 рр.) і Ян (1904–2014 рр.) Козаки, – із Судової Вишні на Львівщині (нині Яворівський район). Після одруження вони переїхали до Львова.

«Дідуся по мамі звали Михайло, а ім’я бабці не пам’ятаю: вона померла, коли мені було десь п’ять років. У мами були дві сестри, Стефанія та Катажина, і брат Антек. Батьки тата – Текля і Михайло Козаки. Я – з багатодітної сім’ї. Нас семеро: Стефанія (1928 р. н.), Гелена (1930 р. н.), Тадеуш (1932 р. н.), Євгеній (1935 р. н.), Лідія (1938 р. н.), я (тобто Генрика-Ришарда, 1946 р. н.) та Альдона (1950 р. н.).

Ольга Козак із донькою Стефанією

Моя мама – українка, а тато – поляк. Мама – греко-католичка. Тато – римо-католик. Вони брали шлюб у греко-католицькому храмі в Судовій Вишні. І як священник питався, то мама відповідала українською, а тато – польською. Таке вони мені розповідали. І пізніше ми, діти, говорили з татом тільки польською, а з мамою – українською. Мама говорила до тата українською, а тато до неї – польською. І прекрасно розумілися. Мама була кравчинею, а тато працював доставником», – зазначає Генрика.

У роки війни Яна Козака не призивали до війська. «Тато мав хворі шлунок і печінку. Його оперували, тому, мабуть, і не призивали на службу. Наша родина жила в приватному будинку. І коли бомбили Львів, то, як старші розказували, всі спускалися до каналу Полтви й там сиділи… Лідія говорила, що їсти вдосталь не було», – каже пані Генрика.

Її старші брати та сестри ходили до польської школи № 10, що в центрі Львова. Нині це Ліцей № 10 імені Святої Марії Магдалени з польською мовою викладання. Цей навчальний заклад діє в місті із 1816 р. Своєю чергою Генрика та її менша сестра Альдона закінчили українську школу № 78. «Ми жили в передмісті, а десята школа – в центрі. І сестра Лідія сказала батькам, щоб вони не віддавали нас, менших, туди, щоб ми не мусили їздити трамваями на уроки й додому. Тому ми пішли до української школи», – пояснює Генрика.

Перше Причастя Генрики та Альдони в Латинському катедральному соборі, Львів. 1960 р.

Рідня її тата виїхала до Польщі, натомість сім’я Козаків залишилася у Львові: «Коли вся татова родина виїжджала, мама сказала, що нікуди не поїде. Тому вони зосталися. Але зв’язок із родичами тато підтримував. Рідні потім гостили в нас у Львові. До Польщі теж переїхала моя старша сестра Стефанія: вона вийшла заміж за поляка. Усі інші брати й сестри жили у Львові».

Генрика-Ришарда Цирон, Львів. 1964 р.

«Молилася подумки»

Невдовзі після закінчення школи Генрика вийшла заміж за Костянтина Цирона (1940–1989 рр.). «Ми не вінчалися. Він закінчив школу міліції у Львові і його направили до Острога на роботу слідчим. Тому ми переїхали зі Львова. В Острозі прожили близько 10 років», – говорить Генрика.

У подружжя народилося двоє синів: Едуард (1967 р. н.) і Руслан (1971 р. н.). «Із п’яти років я ходила до львівського катедрального собору. Мене хрестив отець Рафал Керницький, і він же уділив мені Перше причастя. Він і моїх синів охрестив у катедрі», – каже наша співрозмовниця.

З Острога Костянтина Цирона згодом направили в Здолбунів на посаду заступника начальника міліції. «Я вступила в Рівненське медучилище. І 43 роки пропрацювала процедурною медсестрою в лікарні в Здолбунові», – додає Генрика.

До костелу вона повернулася після смерті чоловіка, в 1989 р. «У шлюбі з Костянтином ми не відзначали свята й не ходили на служби Божі. А я – дуже віруюча людина. Тому завжди молилася подумки. Як жили в Острозі, то мешкали неподалік костелу. На той час там була спортивна школа. То в неділю я могла вийти, походити біля храму, помолитися про себе. Отак було… Але на свята чоловік ніколи не працював: я казала, що сьогодні свято, і він нічого не робив. І напередодні Великодня ми збиралися в товаришки, в якої була піч, місити й випікати паски. Як Костянтин помер, я почала ходити до костелу. Вперше приїхала до Острога в костел уже вдовою. Це була перша служба у поверненому храмі. Пам’ятаю, її відправляв отець Антоній Андрущишин», – пригадує наша співрозмовниця.

«Ми жили в костелі. Все моє життя було тут»

Невдовзі Генрика познайомилася з іншими здолбунівськими католиками, з якими почала відвідувати служби Божі, зокрема, в Рівному. «Я познайомилася з Оленою Нечипорук, із Зінаїдою Новосельською. Ми почали їздити до Рівного. Тоді ще храм повністю не віддали католикам і правилося на другому поверсі гарнізонного костелу; там ще був спортивний зал. Пам’ятаю, як цілою парафією ми йшли містом й несли хрест до костелу Святого Антонія, де облаштували органний зал. Той хрест поставили на території біля храму. Ми молилися… Парафіянам у Рівному повернули лише одну святиню – гарнізонний костел Святих Апостолів Петра і Павла. Почали робити ремонт. Ми ще з Новосельською їздили допомагати. Отець Владислав Чайка всім опікувався.

Парафіяни з отцем Юрієм Погнерибкою. Пані Генрика стоїть зліва біля ксьондза

Генрика-Ришарда Цирон у здолбунівському костелі з отцем Анджеєм Сцісловичем

У костелі в Полонному на Хмельниччині

Після того, як вірянам віддали костел у Рівному, ми почали добиватися свого костелу в Здолбунові. Там тоді був магазин меблів. Ми з Новосельською ще їздили до директора цього магазину. Як храм урешті повернули, ми самі, парафіяни, почали розбирати все, ремонтувати, бо будівля була занедбана. Пригадую, як я лізла по риштуванню наверх, аби побілити стіни. Ще Новосельська, яка, до речі, була головою парафіяльної ради, казала мені: чого ти боїшся, лізь вгору», – розповідає Генрика.

Вона пригадує, що хрест на костел зробив і встановив пан Бесар – старший чоловік з інвалідністю: «Він був без ніг, але зумів вилізти на самісінький верх і поставити хрест. Він і дах робив у костелі. А ми прибирали, ремонтували всередині. Все моє життя було тут. Ми тоді практично жили в костелі. Що я ще можу сказати? Костел – це моє життя».

На роботах у храмі наша співрозмовниця й познайомилася зі своїм другим чоловіком: «Я ходила білити, фарбувати. І Леонард Сікорський (1948–1998 рр.) теж допомагав ремонтувати костел, плебанію. Якось я білю, а він заходить, питає: що пані робить? – Білю. – А пані в Бога вірить? – Ну, напевно, що вірю. – І я так само вірю. Отак ми познайомилися. Пізніше, в 1994 р., я вийшла за нього заміж. Ми брали шлюб у костелі… Прожили разом усього чотири роки. Він дістав інсульт і помер».

Генрика-Ришарда Цирон бере шлюб із Леонардом Сікорським у здолбунівському костелі. Вінчає їх отець Вітольд-Йосиф Ковалів

Першу службу Божу у відновленому здолбунівському костелі провели на Різдво в 1991 р. Богослужіння відправляв отець Антоній Андрущишин.

Зустрічі з Папою

Від моменту заснування Товариства польської культури Здолбунівщини Генрика Цирон входить до його складу. «Ми гуртувалися. Зустрічалися й відзначали кожне свято – і релігійне, і національне, як-то, наприклад, День Незалежності Польщі. Відразу головою товариства була Ірена Андрощук, а після неї його очолила Софія Михалевич. Вона нас зорганізувала в ансамбль «Сеньйорки». У його складі ми багато разів виступали в Польщі, їздили на фестивалі й по Україні. Отримували нагороди. У поїздках як медичка я завжди мала особливу місію – відповідала за аптечку й за потреби надавала першу допомогу. Також я неодноразово супроводжувала дітей у поїздках до Польщі та по Україні. Наприклад, разом із дітьми з польської школи при товаристві ми підкорили Говерлу», – ділиться спогадами пані Генрика.

Кілька разів вона їздила на зустрічі з Папою – з Йоаном Павлом ІІ та Бенедиктом XVI: «Найпершою була зустріч із Йоаном Павлом ІІ у Замості. Потім їздила до Кракова та Львова. Як були з нашою здолбунівською групою у Львові у 2001 р., коли приїжджав Йоан Павло ІІ, то пам’ятаю, що я стояла біля парапету. І от комусь із нашої групи зробилося недобре. Мене покликали надати допомогу. А потім крізь натовп я не змогла протиснутися. То мій син Едуард узяв мене на руки й підняв, щоб я побачила Папу Йоана Павла ІІ».

Нині пані Генрика входить до складу кількох католицьких рухів, зокрема до «Легіону Марії». А її старша сестра Лідія була світською францисканкою. З її поміччю наша співрозмовниця на початку 1990-х прийняла таїнство миропомазання у Львові. Його уділив отець Мар’ян Яворський – згодом архієпископ львівський і перший римо-католицький кардинал часів незалежної України.

Отець Анджей Сціслович частує здолбунівських парафіян вином, освяченим з нагоди свята апостола Йоана

За столом збиралася вся родина

Далі наша співрозмовниця пригадує, як відзначали Різдво і Великдень у її родині, коли вона ще була маленькою дівчинкою й мешкала з батьками у Львові: «Перед Різдвом тато раненько збирався на базар, щоб купити ялинку. Пригадую: ми з Альдоною сидимо в хаті, тато підходить до вікна з двору й трусить ялинкою. І ми вже такі раді. Завжди разом наряджали ялинку. Мама пекла маківник, ситник, пампухи. А на Святвечір у нас була грибна зупа. На вечерю збиралася вся родина. Я так пам’ятаю, як маленькою чекала цієї вечері. А на Різдво мали оплаток. Уся сім’я сідає, тато читає молитву, благословляє і кожному дає шматочок. Ти береш оплаток і передаєш далі. Ще ходили колядувати: ми збиралися й співали під вікнами будинків, а господарі виносили смаколики та копійки. Обов’язково на Різдво теж ходили в костел. Пригадую, в храмі завжди стояла велика й гарна ялинка.

І на Великдень завжди ходили до костелу святити паску, ковбасу, яйця. Мама готувала нам новенькі спіднички і черевички, щоб ми гарненькі й у новенькому йшли до храму. Ми жили в приватному будинку й мали господарство. То перед Великоднем забивали кабана й самі робили ковбасу. Тато її сам коптив. Досі не можу забути смак тієї ковбаси… Писанок у нас не було –  яйця просто малювали в цибулинні. Ніхто ними не бився. Була велика таріль, де викладали яйця. І як сідали за стіл, тато брав одне свячене яйце, розділяв його і кожному давав по шматочку. Зараз у моїй родині все так само. На Великдень я розділяю між гістьми свячене яйце, а на Різдво – оплаток. Отакі наші звичаї».

У пані Генрики – велика родина. Вона має двох синів, Едуарда і Руслана, чотирьох онуків і одного правнука. «Я дуже сильно молюся до Бога. Щодня відмовляю по кілька молитов. Прошу Бога та Матінку Божу про справедливий мир», – каже Генрика Цирон.

Генрика-Ришарда Цирон. 2024 р.

Ольга Шершень

На головному фото: На зустрічі з Йоаном Павлом ІІ у Замості

Фото походять із родинного архіву Генрики-Ришарди Цирон.

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.