«Згідно з традицією хлопці переймали віру батька, а дівчата – віру матері. Проте в нашій родині було інакше», – каже Марія Дмитрівна Курилик із Сидорова, що в Гусятинській громаді на Тернопільщині. Вона розповідає про життя своєї польсько-української родини впродовж складного XX ст.

Домовилися охрестити дітей у костелі

«Мого дідуся по материнській лінії звали Людвіг Янович Білецький. Він народився в 1883 р. у Сидорові в польській родині. Дідусь одружився із Ганною Іванівною Юзвою. Бабуся народилася в 1885 р. також у Сидорові. Вона була українкою, але походила з мішаної польсько-української родини. І так вони домовилися, що їхні майбутні діти будуть охрещені в католицькому костелі. Хоча колись було заведено, що хлопці переймали віру батька, а дівчата – матері. Проте в нашій родині було інакше. Незважаючи на це вдома завжди шанували і українські, і польські традиції.

Людвіг Білецький (зліва) в австрійському війську. 1914 р.

Дідусь і бабуся проживали поблизу Сидорівського замку. Це була заможна сім’я, оскільки дідусь мав багато моргів поля. Вони виховували трьох дітей. Найстаршим був син Юзеф, який народився в 1912 р., далі дочка Вікторія 1917 р. н., а наймолодшою була моя мама Гелена 1929 р. н.», – розповідає Марія Дмитрівна.

Старший брат її мами Юзеф Білецький у міжвоєнний період служив у Війську Польському: «Він створив власну сім’ю. Мені докладно невідомо, чи це відбулося ще в 1930-х рр. чи вже в роки війни. Після війни жив у Польщі».

«Тітка Вікторія вийшла заміж у Сидорові за Мар’яна Вайса. Моя мама лишилася з батьками. До початку Другої світової війни закінчила три класи польської школи в Сидорові. Вдома вони розмовляли і українською, і польською мовами», – говорить пані Марія.

Мар’ян Вайс із дружиною Вікторією Білецькою (дядько й тітка Марії Курилик) та дітьми. Повоєнний період

Діти переховувалися в костелі

«Мама розповідала, що в роки Другої світової війни між українцями й поляками розпочалася ненависть. Її батьки не ховалися, а мама брала в мішечок солому й ходила на ніч у льох до сусідів-українців. Коли хтось помітив це, то вона почала ходити до костелу в Сидорові, де за карнизом на даху по ночах переховувалася разом з іншими дітьми, перечікуючи непевні часи. Брала із собою молоко і хліб, які їй давала її мама, і так пересиджувала. Як світало, поверталася додому.

У дідуся Людвіга був рідний брат, дочка якого вийшла заміж у сусіднє село Васильків. Її маленьку доньку, якій було п’ять років, хтось з українців кинув у річку. Мій дідусь зі своїм братом привезли тіло цієї дитини в Сидорів і похоронили на місцевому католицькому кладовищі. Пізніше ми з мамою доглядали за її могилою. Мама посадила біля неї березу, яка росте там до цих пір. На поминальні дні й на Великдень ми запалюємо свічку на цій могилі», – зі сльозами на очах розповідає Марія Дмитрівна.

Після війни її мама залишилася в Сидорові. «Дідусь Людвіг, мамин тато, помер своєю смертю ще під час війни. Його похоронили на польському кладовищі. Оскільки бабуся Ганна, мамина мама, була українкою, вона не могла виїхати до Польщі. Дядько Юзеф уже на той час був там. Тітку Вікторію в 1945 р. разом із чоловіком Мар’яном Вайсом і дочкою Чеславою перевезли фірою до Гусятина, а звідти відправили до Варти-Болеславецької (сьогодні гміна в Болеславецькому повіті Нижньосілезького воєводства Польщі, – авт.)», – каже Марія Курилик.

Людвіг Білецький – дідусь Марії Курилик. Міжвоєнний період

Бабуся Ганна, мама її мами, померла в 1957 р. Її поховали на українському цвинтарі в Сидорові, на якому тоді погребали всіх мешканців села, оскільки католицький уже закрили: «У той час тітка Вікторія почала виготовляти документи для мами, аби вона могла виїхати до Польщі. Проте вона не поїхала через збіг обставин. У вівторок мама вийшла заміж, а в четвер їй прийшли документи на постійне місце проживання в Польщі. З чоловіком мама не мала права на виїзд і через це лишилася в Україні». У 1958 р. Гелена Білецька вийшла заміж за Дмитра Даниловича Волошина 1925 р. н.

Усі воювали за Україну

«Батька засудили за Україну», – зазначає Марія Курилик. Дмитро Волошин походив з української родини із Троянівки (сьогодні частина села Боднарівка Чортківського району Тернопільської області, – авт.).

«Там усі воювали за Україну, – каже моя співрозмовниця. – В батька ще було двоє братів, Омелян та Іван, і сестра Зиновія, яка мала псевдонім Леся. Усі вони зазнали репресій від радянської влади за участь в антирадянському підпіллі в роки війни та після неї. Усі ненавиділи москалів. Тітка Зиновія, аби врятуватися від радянської влади, могла виїхати за кордон, але лишилася. Її розстріляли в Гусятині. Невідомо, де її могила».

«Дідуся й бабусю по батьковій лінії, Данила і Єву Волошиних, вивезли до Сибіру на заслання. У них відібрали все майно, хату розібрали. Лишилися тільки образи́. Їх родина передала до місцевої греко-католицької церкви. Коли дідусь і бабуся повернулися, то люди віддали їм ті образи́. Своєю чергою, мого тата в 1944 р. засудили на 25 років таборів за участь в українському національному русі опору», – додає пані Марія.

Її батько Дмитро Волошин відбував ув’язнення у Воркуті в той час, коли там тривало повстання політичних в’язнів проти жорсткого табірного режиму (повстання відбувалося з 19 липня до 1 серпня 1953 р., – авт.): «Він важко працював у шахті. Був період, коли важив усього 32 кг, але один литовський лікар йому допомагав продуктами й підліковував. Часом лікар виписував фіктивні довідки для батька, аби його не брали на роботу. Завдяки цьому мій тато вижив. У 1957 р. він отримав амністію й повернувся додому. Згодом познайомився з мамою, в 1958 р. вони одружилися. Жили в Сидорові».

«У 1960 р. народилася моя старша сестра Ганна, я – в 1962 р., а через рік – мій брат Мирослав. Після звільнення батько працював муляром у будівельній бригаді в Сидорові. Мама – в рільничій бригаді в колгоспі. Вона померла в 1994 р., а батько – у 2000 р.», – зазначає Марія Дмитрівна.

Про себе вона розповідає так: «Я ходила у школу в Сидорові. Далі вступила в Чемеровецьке медичне училище у Хмельницькій області. Після його закінчення через деякий час повернулася додому й до пенсії працювала медсестрою в районній лікарні Гусятина. В 1983 р. вийшла заміж за Володимира Курилика, нині вже покійного. Він народився в 1957 р. у Сидорові в українській родині. Навчався в Миколаєві в морехідному училищі, хотів плавати, але повернувся додому і працював тут будівельником. У нас дві доньки: Наталія та Любов. Також маю одного онука Дмитрика».

Марія Курилик згадує, що в радянські часи з костелу в Сидорові зробили склад, там також був млин. Греко-католицьку церкву закрили і в її приміщенні організували православну церкву. «У 1986 р. мою дитину хрестив уже греко-католицький священник», – каже пані Марія. Проте сама парафія і храм у лоно Української греко-католицької церкви повернулися в 1990 р. Того ж року перші богослужіння відбулися і в костелі. Їх відправляв священник, який приїжджав із Гусятина.

Родичі в Польщі

«У радянські часи мама листувалася з братом Юзефом і сестрою Вікторією. Кілька разів тітка Вікторія приїжджала в Україну. Мама отримувала дозволи на зустріч: одного разу вони бачилися у Львові, а другого – в Тернополі. Моя двоюрідна сестра Чеслава передала нам польський буквар. Ми трохи знали польську мову, вчили її. Наприкінці 1980-х рр. уже я поїхала до тітки Вікторії в Польщу, познайомилася там із її дітьми.

Ще в міжвоєнний період на південь Польщі із Сидорова виїхав брат моєї бабусі Ганни Максиміліан Юзва. Він їздив на заробітки і врешті осів у місті Живець. Моя мама листувалася з його сином Єжи Юзвою. Згодом контакт обірвався.

Єжи Юзва – дядько Марії Курилик

І ось одного разу, прибираючи в квартирі в Гусятині, я знайшла адресу родичів. Ми надіслали тоді лист у Живець. Дядько Єжи був дуже радий, що отримав звістку від нас. У 2015 р. моя дочка Наталія поїхала до них у гості. Це була дуже емоційна зустріч», – розповідає пані Марія.

Її сестра Ганна теж проживає в Сидорові. Раніше вона працювала в пекарні. Покійний брат Мирослав мешкав на Хмельниччині. Він мав медичну освіту, працював фельдшером.

Марія Курилик – членкиня Надзбручанського товариства польської культури і мови. Її дочка Наталія також бере активну участь у житті організації. Свого часу супроводжувала дітей із Гусятина та околиць до Польщі на екскурсії й відпочинок.

На завершення нашої розмови Марія Дмитрівна зауважує: «За нагоди хочу передати вітання всім моїм родичам у Польщі. Зокрема, моїм троюрідним сестрам Марії, Люцині та брату Богуславу і їхнім дітям, які живуть у Живці. Також бажаю здоров’я моїм родичам із Болеславця і Єленьої Гури».

Сергій Гладишук

На головному фото: Марія Курилик, липень 2023 р.
Автор фото: Сергій Гладишук.
Всі інші фото походять з родинного архіву Марії Курилик.

***

Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.