У години пік, коли тиснява в міських автобусах така, що голці ніде впасти, а людей набилося, як оселедців у банку, мимоволі стаєш власником гумового вуха, підслуховуючи чужі розмови.

«Пазли складаються…» – подумала я, коли, працюючи над черговим біографічним нарисом, відкрила анкету арештованого Станіслава Цали.

«Мистецтво – це втеча, найшляхетніший наркотик, який може перенести нас в інші світи без негативних наслідків для здоров’я та розуму», – говорив Станіслав-Ігнацій Віткевич.

«Ми – ніби половинчики: тато був українець, а мама полька. І мама з поляків була, з Хрустовськіх, а тато з Сенюків. І у нас така ситуація [в родині]: хлопці, брати були українцями, а ми – польки», – розповіла про свою сім’ю одна із жительок Обертина, що в Івано-Франківській області.

26 березня 1941 р. у Києві за вироком Військового трибуналу Київського особливого військового округу розстріляли Стефанію Курцвайль – діячку польського підпілля в Дубні. Її родина дізналася про це лише кілька тижнів тому.

1940 р., а потім 1942 р. були для Гути Степанської дуже скорботними. Черговий спалах епідемії дизентерії спустошив парафію, призвівши до смерті 40 дітей. Тоді помер менший брат мого тата, семилітній Владислав. Він був таким радісним, здавалося, що не помирає, а просто засинає.

Опрацьовуючи архівні документи для чергового біографічного нарису рубрики «Повернуті із забуття», зловила себе на думці, наскільки мобільними були люди на початку минулого століття.

Помиляється той, хто заявляє, що білих круків не існує, що в усьому світі немає щасливчика, який бачив би його на власні очі.

Після Першої світової війни настала потреба у змінах у системі освіти в Луцьку, тим більше, що та кількість навчальних закладів, які діяли раніше в місті, не забезпечувала освітніх потреб його жителів.

«Жити дуже шкідливо. Хто живе, той помирає», – писав Станіслав Лец. Його короткі, влучні й яскраві думки часто зринають у наших розмовах, але зазвичай ми забуваємо про автора цих висловів.