90-річна Зінаїда Новосельська, яка нині мешкає у Здолбунові, походить із Кам’янки Хмельницької області, поблизу якої в міжвоєнний період проходив польсько-радянський кордон.
Із нами вона поділилася спогадами про життя на прикордонні, Голодомори, радянські репресії, німецьку окупацію та повоєнне життя на Хмельниччині й Рівненщині.
«Вони почували себе вільними людьми»
«Мого дідуся по батьковій лінії звали Ципріян Дзвінковський. Він походив із польської католицької родини. Із бабусею, православною українкою Марією Шульською, вони проживали в Кам’янці (сьогодні Шепетівський район Хмельницької області, – авт.). Дідусь рано помер і бабуся Марія виховувала мого батька Франца і трьох його сестер сама. Коли вона оформляла документи, то записала всіх дітей православними, хоча батько, як потім з’ясувалося, був охрещений у костелі. Одного разу наші родичі поїхали в архів і відшукали метричний запис про хрещення батька в католицькому храмі.
Мій тато Франц Дзвінковський народився в 1903 р. і майже не запам’ятав свого батька. Він виростав серед інших польських родин, що проживали в нашому селі. Дуже любив коней, а в 1920-х рр. доставляв підводою товари до кооперативних магазинів. Із мамою тато познайомився наприкінці 1920-х рр.», – розповідає Зінаїда Францівна. До речі, по паспорту вона Зінаїда, проте для рідних і знайомих вона Ніна.
Франц Дзвінковський у роки Другої світової війни
«Дідуся по маминій ліній звали Войцех Цесельський, а бабусю – Юзефа. Вони були католиками і походили з Кам’янки. Дідусь працював на залізниці і внаслідок нещасного випадку залишився без ноги. Через деякий час від отриманих ран він помер. Бабусі Юзефі було складно самій виховувати дітей і моя мама Гелена, що народилася в 1910 р., та її сестра Софія із самого дитинства пішли працювали в найми до чужих людей. Вони пасли корів, доглядали за дітьми. Я завжди плакала, коли мама розповідала про той період. Довгий час мама і тітка Софія навіть не знали про місце перебування одна одної. Пройшли роки, вони подорослішали й дізналися, що працюють в одному селі. Мама розказувала: коли вони із сестрою зустрілися, довго плакали й обіймалися.
Коли моїй мамі було 18 років, із нею трапилася біда. Вона грала з подругами в гру «Пекар» (дворова дитяча гра, яка полягала у збиванні палицями фігур, виставлених із певних предметів, – авт.) і їй вибили око. Так вона і прожила без ока все життя, хоча завжди працювала на рівні з іншими», – каже Зінаїда Новосельська.
«Мої батьки одружилися в 1930 р., а в 1931 р. народилася я. До початку війни в нашій сім’ї ще народилися Юзеф і Володимир. Марія народилася в роки війни, а після неї – Ольга і Борис. Усі мої брати і сестри були охрещені вдома, лише я – в костелі в селі Кунів, що поблизу Кам’янки (Кунів – село в Шепетівському районі Хмельницької області, – авт.)», – згадує пані Зінаїда.
Поблизу Кам’янки до війни проходив польсько-радянський кордон. «Ми жили на самому кордоні, на радянській стороні, – продовжує Зінаїда Францівна. – В нашому селі була прикордонна застава. Навіть поле мали поблизу. Пам’ятаю, що до нас часом гукали з польської сторони, запитували, як у нас справи. Вони почували себе вільними людьми і розпитували нас про життя. Натомість ми боялися сказати щось зайве».
«Чи хтось із вашого села нелегально перетинав кордон?» – запитую. «Так. Було, що втікали на польську сторону, – відповідає Зінаїда Новосельська. – Пам’ятаю, що одного разу нас покликали ніби на виставу, а виявилося, що це була публічна розправа і допит утікачів, яких впіймали на кордоні».
«Трішки пригадую Голодомор 1930-х рр., – ділиться вона. – Я тоді мала три роки і просила хліб, якого постійно не вистачало. Коли я була маленька, то поляків із нашого села почали вивозити на заслання. Пам’ятаю, що одного вечора гралася з подругою, а на наступний день цілу їхню сім’ю вивезли. Мого батька не вивезли тому, що він був записаний як православний. Коли забирали батькового знайомого, то він казав, що за ним приїхав «чорний ворон». Люди, яких висилали до Казахстану, ще часом поверталися, а тих, кого забирав «чорний ворон», – ні».
«Що розповідали ті, хто повертався?» – цікавлюся. «Із нашого села ніхто не повернувся, був лише один чоловік із сусіднього села. Повернувшись із заслання після війни, він вирішив помститися бригадиру, що написав на нього донос, і вбив його. На показовому судовому процесі виявилося, що донос написав інший чоловік на прізвище Залевський. Останній виправдовувався і казав, що йому підсовували різні папірці без пояснення і примушували підписуватися. Як з’ясувалося, це й були доноси на односельчан», – каже пані Зінаїда.
«Коли батьку снилася я, він знав, що залишиться живим»
«Після початку німецько-радянської війни директор нашої школи на прізвище Рева почав організовувати військові підрозділи, і мій тато потрапив до радянських партизанів. Він розповідав, що в Карпатах місцеве населення дуже вороже ставилося до них. Згадував, що їм доводилося їсти дохлих коней, оскільки місцеві жителі не давали радянським партизанам ні води, ні хліба. Також тато казав: коли йому напередодні бою снилася я, він не переживав, бо знав, що точно залишиться живим. Після часу, проведеного в партизанах, батька мобілізували в регулярну армію і після війни він ще сім років перебував на військовій службі. Тато повернувся контуженим і все подальше життя кульгав на одну ногу», – розповідає Зінаїда Францівна.
На початку німецької окупації родина Новосельських сховалася від німців у лісі, коли військові проходили повз село. «В нашій хаті вони зірвали один портрет, а всі інші речі лишили на місці. В роки війни вже не було кордону і мама ходила в Західну Україну вимінювати різні речі на хліб. Там жили багатші люди. Окрім цього, німці встановили для нас великі колгоспні норми, які мама не могла виконувати, оскільки мала маленьких дітей. Замість неї працювати в колгосп ходила я», – говорить пані Зінаїда.
За німців у Куневі відкрили костел і церкви: «Пам’ятаю, як мама нас будила вранці і ми пішки ходили до костелу в Куневі або Острозі, а коли поверталися через ліс, то молилися польською мовою і просили в Бога, щоб із нами нічого не трапилося. Якось дорогою ми натрапили на тіло дівчини. Потім розповідали, що її вбив ревнивий хлопець. Навколо була жорстокість».
Дядька пані Зінаїди Людвіка вивезли на роботу в Німеччину: «Він розповідав, що на заводі йому було трохи складно, але загалом терпимо. В Німеччині він одружився з жінкою, що працювала в сільському господарстві. Їй було значно легше, бо її ніколи не примушували надмірно працювати й добре годували. Коли вони повернулися із Німеччини, то досить добре виглядали».
«У нас переважно жили поляки, а ось сусідній Кунів був єврейським містечком, – так пані Зінаїда відповідає на моє запитання про євреїв. – Там у мене були дві подруги: Пепа і Беба, з якими ми спілкувалися українською мовою. Я довго не могла запам’ятати їхні імена. Вони були моїми однолітками, але їхня подальша доля мені невідома. Знаю, що в Куневі був яр, де знищували місцевих євреїв».
«Жили в одній хаті на дві сім’ї»
«Після війни також був голод, який я вже добре запам’ятала. Ми рвали щавель і варили його, додаючи трохи молока, оскільки мали корову. Весною збирали мерзлу картоплю з полів», – пригадує Зінаїда Новосельська.
Зінаїда Новосельська, початок 1950-х рр.
«До війни я закінчила лише три класи. Школа була в нашому селі, а навчалися ми по кілька різних класів в одній кімнаті. Після війни я хотіла вчитися, але вже була дорослою. І мама казала, що школа хліба не дасть. Я лише трохи повчилася в п’ятому класі, а потім пішла в колгосп на різні роботи. Тут я згодом зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком Йосипом Антоновичем Новосельським, що народився в Кам’янці в 1930 р. У 1950 р. ми одружилися, а наступних років у нас народилося троє дітей: Станіслав, Анатолій та Ірина», – ділиться Зінаїда Францівна.
Зінаїда Новосельська із сином Станіславом, 1953 р.
Йосип Новосельський походив із мішаної родини: його батько Антон був поляком, а мати Софія – українкою. «Під час пологів мама Йосипа померла і його батько вдруге одружився вже з католичкою. Після того, як батька разом із другою дружиною і їхніми спільними дітьми депортували до Казахстану, Йосипа і його брата Станіслава взяла на виховання бабуся по материнській лінії Марія», – продовжує пані Зінаїда (Антона Новосельського в 1936 р. визнали неблагонадійним елементом і вислали на спецпоселення, – авт.).
Франц і Гелена Дзвінковські, кінець 1950-х рр.
Чоловік Зінаїди Новосельської працював у колгоспі конюхом, а його брат Станіслав поїхав до Здолбунова навчатися на залізничника, згодом почав працювати помічником машиніста.
«Через деякий час Станіслав вмовив мого чоловіка перенести хату, в якій ми проживали в Кам’янці, до Здолбунова. Таким чином ми переїхали сюди й жили в одній хаті на дві сім’ї. Коли в наших родинах з’явилися діти, стало незручно, часто траплялися сварки і я почала мріяти про будівництво власного дому. Чоловік певний час опирався і переживав, що в нас немає на це грошей, але врешті-решт ми поступово звели власний будинок. Після переїзду до Здолбунова спочатку я працювала в лікарні прибиральницею, але чоловік наполіг, щоб я звільнилася і присвятила час вихованню дітей. Я так і зробила. Коли діти трохи підросли, мене запросили працювати в депо. Я здобула відповідну освіту й до пенсії працювала на крані, розбираючи і складаючи тепловози. Чоловік також пішов працювати на залізницю, він заправляв тепловози», – розповідає Зінаїда Новосельська.
Зінаїда Новосельська під час роботи на залізниці. 80-ті рр.
Коли вона вийшла на пенсію, католикам в Україні саме почали повертати костели. Вона працювала на будівництві костелів у Шепетівці та Хмельницькому. Допомагала під час ремонтних робіт у католицьких храмах Славути та Рівного. Після повернення громаді костелу Святих Апостолів Петра і Павла у Здолбунові керувала роботами з облаштування святині, досі є парафіянкою цього храму. Із 90-х рр. Зінаїда Францівна належить також до Товариства польської культури Здолбунівщини, члени якого нині допомагають їй чим можуть.
Зінаїда Новосельська, листопад 2021 р.
***
Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.
Сергій ГЛАДИШУК
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
РОДИННІ ІСТОРІЇ: КАЗАХСТАНСЬКЕ ЗАСЛАННЯ ВІЛЬЧИНСЬКИХ
РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ РАДОМА ДО КАМЕНЯ-КАШИРСЬКОГО
РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЖИТОМИРСЬКЕ КОРІННЯ АЛІНИ ЛУЦКЕВИЧ
РОДИННІ ІСТОРІЇ: НА ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ
РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЩОБ НАША ВІРА НЕ ПРОПАЛА
РОДИННІ ІСТОРІЇ: ТЕРНОПІЛЬ СТАНІСЛАВИ ДОМБРОВСЬКОЇ
РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ
