У 2016 р. Національний музей у Кракові відкрив павільйон Юзефа Чапського, учня Юзефа Панкевича й одного з найвідоміших представників течії, яку в мистецтві назвали капізмом. Саме в цьому павільйоні восени 2024 р. відкрили виставку «Капісти. Сто літ!» Таким чином вирішили вшанувати сторіччя виникнення однієї з найважливіших груп в історії польського мистецтва, для якої світ – це передусім емоції, виражені кольорами і світлом.

Виставка експонує роботи, в яких ключову роль відіграють колір, гра світла, фактура картини. Пейзажі, натюрморти та навіть портрети – це не реалістично відображена дійсність, а радше імпресія, яка базується на фантазіях та індивідуальних відчуттях митців. Проте почнімо від початку.

«Автопортрет у червоному тюрбані», 1929 р. Pu­blic domain

У 1923 р. група студентів під патронатом свого наставника, професора Панкевича заснувала «Паризький комітет», щоб зібрати кошти на вивчення живопису у столиці Франції. Назва організації, спочатку дещо жартівлива, пізніше стала основою для напрямку капізму і групи капістів.

Митцям вдалося реалізувати свої мрії в 1924 р. Під впливом імпресіоністів та постімпресіоністів потрохи формувалися нові художники, колористи. Одним із членів цієї групи був Зигмунт Валішевський, який народився в 1897 р. Про нього колись сказали, що він «народився виключно для живопису і тільки для живопису міг жити».

Усе своє не надто довге життя художник приніс на вівтар мистецтву. Саме йому він присвячував кожну хвилину, змагаючись із нестатками, слабкістю та хворобою. Із юних років Валішевський демонстрував непересічний мистецький талант. Роботи одинадцятирічного хлопчака помітили критики мистецтва і відзначили їх виставкою «Вундеркінд».

Для Зигмунта не існує нічого, крім живопису. Навчання у школі влітає йому одним, а вилітає другим вухом. Замість зубріння шкільних правил і формул підліток гортає мистецькі альбоми, освоює художні прийоми, запам’ятовує прізвища великих представників різних напрямків. Уперто й наполегливо копіює відомі картини. Вчиться і шукає вчителів.

У 1920 р. Зигмунтові вже 23 роки і він перебирається до Кракова, де вступає на навчання під керівництвом Войцеха Вайсса і Юзефа Панкевича. Особливо останній відіграв значну роль у житті Зиги – так Валішевського у Кракові називали однокурсники. Юнак всотує все і мріє про навчання в Парижі. Цей худорлявий, високий молодий чоловік з вічно спадаючими на обличчя пасмами волосся, блідою шкірою і безустанно гарячковитою жестикуляцією шукає власного шляху. Свого вираження світу і почуттів.

Найкращим способом було полотно. У житті, тому повсякденному, буденному, він постійно робив якісь помилки. Вічно розсіяний, губився в рахунках, назвах місяців і пір року. Плутав слова, спольщував деякі вирази, а іншим надавав французького звучання. Валішевський не був легкою у спілкуванні людиною.

Щирий, іноді навіть до грубості, хаотичний і нестримний. Завжди в’їдливий і рідко об’єктивний. Імпульсивний у своїх судженнях. Він справляв враження людини без коріння, при цьому міцно й назавжди вкоріненої в мистецтві. Якщо працював, а працював він постійно, то шалено, без перепочинку. Аж до втрати пульсу.

Такий спосіб життя та роки бідування не могли не відбитися врешті-решт на здоров’ї художника. Від прогнилих підлог злиденних паризьких квартир, де він міг зняти лише кімнату, від холоду, нужденності, мізерної їжі в нього виникає невиліковна хвороба Бюргера. Вона вкрадається до артерій і вен, поступово перекриваючи їх. Некроз тканин. Ампутація. Попри такий страхітливий багаж Зигмунт Валішевський не втрачає бадьорого духу і запалу до праці.

Зигмунт Валішевський, травень 1932 р. Public domain

Він малює навіть більше, повторюючи, що в нього немає часу, що він мусить творити. Ампутація ніг і загроза втратити руки ще більше стимулюють митця діяти. Він у поспіху гарячково малює. Не складає зброї, не здається. Митець відчуває на собі подих неминучості. Його роботи з’являються на першій виставці капістів у паризькій «Галереї Жак», а пізніше – в «Галереї Моос» у Женеві.

Змучений організм не витримує заданого темпу. Зигмунт Валішевський пішов так, як і жив. Швидко. У 1936 р. помер один із візіонерів нового підходу до мистецтва.

 Габріеля Возняк-Ковалік,
учителька, скерована до Луцька організацією ORPEG

На головному фото: «Ботанічний сад у Варшаві». Автор: Ablakok, CC BY-SA 4.0