Віталій Дмитренко народився й мешкає в Луцьку. У шкільні роки, до закриття каплиці на колишньому католицькому кладовищі, прислужував міністрантом. Сьогодні він розповідає свою родинну історію – про предків із Хмельниччини, яких доля розкидала світом, пошук рідні за кордоном і дитинство в Луцьку.

Тужанські з Поділля

«Знаю, що мій прадід по маминій лінії, шляхтич Северин Тужанський герба Ґжимала, мешкав на Південному Поділлі (територія сучасної Вінниччини, – авт.). Брав активну участь у Січневому повстанні 1863–1864 рр. За це був позбавлений усієї родинної маєтності. Тому троє його синів мусили майже з нуля облаштовувати життя своїх родин», – починає свою оповідь Віталій.

Його дідусь – Олександр Тужанський. «Він був тричі одружений. Від першого шлюбу мав сина Броніслава, якого в 1920 р. арештували більшовики. (Його доля мені не відома. Пізніше мама намагалася щось дізнатися про старшого зведеного брата, але безуспішно). Після смерті першої дружини дід одружився з Антоніною – моєю бабусею. Вона померла, коли мамі Станіславі (1913 р. н.) було сім років. Від третьої дружини в діда народилася дочка Людмила. Сім’я проживала в Хмелівці на Хмельниччині. У 1920 р. дід захворів на тиф і помер. Моя мама залишилася круглою сиротою», – говорить Віталій.

Владислав Тужанський посередині. Приблизно 1900 р.

У дідуся нашого співрозмовника було двоє рідних братів: Валерій і Владислав. «Родині Владислава (а він мав чотирьох дітей) якимось чином вдалося виїхати до Польщі після Другої світової війни. Тож усі мої рідні, які зараз мешкають у Польщі, – це нащадки саме по Владиславу Тужанському. Натомість сім’я Валерія залишилася на території СРСР. Знаю, що в нього було дев’ятеро дітей. Один із його синів Тадеуш у 1920 р. був засланий в Омськ (Західний Сибір, – авт.), де й залишився. До речі, дітей Валерія з Тужанських зробили Туржанськими. Прізвище неправильно записали російською в документах».

Плита на меморіалі

У 1932 р. Станіслава Тужанська вийшла заміж за заїжджого курсанта Олександра Дмитренка. Того ж року в подружжя народилася донька Галина. «Батька як військового направили до Луцька і вони переїхали. Я народився вже в Луцьку в 1947 р. Коли мені було вісім місяців, батьки розійшлися», – продовжує Віталій.

Матір Віталія Дмитренка Станіслава Тужанська на Хмельниччині (зліва). 1937 р.

Він пригадує одну з розповідей матері: під час Другої світової війни, коли Луцьк бомбили авіацією і Станіслава побігла в укриття, один зі снарядів зруйнував помешкання на вулиці Коперника, в якому проживала родина. «Такий болісний спогад. Усі документи, усі фотографії було втрачено. Не залишилося візуальної пам’яті про рідних. Мама нічого так не жалкувала, як тих фотокарток».

Матір Віталія Дмитренка Станіслава Тужанська

У роки Другої світової в Луцьку проживала сім’я її молодшої сестри Людмили Тужанської (за чоловіком Дубіцька). У 1949 р. вона зникла разом зі старшим сином. «Мама навіть не намагалася їх розшукати, бо боялася нашкодити. Молодший син Людмили Леонід Дубіцький помер немовлям у 1948 р. і був похований на колишньому католицькому цвинтарі в Луцьку. Коли кладовище знищили і на його місці зробили меморіал, мама зуміла добитися, щоб там встановили плиту його пам’яті. На тому ж цвинтарі була похована моя племінниця, донька Галини, яка також померла немовлям. Коли стало відомо, що на кладовищі збудують меморіал, сестра з чоловіком перепоховали доньку на цвинтарі на вулиці Рівненській. Моя мама та сестра поховані там само. Мама померла 1977 р., а сестра – 1995 р. До речі, могилу моєї мами освячував ксьондз Серафим Кашуба», – розповідає Віталій Дмитренко.

Напис на надгробку: Леонід Олексійович Дубіцький. 1948–1948 р.

Родичів у Польщі знайшли через Червоний Хрест

У 70-х рр. матері нашого героя через Червоний Хрест вдалося розшукати свого двоюрідного брата Романа Тужанського, сина Владислава Тужанського. Як з’ясувалося, у роки Другої світової війни він мешкав із родиною в Луцьку. Працював в одній із місцевих шкіл. Сім’я Романа виїхала в Зелену Гуру в 1946 р.

«У 1939–1945 рр. Роман із дружиною (а пізніше і з дочкою) ходили до луцького костелу й жодного разу не перетнулися з моєю мамою. Оце так доля… Роман із дружиною вінчалися в цьому храмі, там хрестили свою доньку, – звертає увагу Віталій. – У середині 70-х рр. мама їздила до рідні в Польщу. Пізніше я теж їздив до родини дядька Романа в Зелену Гуру, а його син разом із сім’єю приїжджали до Луцька після розпаду Радянського Союзу. Нині родичі по дядьку мешкають і в Зеленій Гурі, і в Ополі, і в Лемборку. Ми досі підтримуємо контакти».

Роман Тужанський із сім’єю. 1954–1955 рр.

Дитинство в Луцьку

«У нас із сестрою – 15 років різниці. Фактично я зростав лише з мамою. Не знав ні дідусів, ні бабусь. Я виріс на вулиці Млиновій у Луцьку. Колись там дійсно був великий млин. Деякий час зерно привозили кіньми, потім – машинами з відкритим кузовом. На вулиці була вибоїна й сусіди підмовили шофера, щоб він не сильно пригальмовував, проїжджаючи ту яму. Як машину на вибоїні підкине, трохи зерна розсиплеться. Тоді люди вибігають із відеречками, совочками і збирають його, щоб було чим годувати курей. Бувало, що ми з хлопцями на повороті на Млинову, заскакували на борт машини із чашками, черпали пшеницю за пазухи й тікали на сусідню вулицю», – ділиться спогадами Віталій Дмитренко.

Віталій Дмитренко в Луцьку. 1953 р.

Сестра Віталія Дмитренка Галина в Луцьку. 50-ті рр.

Відзначимо, що згаданий млин у Луцьку на початку ХХ ст. збудувала родина Фрідманів. Він годував місто та навколишні села. Діяв до пожежі на початку 60-х рр. Пізніше в його приміщенні відкрили радянську фабрику взуття. Велику пожежу 1961 р. наш співрозмовник пам’ятає: «Ми сиділи на клунках, тому що наша хата була неподалік складів борошна. Ми боялися, що вогонь може перекинутися туди й усе вибухне».

Також Віталій пригадує бурю в травні 1960 р. Тоді в Луцьку за кілька годин негода завдала чимало руйнувань: повалила дерева, зірвала стріхи, зокрема з кірхи, побила вікна та будинки, затопила вулиці. «Ми сиділи в класі на уроці, коли крізь вікно побачили, як на вулиці завалилися величезне дерево та пожежна тренувальна вишка (біля школи № 5, – авт.). Як поверталися додому, були змушені пролазити попід поваленими деревами».

Однолітки називали поляком

Як додає наш герой, його дитинство пройшло в парку імені Ворошилова (тепер це територія ботанічного саду). «Зимою там дітьми аж кишіло, як Сапалаївка замерзала. Ми каталися на ковзанах. Спускалися з гірок на лижах. Літом купалися в річці та фонтані. (Тоді в Сапалаївці ще можна було купатися, хоч і з п’явками). У парку та неподалік росли шовковиці та райські яблучка. Мама з тих яблучок робила дуже смачне варення», – говорить Віталій.

Друзі називали його поляком, бо сім’я не приховувала, що має польське походження. «Як з’ясувалося згодом, мама мого товариша, який кликав мене поляком, – теж полька, тобто він був таким же поляком, як і я, але не знав про це», – сміється Віталій.

Його матір деякий час працювала в шкільному гардеробі. Згодом звільнилася за станом здоров’я. «В мами було хворе серце. Вона боялася померти, щоб я не залишився сам. Коли приїжджали студенти-заочники, ми здавали їм ліжка. Жили всі разом – укупі. До слова, один із квартирантів – Архип Данилюк, який став відомим науковцем (один із розбудовників музею просто неба у Львові, так званого Шевченківського гаю, – авт.)».

Віталій Дмитренко зауважує, що з мамою не розмовляв польською мовою: «Польська прийшла до мене через каплицю, зокрема через молитви. Краще мову я вивчив під час поїздок до Польщі. Зараз вільно читаю, пишу та розмовляю польською».

Міністрант у каплиці на кладовищі

До закриття каплиці на католицькому цвинтарі в Луцьку (приблизно 1961 р.) Віталій прислужував на месах. За його словами, з 1958 р. аж до закриття святині богослужіння відбувалися регулярно.

«Ми вчили катехизм, заповіді… Якось я розіграв товаришів, які не знали, що я міністрант. Кажу хлопцям: вірите, що зараз зайду в капличку і піду геть до ксьондза? Вони не повірили. Як ми прийшли до каплиці, я відчинив двері. Зайшли. Вони прилипли до дверей, а я пішов у сакристію. Там вдягнув комжу (білий літургійний одяг, – авт.) і вийшов, видзвонюючи дзвіночками. Отакий був сюрприз для них (сміється, – авт.).

Перше причастя Віталія Дмитренка. Біля каплиці на католицькому цвинтарі. 1955 р.

Був ще один пам’ятний випадок. Учителькою в моїй школі та старшою піонервожатою була Ірена Костецька (співзасновниця та голова Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської на початку 1990-х рр., – авт.). Якось уже після служби, коли всі розійшлися, я переодягався в сакристії. Кинув оком у щілинку між шторками й бачу, що прийшла моя піонервожата. Я перелякався, як її побачив. А вона дістала молитовник, стала на коліна, помолилася, перехрестилася і швиденько пішла. Напевно, якби вона мене помітила, то злякалася би не менше за мене. Тобто вона вірила в Бога, за змоги навідувалася в капличку, але мусила конспіруватися, бо ж могла втратити роботу», – пояснює Віталій Дмитренко.

Він додає, що навіть після закриття каплиці місцеві католики зустрічалися на спільних молитвах: «Моя хрещена мама Марія Клешна мешкала в двоповерховому будинку неподалік Стиру. Вона відвела одну кімнату для таких спільних богослужінь, навіть облаштувала там своєрідний вівтар. І парафіяни приходили на молитви до неї».

Діти та внуки – в Польщі

Окрім звичайної, Віталій закінчив художню школу. Потім навчався в лісотехнічному технікумі в Кременці. Після повернення до Луцька працював майстром в училищі, а згодом влаштувався інженером-технологом на автомобільний завод. Із часом став провідним інженером-технологом, керував технологічною групою.

Віталій Дмитренко. 1963 р.  

«Після розпаду СРСР завод фактично призупинив діяльність, тому в 1995 р. я вперше поїхав на заробітки в Польщу, працював на фермерському господарстві. Пізніше їздив до Польщі на фабрику з виготовлення склопакетів, меблеве підприємство, м’ясокомбінат та інші роботи. Під час цих мандрівок на заробітки й познайомився з усією тамтешньою ріднею. Далі влаштувався на Луцький підшипниковий завод. Вийшов на пенсію. Із 2009 р. не працюю», – каже Віталій.

Його двоє синів понад 10 років живуть у Польщі. Там вони здобули вищу освіту й працюють. У Польщі народилися двоє внуків Віталія, старшого з яких він торік особисто проводжав до першого класу.

«Моя мама, якби була жива, була би неймовірно потішена, що її внуки і правнуки пов’язали свої долі з Польщею», – наголошує співрозмовник.

Коли в Луцьку відкрили костел, Віталій почав відвідувати меси у храмі. Після одного з богослужінь від Ірени Костецької дізнався про діяльність польської організації. З 1995 р. він член Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської.

Віталій Дмитренко. 2023 р.

Ольга Шершень

Фото походять з родинного архіву Віталія Дмитренка.

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.