13 квітня 1943 р. завдяки програмі «Radio Berlin» світ довідався, що в Катині більшовики вбили «близько третини загального складу офіцерів колишньої польської армії». Протягом наступних десятиліть у цей день традиційно згадували про трагедію під Смоленськом, а 2007 р. Сейм Республіки Польща встановив 13 квітня Днем пам’яті жертв Катинського злочину.

Коли у вересні 1939 р. союзники, сталінський СРСР і гітлерівський Третій Рейх, поділили між собою Польщу, в радянський полон потрапили понад 254 тис. польських військовослужбовців. Їх, усупереч нормам міжнародного права, передали в розпорядження НКВС. Офіцерів, підофіцерів, поліціянтів і працівників пенітенціарної системи помістили у спеціально створені табори в Козельську, Осташкові та Старобільську.

5 березня 1940 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення розстріляти їх як «закоренілих і невиправних ворогів радянської влади». Із 3 квітня до 12 травня того ж року, як підрахували історики, радянські кати стратили майже 22 тис. польських офіцерів, підофіцерів і прикордонників.

Рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р.

Навесні 1943 р. про масові поховання польських офіцерів, знайдені німцями в лісі під Смоленськом, довідався світ. Цей злочин стали називати Катинським – від назви села, біля якого виявили масові могили. Після того як було знайдено інші масові поховання польських військовополонених, а також оприлюднено раніше секретні документи, термін «Катинський злочин» почали використовувати значно ширше. Тепер він стосується всіх розстріляних у квітні-травні 1940 р. польських громадян, яких утримували в Козельському, Старобільському та Осташківському таборах НКВС, а також у тюрмах на анексованих у 1939 р. СРСР територіях сучасної України та Білорусі.

Сторінки зі збірника «Amtliches Material zum Massenmord von Katyn: im Auftrae des Auswärtigen Amtes auf Grund urkundlichen Beweismaterials»

Совєти всіляко заперечували свою причетність до злочину. Вже 15 квітня 1943 р. Совінформбюро виступило із заявою, що повідомлення про Катинський злочин – це геббельсівська пропаганда. Одразу ж після відступу німців зі Смоленська чекісти провели власне розслідування, яке «неспростовно довело», що розстріли поляків здійснили в 1941 р. німецькі окупаційні війська.

Після цього створили спеціальну комісію, яку очолив головний хірург Червоної армії Миколай Бурденко. Дуже показовий склад цієї «незалежної комісії», в яку увійшли такі персонажі, як очільник радянського Червоного Хреста Сергій Колєсніков, письменник, орденоносець і двічі лауреат Сталінської премії Алєксєй Толстой, а також архієпископ Російської православної церкви Миколай Ярушевич.

Останній пов’язаний із Волинню: 28 жовтня 1940 р. місцеблюститель патріарха московського і всія Русі, митрополит РПЦ Сергій Страгородський оголосив про створення Західного екзархату, в який увійшли «приєднані» західні області України та Білорусі. Екзархом і главою Волинсько-Луцької єпархії було призначено архієпископа Миколая Ярушевича. Збереглася записка від 20 вересня 1940 р. «Про церковні єпархії в західних областях УССР і БССР», в якій нарком внутрішніх справ Берія пропонує Сталіну встановити керівником РПЦ на цих землях «свою людину»: «В якості такого може бути призначений агент НКВС Ярушевич Б. Д., архієпископ Ленінградської єпархії, під прикриттям якого доцільно створити нелегальну резидентуру НКВС СРСР для організації агентурної роботи серед церковників і у Західних областях, і на території німецького генерал-губернаторства в окупованій частині Польщі. Одним із завдань цієї резидентури поставити дискредитацію та поступову заміну теперішніх керівників Західних єпархій». Зв’язок між запискою і призначенням досить очевидний.

Із подальшої біографії цього церковного діяча варто згадати, що в березні 1941 р. він був возведений у сан митрополита, виїхав із Луцька перед приходом німецьких військ і прослужив на високих церковних посадах у Москві до смерті в 1961 р. У 1955 р. «за багаторічну патріотичну діяльність і активну участь у боротьбі за мир» архієпископ Ярушевич отримав орден Трудового Червоного Прапора.

Роботу комісія вела в тісній співпраці з Сергієм Кругловим і Всеволодом Меркуловим, очільниками органів держбезпеки. В результаті цієї роботи здивованим спостерігачам було продемонстровано нібито знайдені на тілах убитих листи й документи, які датувалися весною та літом 1941 р. При свідках на місці ексгумацій провели експертизу трьох тіл, але ніхто не бачив, як і звідки були викопані ці тіла, при них не було жодних документів і вони були одягнені в зимовий одяг. Коли на пресконференції іноземні журналісти почали запитувати про ці невідповідності, стало очевидним, що справа шита білими нитками. Врешті в кінцевих документах терміново змінили час розстрілу на вересень-грудень, але у показах свідків так і залишилися весняні й літні дати.

Совєти зробили спробу перекласти провину за вбитих поляків на нацистський Третій Рейх на Нюрнберзькому суді, але вона провалилася. У цьому контексті варто згадати вбивство польського прокурора Романа Мартіні, який збирав матеріали про Катинську справу, та про загадкове «самогубство» прямо під час Нюрнберзького процесу радянського прокурора Миколая Зорі.

Лише в 1990 р. радянська влада визнала відповідальність за Катинський злочин. 13 квітня 1990 р. генеральний секретар Комуністичної партії СРСР Михайло Горбачов передав президентові Республіки Польща Войцеху Ярузельському копії документів про долі польських військовополонених, зокрема списки етапованих із Козельського, Осташківського та Старобільського таборів. У 2010 р. Російська Федерація передала польській стороні 137 томів справи про Катинську трагедію. Проте це ще не означає, що крапку в цій історії поставлено. Багато катинських документів у Росії досі зберігають під грифом «цілком таємно» і не поспішають їх оприлюднювати. У 2011 р. Верховний суд Росії підтвердив, що ця практика є законною.

Ікона Матері Божої Катинської

Фотодокумент із «Amtliches Material…»

У Катині загинуло чимало людей, які походили з Волині чи були з нею пов’язані. Про тих із них, про кого нам вдалося знайти інформацію, ми розповімо незабаром.

(Далі буде).

Анатолій Оліх

На головному фото: Катинський меморіал. Автор: Saper, CC BY-SA 3.0