«Фактично все життя моєї родини пов’язане з Луцьком», – наголошує 62-річний Леонід Пастрик, медик у третьому поколінні, член Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської.

Як зізнається, своєю родинною історією він зацікавився у старшому віці. «Напевно, з плином років людина усвідомлює важливість сімейних зв’язків, починає краще розуміти своїх батьків, дідусів і бабусь, те, як їм було непросто. Зараз в Україні триває війна, і безліч трагедій розгортаються на наших очах. А вони були й раніше – тільки з нашими рідними», – наголошує Леонід.

Він народився в Луцьку 1961 р. у сім’ї інтелігенції. Батько Віктор Пастрик (1927–1985 рр.) працював у галузі освіти, все життя присвятив фізичному вихованню молоді. Матір Ніна Пастрик (у дівоцтві Салюк, 1933–2000 рр.) була лікаркою. І Леонід, і його молодша сестра Маргарита (1963 р. н.) здобули медичну освіту. Нині Маргарита з чоловіком Яцеком Омелянським і донькою Агатою проживають у Жешуві. Леонід із дружиною Тетяною та сином Віктором мешкають у Луцьку. До слова, син нашого співрозмовника – теж лікар і член Товариства польської культури імені Еви Фелінської.

Прадідусь – успішний підприємець

Згідно з дослідженнями істориків, Пастрики на Волині – переселенці або з Нідерландів, або з Німеччини. У XVII–XVIII ст. тут виникли так звані колонії голендрів. Нині прізвище Пастрик (або Пастрік) трапляється, наприклад, на Турійщині та Любомльщині.

«Мій прадідусь по татовій лінії Йоган Готлібович Пастрик (?–1930-ті рр.), імовірно, перебрався до Луцька з Турійщини. Він був успішним підприємцем. Мав великий двоповерховий будинок навпроти теперішнього розважального центру «Промінь». Поблизу звів низку менших будівель. У Другу світову німці відібрали його дім й облаштували там військову комендатуру. В прадідуся було п’ятеро синів та одна донька. Один із синів – мій дідусь Константин (?–1934 рр.). Він працював фельдшером.

Константин Пастрик

У Константина та Надії (у дівоцтві Гребенщикова, ?–1974 рр.) Пастриків був один син – мій тато Віктор. На жаль, дідусь рано помер. Тому тато зростав тільки з моєю бабцею Надією. Удвох вони пережили важкі воєнні й повоєнні часи в Луцьку. Тато виховувався в польському середовищі, вважав себе поляком, чим надзвичайно гордився», – розповідає Леонід Пастрик.

Надія Пастрик (у дівоцтві Гребенщикова)

Додає, що Друга світова війна пройшлася по сім’ї Йогана Пастрика мов бульдозером. Дехто воював і загинув, когось репресувала радянська влада, хтось виїхав.

«Бабуся категорично відмовилася виїжджати»

У 1944 р. було підписано Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР. А в 1946 р. батька Леоніда Пастрика Віктора (тоді йому було 19 років) радянська влада призначила уповноваженим з організації виїзду поляків.

«Пам’ятаю навіть документ із печаткою, де було вказано, що йому мають надавати всіляку допомогу в координації виїзду польського населення. Тато розповідав, що один за одним організували три потяги. Він мав їхати останнім. Як зазначав, навіть підшукав невеликий будинок під Катовіцами. Але в останній момент бабуся Надія категорично відмовилася виїжджати. Вона була домогосподаркою і все життя провела в Луцьку. Напевно, боялася залишати місце, до якого звикла. Так вони й залишилися в Луцьку.

Двоюрідні брати й сестри тата своєю чергою виїхали. Переселилися теж його друзі, зокрема близький товариш Юрек Копік. Із часом тату вдалося відновити з ним зв’язок. Вони листувалися, обмінювалися фотографіями. На жаль, тато рано помер. Юрек Копік приїжджав до Луцька вже після його смерті», – говорить Леонід Пастрик.

Віктор Пастрик

Перша зустріч після війни на Волині

У повоєнні роки контакти з родичами, які виїхали з території УРСР, були надзвичайно обмежені. «Тато розповідав, що на зламі 50–60-х рр. йому прийшов лист з Америки. Можливо, написав хтось із близьких. Але тоді був надзвичайно страшний час і за будь-які контакти з кимось із-за кордону могли репресувати. Тому тато відхрестився від того листа, щоб не наражати сім’ю на небезпеку», – звертає увагу співрозмовник.

Уперше зустрітися з кимось із рідних, хто перебрався до Польщі, сім’ї Віктора Пастрика вдалося на початку 70-х рр. Тоді з Кракова в Луцьк приїхали його двоюрідний брат Борис Пастрик із дружиною Кристиною. «Дядько Борис у Другу світову воював у складі польської армії, отримав поранення та втратив ногу. З Кракова дядько з тіткою приїхати до нас на мотоциклі з люлькою. Тітка кермувала, а дядько Борис сидів у колясці. Це була перша зустріч родини на Волині після війни», – зауважує Леонід.

У подальшому такі сімейні зустрічі відбувалися періодично. Але щоб раз на рік відвідати рідних у Польщі, Пастрикам із Луцька потрібно було зібрати купу документів. «Не можна було просто купити квитки й поїхати. Навіть не було можливості з’їздити в ПНР двічі на рік до найближчої рідні. Дозволявся тільки один виїзд протягом року. Дозвіл ми отримували через ОВІР (від рос. Отдел виз и регистрации, – авт.). Родичі з Польщі надсилали запрошення. З ним тато йшов в ОВІР. Там видавали лист, із яким треба було обійти низку організацій, наприклад, місце роботи чи навчання, комітет комсомолу, профком, кооператив. Далі всі документи подавалися в ОВІР, і тільки тоді нам видавали закордонні паспорти. Таку процедуру потрібно було проходити щоразу.

Тато розповідав, як він третій раз прийшов в ОВІР і повідомив, що на час відпустки хоче знову поїхати в ПНР, а йому сказали: «Ви два роки підряд їздили в Польщу. У СРСР дуже багато місць, де можна гарно провести відпустку». Тато мусив виправдовуватися, пояснювати, що хоче відвідати рідних, адже всі родичі – саме в Польщі», – говорить Леонід.

Найперше його сім’я гостювала в Бориса та Кристини Пастриків у Кракові. «Ми 10 днів подорожували й відкривали для себе Краків і околиці. Згодом їздили і до Кракова, і до Гданська. Ми дуже любили ці подорожі. Мої найяскравіші спогади з дитинства пов’язані саме з візитами до родичів у Польщу. Тато же на ці виїзди, на возз’єднання родини чекав увесь рік. Таким щасливим тата я бачив тільки тоді, коли він приїжджав у Польщу й зустрічався з рідними. Він просто літав на крилах», – ділиться спогадами Леонід Пастрик.

Українська сім’я з-під Грубешова

Рідні нашого співрозмовника по маминій лінії походять з української сім’ї, яка свого часу жила на території Польщі, біля Грубешова. Дідусь Семен (?–1974 рр.) і бабуся Софія (?–1982 рр.) Салюки мали двох доньок: Ніну та Марію (1929–2018 рр.). У рамках угоди про евакуацію українців із Польщі вони були змушені покинути домівку, все господарство й перебратися в Жидичин.

«Дідусь і бабуся були селянами. У Польщі вони мали землю, худобу й важко працювали. Знаю, що дід Семен дуже любив коней. І все нажите вони мусили кинути. По приїзду отримали якийсь наділ землі в Жидичині й почали господарювати заново. А потім вийшов наказ здати землю в колгоспи. Дідусь як одноосібник був категорично проти вступу в колгосп. Тому сім’я переїхала до Луцька. Тут дід звів будиночок», – оповідає Леонід.

Слухали польське радіо

Віктор Пастрик і Ніна Салюк познайомилися в Луцьку. Одружилися 1959 р. Дітей Леоніда та Маргариту потаємно хрестили вдома. У сім’ї розмовляли українською. «Однак ми слухали тільки польське радіо. За змоги тато діставав польські газети, читав їх нам із сестрою вголос. Тобто польська мова завжди була вдома на слуху. Ми з Маргаритою добре опанували мову під час поїздок до родичів. Ще тато мріяв сконструювати телевізійну антену, щоб дивитися польське телебачення. Пам’ятаю, що десь у 80-х рр. підшукав майстрів, які кілька разів намагалися встановити ту антену на нашому будинку, але сигнал був нестабільний», – каже Леонід.

Свята в родині відзначали і католицькі, і православні, але тільки за зачиненими дверима, скромно. Віктор Пастрик слухав служби Божі на радіо. Наголошував дітям: усе, що обговорюється в сім’ї, не можна виноситися за межі дому.

Віктор і Ніна Пастрики з дітьми Леонідом і Маргаритою. 1983 р.

Болеслав і Едвард із Канади

Наостанок Леонід Пастрик розповідає історію, яка безпосередньо не стосується його кровних родичів. Вона – про дядьків швагра Яцека Омелянського, які емігрували в Канаду.

«Це Болеслав і Едвард Кучевські. Вони родом із хутора біля Горохова. Нині цього поселення немає. У 1994 р. вони приїжджали, щоб відвідати місце, де народилися. Як з’ясувалося, в 1940 р. це була заможна польська родина, яка мала землі та господарство, наймала людей на сезонні роботи. Коли прийшла радянська влада, сім’ю звинуватили в експлуатації праці селян і вислали до Сибіру. Дорогою помер батько, а через деякий час після прибуття на заслання – і матір. Синам вдалося виїхати з Радянського Союзу з Армією Андерса. Після війни вони емігрували до Канади. Болеслав і Едвард приїжджали літом. Ми відвідали Горохів і ті місця, де колись був їхній хутір», – пригадує Леонід.

Леонід і Тетяна Пастрики із сином Віктором. 2018 р.

Маргарита та Яцек Омелянські з донькою Агатою. 2021 р.

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Леоніда Пастрика.

На головному фото: Волейбольна команда міста Луцька. Капітан команди Віктор Пастрик перший зліва.

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП