Під час Другої світової війни Єжи Кміта працював учителем у кількох селах поблизу Рожища на Волині. У 2020 р. читачам «Волинського монітора» про нього розповів історик і вчитель Сергій Янішевський із Копачівки, де Єжи Кміта також навчав дітей. У грудні 2025 р. з автором зв’язалася Сабіна Собоцінська – правнучка Єжи Кміти.

Шукаючи інформацію про свого прадіда, пані Сабіна натрапила на статтю Сергія Янішевського на нашому сайті, яка була частиною запропонованого ним циклу про долі вчителів із Копачівки. Він написав його на основі документів із Державного архіву Волинської області. Як виявилося, імена дітей Єжи Кміти, знайдені Сергієм Янішевським у списку мешканців села Рудка Козинська, де Кміта працював учителем, були вказані неправильно: Cофія, Юліана, Зіна та Галина. Завдяки Сабіні Собоцінській ми знаємо, що насправді доньок звали Зофія, Людмила, Ванда та Гелена. Додамо, що в україномовних документах із ДАВО ім’я Кміти записано як Георгій.

Нижче ми публікуємо розповідь Сабіни Собоцінської про прадідуся, написану на основі листів її бабусі та родинних спогадів.

***

Прадідусь Єжи Кміта народився 27 листопада 1897 р. у Владивостоці. Він був єдиним сином Клеменса Кміти та Людмили Танської. Все його дитинство пройшло в подорожах, оскільки батько за професією був залізничником. Певний час родина мешкала в Харбіні, де батько Клеменс працював чиновником управління Китайсько-Східної залізниці.

У 1910 р. родина повернулася до свого дому на Хрещатику в Києві. На жаль, через кілька років, у 1914 р., помер батько Єжи – Клеменс, а в 1919 р. – мати Людмила. Єжи закінчив київську гімназію № 6, після чого почав працювати вчителем.

Він брав участь у подіях Жовтневої революції. Пізніше разом із двоюрідними братом і сестрою, Адамом і Вандою, повернувся до Польщі. Вони оселилися в Радомі. Потім разом виїхали до Варшави, де Адам отримав роботу в управлінні залізниці. Завдяки двоюрідному братові Єжи також вдалося влаштуватися на роботу в цьому місті.

Згідно з пізнішими спогадами та джерелами, прадід Єжи був у різних містах Польщі залізничником і працівником пошти. У 1924 р. він одружився з Геленою Клінгер-Врублевською, вдовою, яка виховувала дочку Зофію. Рік по тому, в 1925 р., у Хойницях народилася їхня дочка Людмила – моя бабуся. Потім на світ з’явилися наступні діти: в 1927 р. у Мілянувку народилася Ванда, а в 1929 р. у Сольці-Куявському – Гелена.

Єжи Кміта з родиною. 1930-ті рр.

Через роботу батька на залізниці сім’я часто змінювала місце проживання. Вони мешкали, зокрема, в Піонках, де діти ходили до школи. У вересні 1939 р., у перші дні війни, сім’я була евакуйована. Подорож поїздом була довгою й виснажливою через бомбардування і неможливість зупинки в певних населених пунктах. Урешті-решт вони потрапили в Рожище на Волині. Згодом Єжи влаштувався на роботу вчителем у Копачівці. У 1941 р. померла прабабуся Гелена. Її поховали в Луцьку. Єжи з дочками пізніше жив, зокрема, в Мар’янівці (Мар’янівка Березолупська, сьогодні не існує, – ред.), Рудці Козинській, а потім сім’я повернулася до Озерця (колись Княгининівська гміна, сьогодні не існує, – ред.).

У цей час Зофія подружилася з дружиною священника із села Іванчиці Старі. Жінки найчастіше зустрічалися в будинку священника. Одного разу, коли Зофія поверталася від них додому, сталася трагедія – загинула вона, члени двох польських сімей і, ймовірно, німецький солдат. У відповідь німці спалили все село. Це були часи страху, переховування та щоденної боротьби за виживання. Коли родині вдалося повернутися до Копачівки, моя бабуся Людмила влаштувалася на роботу в польовий госпіталь, який діяв у приміщенні школи. Пізніше вона пішла до війська.

Після війни прадідусь Єжи разом із меншими доньками повернувся до Польщі.

Як і багато переселенців, він опинився в Зельонці-Пасленцькій (нині Вармінсько-Мазурське воєводство), де став першим керівником залізничної станції. У 1947 р. бабуся Людмила створила власну сім’ю, і Єжи оселився в них у селі Малдити, за кілька кілометрів від Зельонки. Наприкінці життя він переїхав у поблизьке село Мисліце до дочки Ванди.

Єжи Кміта. 1950-ті рр.

Мені не судилося знати прадідуся особисто, оскільки він помер у 1973 р. Спочатку його поховали на кладовищі в Мисліцах, а після смерті бабусі Людмили його прах перенесли до спільного гробівця в Зельонці-Пасленцькій.

Із розповідей моєї мами та інших членів родини я знаю, що Єжи Кміта був людиною з чудовим почуттям гумору. Він любив жарти, витівки та солодощі – завжди і в будь-якій кількості. До кінця життя він зберігав оптимізм, який дозволяв йому пережити навіть найважчі часи.

Сабіна Собоцінська,

Рибник

Фото надала авторка