Подруга Гоха Гурецька, Гоха Госпоха, Малгонь, Комендантка, Директорка, Малгоська.

Гоха Госпоха – бо коли Вона з’являлася в нашому центрі, таборі в Польському ліску чи у своїй школі в Лодзі, все одразу починало працювати, як слід. І був порядок, і кожен знав, що робити. І все з посмішкою та спокоєм, у злагоді та гармонії.

Малгонь – це для найближчих. Для Родини, для Її найбільших Скарбів – чудових доньок Наталії та Касі, для чоловіка та друзів. А їх у неї навколо було безліч. І кожен хотів бути в цьому колі Її найближчих. Кожен хотів у Її товаристві випити чаю в харцерському таборі, а в центрі та школі – кави з молоком. Так само, як потім усі хотіли провести Її в останню дорогу.

Комендантка – бо багато років керувала загоном Спілки польського харцерства у Згєжі. І керувала так, що Її обирали на цю посаду двічі, а після складання повноважень багато харцерів і далі зважали на Її думку. Для багатьох Вона була справжньою Провідницею на шляху харцерської пригоди.

Директорка – бо нею була всім своїм єством і в будь-який час доби. Директоркою своєї улюбленої Початкової школи № 36 імені Зенона Василевського в Лодзі. Пані Директоркою для своєї улюбленої молоді та подругою-директоркою для своєї педагогічної ради та співробітників. Вона була директоркою з власною візією та ідеями.

Нагороджена Срібною медаллю Опікуна місць національної пам’яті, Бронзовим та Золотим хрестом заслуги.

Вона також частково керувала нашим Центром діалогу «Костюхнівка», подаючи заявки, розраховуючи кошториси на різноманітні гранти та відповідно «наставляючи» свого чоловіка Ярека. Вона була чутлива до справ нашої польської спільноти і завжди була готова розпочати чергову акцію допомоги для України, яка бореться.

Малгоська – саме до неї ми всі йшли у складні моменти нашого життя. За допомогою, за порадою, за духовною підтримкою та з робочими питаннями. Вона знала, як лікувати наші рани та подряпини, як упоратися з депресією, що призначити нам від болю в животі та горлі. Достатньо було однієї Її усмішки, і Сонце знову світило, а всі проблеми зникали, як мильні бульбашки. І хотілося жити, й «підкорювати гори», йти «на сині полонини» та «сісти у поїзд, хай собі їде».

І з цією усмішкою, ясністю та Сонцем на обличчі, після героїчної та тривалої боротьби з хворобою, Вона тихо пішла, не бажаючи нікому з нас завдавати клопоту.

Такою Вона жила і такою залишиться в наших серцях та пам’яті.

Харцери, інструктори та волонтери Центру діалогу «Костюхнівка»