Ім’я Дмитра Антонюка відоме людям, які цікавляться мандрівками та історією. У його доробку, крім численних краєзнавчих статей, – кілька книжок, присвячених історичній спадщині України. Серед них – «Замки і резиденції в Україні, пов’язані із польськими родами». 15 жовтня автор презентував це видання в Музейному просторі «Окольний замок» у Луцьку.
Книги Дмитра Антонюка можуть слугувати довідниками-путівниками для мандрівників. Наприклад, на сторінках книги «Замки і резиденції в Україні, пов’язані із польськими родами» читач знайде описи та фотографії 512 пам’яток, а також карту, яка за допомогою QR-кодів допоможе ці пам’ятки відшукати. Проте передусім для автора важливо вивчати історію архітектурних пам’яток на території України та фіксувати їх сучасний стан.
– Дмитре, ми знаємо вас як автора книг про пам’ятки на території України, гіда та журналіста. Чим ви займаєтеся сьогодні?
– Зараз я працюю кореспондентом на польському «Radio Wnet». Щодня висвітлюю новини в Україні, передусім події на фронті, але не тільки: політика, економіка і все інше, що хвилює людей з обох боків кордону.
Передача «Raport z Kijowa», одним з авторів якої я є, транслюється у прямому ефірі о 10:30 українського часу, тобто о 9:30 польського. Веду теж власну музичну програму «Wspólne Skarby». У ній завжди звучать шість різноманітних світових композицій, серед яких – обов’язково музика з Польщі, Білорусі та України. Між піснями розповідаю про виконавців, краєзнавчі та історичні речі. Цю передачу транслюють уночі із середи на четвер о 00:10 польського часу, тобто о 01:10 українського.
Якби цієї роботи не було, то мені було би дуже сутужно, адже я не можу займатися своєю основною діяльністю гіда. Раніше я водив екскурсії Україною, зокрема Чорнобильською зоною. Продовжую журналістський фріланс, але це не можна назвати стабільною роботою.
– Книга «Замки…» – це ваш magnum opus узагалі чи на цей момент?
– Мабуть, на цей момент (усміхається, – ред.).
– А польською плануєте видати?
– Робота над перекладом книги триває. Над нею працює прекрасний фахівець, носій мови, поляк Артур Деска, який уже багато років живе в Дрогобичі. Він багато робить для України, зокрема проводить харитативну діяльність.
– Що ви відчули, коли отримали сигнальний примірник? Чи, може, не було особливих емоцій, адже у вас це вже далеко не перша книга?
– Ні, це була знакова для мене подія. Особливо тому, що задум я виношував давно. І обкладинку я придумав, і те, як виглядатиме книга. Хотів, щоб це була тверда палітурка, і саме в таких кольорах, золотому та синьому, національних барвах України. Польське видання буде в польських кольорах. Ми з дизайнером доклали багато зусиль, щоб цю книгу читачеві було приємно тримати в руках.
– Чому ви обрали саме таку, досить довгу, назву?
– Потрібно усвідомлювати, що ці пам’ятки будували переважно українці. Це підкреслює українськість пам’яток, але вони безпосередньо пов’язані з поляками.
Коли книжка вже вийшла друком, один дописувач дорікнув мені: мовляв, чому знову «польські», а не, скажімо, «річпосполитанські»? У відповідь я запропонував оцінити ситуацію, наприклад, із палацом Ганських у Верхівні на Житомирщині, де мешкало подружжя Оноре де Бальзака та Евеліни Ганської. Палац збудували на початку ХІХ ст., коли Речі Посполитої вже не було. А як щодо вежі Чарторийських, яку звели, коли Речі Посполитої ще не було? Я спеціально обрав таку назву, щоби підкреслити, що ці пам’ятки насамперед українські, але зведені польськими родами, і це робить їх нашими спільними пам’ятками.
– Як ви почали досліджувати пам’ятки загалом і польські зокрема?
– Захоплення пам’ятками – це ще з дитинства, спадок від батьків. Вони мене малим садовили на заднє сидіння наших «Жигулів» і ми вирушали в мандри. Дуже часто їздили на захід України. Я бачив багато замків, палаців, церков і костелів. А коли став дорослим і самостійно взявся досліджувати тему, то виявилося, що більшість із цих пам’яток пов’язані з поляками. Почав сягати до джерел, які переважно були польськомовними. Таким чином вивчив польську мову.
Перший мій самостійний виїзд – у Бердичів, у монастир босих кармелітів. Здійснив я його в лютому 1992 р. Монастир був у катастрофічному стані, в підземелля можна було потрапити через діри. Нам із товаришем було тоді по 16 років, ми облазили там усе, і це нас дуже надихнуло.
– Це видання для мандрівників чи для любителів історії?
– Думаю, воно буде корисне і тим, і тим. Але одне з головних завдань видання – представлення актуального стану пам’яток. Більш ніж третина з них перебуває в такому аварійному стані, що за п’ять-сім років ми ризикуємо їх втратити. Прикро це стверджувати, але за час незалежності ми через недбальство втратили колосальну частину пам’яток. У книзі я показую ті, які хоча б частково збереглися, куди можна приїхати, аби побачити, доторкнутися. Навіть якщо вціліла лише одна стіна, навіть якщо вже небезпечно заходити, я приїжджав, фотографував, писав про цю пам’ятку, щоб таким чином долучитися до збереження нашої культурної спадщини.
– Ви працюєте в цій сфері багато років. За вашими спостереженнями, чи змінюється ставлення українців до пам’яток минувшини?
– Раніше, коли доводилося бувати в місцях, де пам’ятки перебували в кепському стані, я намагався звернути на це увагу місцевих жителів. Натомість часто чув у відповідь приблизно таке: «А навіщо ми щось будемо робити, це ж не наше, а польське? Нехай поляки приїжджають і роблять, якщо їм треба». Зараз таке ставлення ще подекуди є, але радше як виняток. Це мене тішить, адже люди почали усвідомлювати, що це наші українські скарби. Так, можливо, ця зміна відбувається із суто практичних міркувань, тобто з можливості мати зиск, наприклад, робити якісь магнітики, проводити екскурсії, здавати житло… Але вона, на мою думку, дуже позитивна.
– Подорожуючи Україною, часто можна побачити дуже занедбані пам’ятки архітектури та історії. Як можна запобігти їх руйнації?
– Я прихильник концепції, яка працює в Польщі чи Чехії, де приватні особи можуть пам’ятку купити або взяти в оренду. Варто підкреслити, що в таких країнах є фахові реставратори та мистецтвознавці, які не дозволяють новим власникам робити все, що їм заманеться, не дозволяють спотворювати пам’ятки. У нас із цим велика проблема – фахівців дуже мало, виші взагалі не готують спеціалістів у деяких галузях. Ця проблема, ймовірно, буде лише загострюватися. На жаль, українське законодавство не дозволяє приватизувати пам’ятки національного чи місцевого значення, й охоронний статус часто призводить не до порятунку, а до руйнування.
– Чи траплялося вам ставати свідком загибелі пам’ятки?
– Так, і не один раз. Як приклад можу навести палац Лянцкоронських у селі Переможне (колишнє село Хлопи) на Львівщині. У 2010 р. я там був, зробив світлини. Хоч даху і перекриття між поверхами вже не було, фасадна частина ще стояла. Тепер, у 2023 р., стіни обвалилися й залишилися жалюгідні руїни, які місцеві жителі розтягують на цеглу.
Якщо споруда має статус пам’ятки національного значення, її має охороняти держава. На практиці ж закон і дійсність часто розходяться.
– Тобто ми втрачаємо пам’ятки через безгосподарність?
– На жаль, це не єдина причина. На сайті Міністерства культури є закладка, де ведуть «мартиролог» пам’яток, знищених або пошкоджених росіянами під час цієї війни. Їх уже понад 800, і це страшна цифра. Гинуть пам’ятки не тільки на лінії бойових зіткнень чи у прифронтовій зоні.
Я недавно був у Меджибожі, там у стінах фортеці є палац Сенявських, який зараз реставрують. Не так уже й близько від замку щось упало й розірвалося. Вибух був настільки потужний, що вибухова хвиля вибила шибки і навіть двері в замковій каплиці. І це при тому, що вона захищена зусібіч товстелезними мурами. Війна – це реальна загроза для наших пам’яток.
У січні цього року я побував у Бахмуті. Мені вдалося туди заїхати лише завдяки допомозі хлопців із Сил спеціальних операцій, і то буквально на пів години. Місто було під обстрілом.
Ми дісталися під костел, збудований на початку ХХ ст. поляками, які прокладали там залізницю. Храм вистояв за часів совєтської влади, за незалежності його в занедбаному стані повернули католикам. Коли я цього разу був у костелі, на ньому вже не було даху. В мережі є відео, де український військовий грає на фортепіано в його стінах. Чи вцілів цей храм, не знаю.
Такою ж плачевною є доля костелу в Киселівці, збудованого польськими переселенцями в 1850-х рр. на кордоні сучасної Херсонської та Миколаївської областей, який довгий час був на лінії вогню. Москалі розбили його з танків. Пам’ятка втрачена, а католики моляться в наметі.
– Перспективи не радісні: байдужість і війна нищать наші пам’ятки. Вони приречені?
– Ні. Є чудові приклади, як можна подбати про пам’ятку. Ось ілюстрація: Хмельниччина, село Отроків поблизу Нової Ушиці. Там на зламі XVIII–XІX ст. існувала так звана Миньковецька держава, яка належала диваку, «подільському Мюнхгаузену» Ігнацію Сцібор-Мархоцькому. В селі вціліла частина його літньої резиденції. В совєтські часи там була школа, вже за незалежності – бійня, потім будівлю просто покинули. Вона не перебувала в офіційному переліку пам’яток архітектури.
Близько 15 років тому цю резиденцію придбав львівський бізнесмен Ігор Скальський. Зараз вона накрита чудовим ґонтовим дахом, у ній влаштовано кілька гостьових номерів з усіма зручностями та Wi-Fi. Господар обставив їх старими меблями, які сам відшукав у навколишніх селах і віддав на реставрацію. Це, крім порятунку будівлі, ще й можливість для туристів зупинитися на відпочинок і кілька робочих місць для місцевих жителів.
У палаці в Маліївцях на Хмельниччині був санаторій. У 2020 р. Міністерство охорони здоров’я його ліквідувало. Місцева ентузіастка Анастасія Донець звернулася до небайдужих у соцмережах із закликом рятувати пам’ятку, адже надходила зима. За зібрані кошти вдалося обігріти палац узимку, а наступного року в ньому влаштували історико-краєзнавчий музей. Зараз Анастасія Донець – його директорка.
Палац розвивається, там відновили каплицю, впорядкували парк, проводять оригінальні екскурсії. У відродженій стайні тримають понад десяток коней, і тепер туди на реабілітацію приїжджають поранені воїни. Теж на Хмельниччині місцеві ентузіасти намагаються рятувати палац в Удріївцях.
– Які пам’ятки в Україні справили на вас найбільше враження?
– Важко сказати. Таких пам’яток безліч. Набагато частіше мені пригадуються ті епізоди, коли я ще не мав власного авто й подорожував пішки чи рейсовим транспортом. А в Новомалин під Острогом я взагалі потрапив на попутній підводі, адже там від траси – сім кілометрів так званої соші, місцевої бруківки. Ці подорожі найбільше мені закарбувалися в пам’яті, особливо тому що доводилося ночувати в наметі. Запам’яталася ночівля в лісі біля залишків бернардинського кляштору XVII ст. в Іваничах.
– А з якими пам’ятками у вас асоціюється Волинь?
– У 2002 чи 2003 р. я вперше приїхав до Луцька й потрапив у підземелля кафедрального собору Святих Апостолів Петра і Павла, до Олега Виноградова. Підземелля справили на мене величезне враження. Так само незабутніми були відвідини колишнього францисканського кляштору в Межирічі Острозькому, де зберігся оригінал ікони Богородиці Межиріцької XVI ст. Її написання замовив Костянтин Острозький після перемоги над московитами під Оршею. Оригіналів таких древніх ікон збереглося дуже мало, вона унікальна. Ще – палац Вишневецьких у Вишнівці, де зараз міститься історико-архітектурний заповідник.
– І традиційне: які творчі плани?
– Польське видання «Замків…», думаю, вийде наступного року. Маю ще кілька проєктів, один із них особливим чином стосується Волині. Але про це трохи згодом.
Текст і фото: Анатолій Оліх
