29 листопада голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович відвідав Луцьк. Він зустрівся з журналістами, провів відкриту лекцію про таблоїдизацію історії та презентував свою нову книгу «За лаштунками Волині–43. Невідома польсько-українська війна».

Під час прес-конференції з директором УІНП нам вдалося поставити йому кілька запитань та отримати відповіді. Пропонуємо нашим Читачам ознайомитися з ними.

– У книзі «За лаштунками Волині–43» Ви наголошуєте, що польські ЗМІ спрощено підходять до висвітлення українсько-польського конфлікту. Чи аналізували Ви те, як висвітлюють цю тему українські ЗМІ?
– Проблема таблоїдизації історії – це проблема не тільки польська. Українські медіа теж часто люблять «смажений» заголовок, сенсацію, і це відбивається на якості матеріалу. Але, якщо говорити про тему польсько-українського конфлікту, мені здається, що рівень таблоїдизації теми в українських медіа значно менший, в першу чергу через те, що інтерес українських медіа до неї значно менший. Тішуся зростанням інтересу до історії, який ми спостерігаємо нині в Україні, але в Польщі він набагато більший. І, можливо, мені, як історику, не пасує це говорити, але в Польщі трохи забагато історії. Польща, можливо, трохи «хвора» на зацикленість у минулому. Там історичні дискусії є практично в усіх сферах життя. Через це будь-яка історична тема, яку порушують, набагато більше представлена в мас-медіа. Окрім цього, в Польщі є можливість для більшого розкручування теми, оскільки тільки історичних науково-популярних журналів більше десяти, тоді, коли ми не маємо жодного, лише кілька Інтернет-видань. І, на жаль, розкручування цієї теми тягне за собою те, що я називаю таблоїдизацією.

– Як може український журналіст глибше вникнути в тему, якщо під час дискусії професор, знавець теми, дозволяє собі заявити йому: «Шановний, але Ви ж не історик»?
– Снобізм українських істориків – це, звичайно, хвороба. Багато українських істориків вважають, що вони нічого не винні українському суспільству, і спілкуватися з журналістами, робити якісь науково-популярні публікації – це не для них. На жаль, вони бачать себе дуже академічними науковцями, для яких приниження – спускатися на науково-популярний рівень. Це дійсно проблема, особливо для істориків старшого й середнього віку. Серед молодшого покоління значно більше тих істориків, які готові співпрацювати, пояснювати. Я особисто розумію, що спілкування з журналістами надзвичайно важливе. Якщо це не будемо робити ми, історики, то журналісти шукатимуть інших експертів у цій проблемі, і тоді з’являтимуться політики, фейкові експерти, які подаватимуть інформацію, далеку від того, що наближає нас до історичної правди.

– Чи Вам не здається, що Україна сама спричинила те, що Польща прийняла рішення назвати події на Волині геноцидом?
– У тому, що діалог довкола польсько-українського конфлікту в минулому переріс у польський монолог, звичайно, є вина українців, тому що рівень досліджень цієї проблематики в Польщі та Україні був абсолютно несиметричним. Ще з кінця 90-х рр. як молодий науковець я брав участь у різних польсько-українських конференціях. Тоді мене вразило, наскільки рівень готовності польських і українських істориків різний. Коли польські історики на цих конференціях спиралися на десятки архівів, українські історики, здебільшого, покликалися на перевидані діаспорні видання. Чому так було? Тому що протягом близько 20 років після проголошення незалежності України українські історики мали проблему з доступом до архівів. Ми не мали можливості працювати на рівні з польськими істориками, тому що вони мали повністю відкриті власні архіви, а ми не мали доступу до своїх. Джерелами інформації для українських істориків слугувало щось, що було видане й перевидане, відповідно це була вторинна інформація. Це були реалії 1990-х та 2000-х років. Тільки тепер, завдяки ухваленому минулого року закону про доступ до архівів комуністичних спецслужб, почалися зміни, які врешті переламають цю ситуацію. Це призвело до того, що польські історики висували певні гіпотези, які не можна було перевірити в режимі діалогу чи суперечки, і вони поступово ставали аксіомою. Коли у 2012 р. вийшло перше видання моєї книги «Друга українсько-польська війна», то головне звинувачення, яке я отримав на свою адресу, «ревізіоніст», тобто той, хто ставить під сумнів усе, що було сказано дотепер. Так, ставив і ставлю, бо працював із документами, з якими не працювали ані українські, ані польські історики.

– Недавно в Луцьку відбувся круглий стіл, присвячений українсько-польському конфлікту, учасники якого прийняли резолюцію. У ній згадується про те, що заснування нагороди «Східний хрест»  свідчить про негативні тенденції в українсько-польських відносинах. Чи може бути образливим для України те, що Польща віддає належне людям, які рятували поляків? І чому відзнака «Праведник народів світу» не така дразлива для українців, як польський «Східний хрест»?
– Я якраз хотів відреагувати на це, оскільки щойно побачив у Вашій газеті текст про книгу Вітольда Шабловського «Праведні зрадники. Сусіди з Волині».

Це, з одного боку, дуже благородно виглядає, що поляки хочуть відзначати тих українців, які рятували поляків у роки польсько-українського конфлікту, готові говорити про якесь спеціальне звання, Праведників, про яких пише Шабловський, чи нагороду, «Східний хрест». І це подається так, що вони відзначають особливу гуманність, людяність тих людей, які рятували інших у страшні часи, незважаючи на національність. Я би це все сприйняв саме так за одної умови: якби в тій же книзі Шабловського чи в «Кресовій книзі справедливих» мова йшла так само і про поляків, які рятували українців. Але про це немає ні слова. Ми маємо абсолютно односторонню модель: були українці, які рятували поляків, а якщо вони рятували поляків, значить їм щось загрожувало, отже, поляків знищували. Не було поляків, які рятували українців, значить українцям нічого не загрожувало. На жаль, ми маємо спробу використати політичну технологію, запозичену з історичної політики Голокосту, де є Праведники народів світу, де ми не можемо сказати, що євреї могли рятувати німців, бо німцям нічого не загрожувало. Відповідно це звання абсолютно запозичується з Праведників народів світу, і робиться це з однією метою – довести, що це був геноцид. На мою думку, в таких нібито благородних речах ми бачимо абсолютно політтехнологічний підхід до цієї теми. Спочатку, у мене виникла така гіпотеза, але після того, як з’явилася «Кресова книга справедливих» Ромуальда Нєдзєлька, та після того, як я прочитав книгу Вітольда Шабловського, я майже переконаний в тому, що мова йде про те, що це додатковий аргумент, щоб затвердити концепцію геноциду (коментар Вітольда Шабловського можна прочитати тут).

– Чому українська сторона не шукає поляків, які рятували українців?
– Тому що українська сторона щойно починає свої дослідження. Ми будемо проводити таку роботу і тоді будемо говорити про якусь рівність чи спільні відзначення. Але не зараз, коли є абсолютна асиметрія, і ті кроки, котрі на сьогодні відбуваються, на мою думку, це бажання закріпити цю асиметрію.

Запитання ставили
Валентин ВАКОЛЮК та Наталя ДЕНИСЮК