Усі хочуть випити кави біля Ейфелевої вежі. Щоб було романтично і з видом на Париж. Я вже пила.

Правду кажучи, я пила каву в багатьох місцях. Як у культовій пісні «Електричних гітар»: «Був я в Ріо, був я в Байо, мав квиток я на Гавайо – все х…» Натомість недавно я вперше пила каву у Вараші, з видом на атомну станцію, під час повітряної тривоги.

Вараш такий, як мій Болеславець, звідки я родом. Невеличке місто, похапцем збудоване для потреб новоприбулих працівників атомної станції. Була сьома ранку. Тільки почали відкриватися магазини. В добірному товаристві моїх двох друзів я дивилася на обшарпаний гральний майданчик і на голубів, які щось клювали в пісочниці.

Сигнал повітряної тривоги у Вараші дуже елегантний. Завиває тільки на самому початку. Хто почув, той знає. Хто ні – спить далі сном праведника. Сирена виє тільки задля формальності, як чиновник, що ставить галочку у формулярі. Вона несміливо нагадує про стан справ і швиденько вмовкає, ніби засоромившись. Вона гримить стримано й  тактовно, не бажаючи надто набридати жителям літнього ранку. Але й так ніхто на неї не думає ображатися. Варашани із сумками під пахвами, пакетами в руках, на велосипедах, самокатах і пішки прямують довгими тротуарами, зі смаком обсадженими кущами.

Звісно, поруч із діючим реактором достатньо і скромної сирени. Не те, що в Рівному, в якому я проживаю. Спочатку вона солідно завиває десь зо дві хвилини, сповіщаючи urbi et orbi початок небезпеки. Через деякий проміжок часу вона сумлінно нагадує, що небезпека не минула. А коли загроза закінчується, сирена виє найдовше й до відома загалу надається повідомлення: «Шановні громадяни. Кінець повітряної тривоги. Можете повертатися до нормального життя». Рівненська сирена дуже сумлінна й не залишає жодних вагань.

Сигнал тривоги у Вараші відповідає місцю та часу. Що цікаво, про кінець загрози тут не повідомляють. Це сповіщення розчиняється десь у повітрі разом із парою, яка здіймається над реакторами.

Цінний момент мого життя. З відстані кілометра я розглядаю атомну електростанцію. У Вараші знову немає струму, але працюють генератори. За 61 км від міста – найближчий прикордонний пункт із Білоруссю. Що діється на сході – про це боюся й думати. Над головою – потенційні бомби, переді мною – реактор, поряд на лавці – найкращі друзі-колеги. Ну, й голуби на гральному майданчику. У руці – кавуся з молоком. У повітрі – літо, на фоні затихає сирена.

Асоціативний ланцюжок привів мене до сентенції Graviora manent. Я з полегшенням зітхнула і сьорбнула каву. Та це ж уже! Найгірше вже сталося. Треба розслабитися. Далі має бути краще.

Ева Маньковська,
Українсько-польський союз імені Томаша Падури в Рівному

Фото: Наталя Денисюк