«Бабуся з дідусем мали восьмеро дітей. Совєти усіх вивезли в Сибір, після чого доля рознесла їх у різних напрямках», – зазначає 73-річна Людмила Блажевич із Дубна. Вона – членкиня місцевого товариства польської культури та парафіянка дубенського костелу Святого Йоана Непомука.

У її родинній історії – виселення багатодітної сім’ї після приходу перших совєтів, тяжка праця в Сибіру, участь у війні, возз’єднання рідні після майже 30 років і відновлення костелу.

Тільки встигли пустити в новий дім півня

Дідусь і бабуся нашої співрозмовниці по маминій лінії – Ян Антонович (1896 р. н.) і Констанція Антонівна Берхерти (1900 р. н.) – у міжвоєнний період жили в селі Острів (нині Дубенський район Рівненської області). Ян Берхерт був військовим осадником, про що свідчать відповідні списки. Разом із дружиною вони прибули на Дубенщину з Познані.

Ян Антонович Берхерт. 1921 р.

Констанція Антонівна Берхерт. 1921 р.

«Бабуся з дідусем мали восьмеро дітей, серед них – моя мама Броніслава (1926–2007 рр.) і моя хрещена матір Яніна (1922–2001 рр.). Знаю, що Яніну хрестили в дубенському костелі. Як вона пригадувала, зі свого села вони ходили пішли до костелу в Дубні – це понад 20 км в одну сторону! До того ж, щоб не зношувати взуття, інколи йшли босоніж, а в Дубні мили ноги в річці, взувалися й тоді заходили до храму.

Родина мала господарство, працювала на землі. Незадовго до початку Другої світової війни сім’я почала будувати новий дім, але так туди й не перебралася. Як розповідала мама, встигли тільки півня запустити… За день-два совєти почали вивозити людей. Родину заслали в Сибір, після чого доля рознесла всіх у різних напрямках. Депортували не тільки моїх рідних, а й інші сім’ї. Таких було багато.

Дорогою люди страшно голодували: їм не давали жодної їжі. Моя бабця Констанція померла від голоду. Яніна її сама поховала під час зупинки потягу. Під час таких зупинок люди виходили з вагонів і їли те, що бачили», – говорить Людмила Блажевич.

До слова, сусідка Берхертів, родину якої також вивезли вглиб СРСР, Феліція Конарська (у дівоцтві Тайс) після війни облаштувалася в Польщі. У 2021 р. Фундація осередку «Карта» видала її книгу «Листя на вітрі. Спогади дівчинки, депортованої на Схід. 1940–1946 рр.» про історію виселення її сім’ї.

Як відомо нашій співрозмовниці, брат її матері Владислав помер від голоду, а найменший Едмунд, якому на момент вивезення було всього два роки, в дорозі захворів, імовірно, на тиф – і його зняли з потягу. Згодом із допомогою Червоного Хреста рідним вдалося з’ясувати, що він вижив і після закінчення Другої світової емігрував до Нової Зеландії. Ще одна дитина Берхертів Ядвіга (за чоловіком – Янда) після війни відшукалася в США. Своєю чергою батько сім’ї Ян Берхерт воював і після демобілізації оселився у Великобританії, де помер у 1966 р.

Проаналізувавши дані про родину Берхертів із Острова на Дубенщині, редакція «Волинського монітора» співставила їх з інформацією, поданою в Індексі репресованих (база даних про польських громадян, репресованих радянською владою). На основі Індексу можна зробити висновок, що всіх Берхертів на чолі з батьком Яна Берхерта, Антонієм Берхертом (народився в Познані в 1862 р.), вивезли до Усть-Заруби в Архангельській області. На поселення вони прибули 8 березня 1940 р. Там через п’ять місяців Антоній Берхерт помер. Його син із дружиною та дітьми були звільнені із заслання після наказу про амністію для польських громадян у вересні 1941 р. Припускаємо, що далі вони вирушили в Саратовську область, оскільки напроти кожного з них пише: «Saratowska». Після цього, очевидно, доля рознесла їх по всьому світу.

Після війни сестри опинилися в Дубні

Хрещена матір і рідна тітка Людмили Блажевич Яніна Берхерт працювала на засланні на лісоповалі. «Де саме, не знаю. Люди працювали тяжко. Зимою там було дуже холодно, а вони мусили зрубувати знизу доверху все гілля – до голого стовбуру. Так вона заробляла на їжу. Мама розповідала, що хрещена приносила хліб, завдяки якому вони зуміли вижити. Потім її забрали в армію», – каже Людмила.

Зліва направо: Яніна Гаврилюк (у дівоцтві Берхерт), Василь Ковалевський і Броніслава Ковалевська (Берхерт)

Яніна Гаврилюк зі швагром

Яніна Берхерт проходила військову службу в Народному Війську Польському в період із 13 жовтня 1943 р. до 26 вересня 1944 р. Вона служила у 8-й окремій польській кабельно-шестовій роті зв’язку 1-го окремого жіночого батальйону. Згодом їй вдалося повернутися до Дубна. Тут зустріла свого майбутнього чоловіка – Василя Гаврилюка. До речі, з кінця 90-х рр. Яніна як ветеранка Війська Польського отримувала виплати від польської держави.

Яніна Гаврилюк (у дівоцтві Берхерт)

«Моїй мамі Броніславі не було ще 14 років, коли її вивезли. Згодом вона опинилася в Гіждуванському районі Бухарської області Узбецької РСР. Через вік вона не мала права працювати. Її прихистила одна родина: мама гляділа там трьох дітей. До неї ставилися як до рідної, навіть хотіли удочерити. Але після підписання 6 липня 1945 р. радянсько-польського репатріаційного договору мама вирішила повернутися до рідних. Господар, у якого вона жила, допоміг їй оформити документи, щоб вона змогла виїхати в Польщу. Як пригадувала, діти, якими вона опікувалася, настільки звикли до неї, що плакали. Так хотіли, щоб вона залишилася з ними», – зазначає Людмила.

Дорогою до Польщі Броніслава Берхерт заїхала в Дубно, де зустріла свою старшу сестру Яніну, на той час уже одружену. Саме вона переконала Броніславу не виїжджати. До того ж у містечку тоді ще залишалося багато польських родин.

«Їхня мама померла. Доля тата була невідома. Усіх сестер і братів порозкидало світом. Тому мама й залишилася в Дубні. Мама та хрещена ще їздили в Острів, щоб поглянути на свій дім. Вони там не впізнали нічого. Місцевість була повністю спустошена. Я чула, що в тій хаті деякий час нібито діяв будинок культури», – додає Людмила Блажевич.

У Дубні Броніслава Берхерт деякий час працювала в кінотеатрі, згодом – у сфері торгівлі. Тут зустріла свого майбутнього чоловіка Василя Ковалевського (1922–1991 рр.), який був зварювальником на механічному заводі.

«Тато – теж поляк за походженням. Він рано залишився без мами. Воював і після війни опинився в Дубні. В бою отримав поранення в плече. Те поранення постійно давало про себе знати: двічі на день (зранку та ввечері) тато мусив робити перев’язки, оскільки рана гноїлася. Останні 10 років свого життя він був паралізований», – продовжує розповідь Людмила.

Зустрілися через майже 30 років у Польщі

Уперше частково возз’єднатися родині вдалося в 1967 р. Уся сім’я тоді з’їхалася до Польщі – до родичів Пелчинських. Після цієї зустрічі Броніслава та Яніна більше не бачилися з ріднею.

Василь і Яніна Гаврилюки – зліва, Броніслава і Василь Ковалевські – справа, подружжя Пелчинських посередині

«Через Червоний Хрест мамі та хрещеній вдалося сконтактувати з тіткою Ядвігою, яка оселилася в США. Згодом вони домовилися про зустріч у Польщі, адже тітка Ядвіга не хотіла приїжджати в УРСР. До речі, Ядвіга єдина бачилася з батьком після війни», – каже Людмила Блажевич.

Після родинної зустрічі вона з матір’ю відразу не повернулися до Дубна, а залишилися гостювати в родичів. «Ми хотіли залишитися назовсім. Мама з Ядвігою домовилися, що і ми, і вона переїдемо в Польщу. Мені тоді ще не було 16 років. Спершу ми жили в Познані, далі по черзі гостювали в родичів і знайомих у Свідниці, Торуні, Вроцлаві. Загалом пробули в Польщі рік і три місяці. Але згодом консульство в Москві відмовило нам у продовженні терміну перебування. Нас відправили додому. Тітка Ядвіга писала, що буде добиватися, щоб ми переїхали до неї в Америку, але тоді це було неможливо: СРСР і США ворогували. Більше ми так і не зустрілися з нею».

Зустріч родини в Польщі. 1967 р. Яніна сидить перша зліва, Ядвіга сидить перша справа. Броніслава (зліва) та Людмила (справа) стоять зверху

Зустріч родини в Польщі. 1967 р.

Прабабусі наполягли, щоб онука назвали Владиславом

Людмила Блажевич народилася в 1951 р. у Дубні. Тут мешкає все життя. Належить до Дубенського товариства польської культури, співає в хорі при ньому, бере участь у різноманітних заходах. Є парафіянкою костелу Святого Йоана Непомука.

«Я єдина дитина в сім’ї. Мене гляділи і мама, і хрещена. Моя хрещена не мала своїх дітей, тому виховувала мене разом із мамою. Можна сказати, що я в них була одна донька на двох. Мене дуже любили. Завжди відзначали дні народження, запрошували діток. Між собою батьки інколи розмовляли польською, але між чужими людьми завжди говорили українською. На жаль, я не знала ні дідусів, ні бабусь», – звертає увагу Людмила.

Пригадує, що в роки її дитинства та юності в дубенському костелі діяв спортивний зал місцевої спортшколи. На початку 90-х рр. завдяки зусиллям голови Дубенського товариства польської культури Марії Божко храм повернули католикам. «Марія їздила і в Львів, і в Луцьк, писала листи. Ми – і я, і мама, і хрещена – підписувалися під зверненнями», – каже Людмила Блажевич.

Цього року вона разом зі своїм чоловіком Анатолієм відсвяткували золоте весілля. Мають двох дітей і двох онуків. «Як народився мій старший онук, то мама та хрещена наполягли, щоб його назвали Владиком – на честь їхнього братика, який помер маленьким», – зауважує наша співрозмовниця.

Ольга Шершень

Фото із сімейного архіву Людмили Блажевич.

На головному фото: День народження Людмили Блажевич (у дівоцтві Ковалевської, перша зліва, з білим бантом). 1954–1955 рр..

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП