На початку ХІХ ст. російська імперська влада ліквідувала католицьке кладовище поблизу монастиря бернардинів у Луцьку. Новим місцем для поховань луцьких та околичних католиків у 1805 р. стала земля в селі Яровиця, яка була у власності луцького колегіуму отців-тринітаріїв.

Початково католицький цвинтар у Яровиці, а нині це місце лучанам більш відоме як так званий меморіал, заклали розміром 56 на 50 сажнів, тобто приблизно 120 на 107 метрів. Створення кладовища – справа небезкоштовна. Як свідчать документи, на викуп та облаштування території складалися і Церква як інституція, і парафіяни, для яких це кладовище створювали. Перенесення на нього дерев‘яної каплиці і частини поховань із ліквідованого кладовища тривало кілька років.

Днем народження католицького цвинтаря, якщо так можна висловитися, вважали 2 серпня [невідомо, згідно з яким календарем] 1805 р., коли єпископ Луцько-Житомирської дієцезії Каспер-Казімеж Цецішовський відправив тут урочисте богослужіння та освятив це місце.

Із того часу впродовж багатьох років кожного 2 серпня в Луцьку збиралася велика кількість католиків, які у вечірній час вирушали від костелу Святих Апостолів Петра і Павла ходою до некрополя, щоб узяти там участь у жалобному богослужінні. Це вшанування було не менш урочистим, ніж день спомину Всіх померлих вірних, який традиційно відзначають 2 листопада.

Давайте з наших 20-х рр. ХХІ ст. перенесемося у 20-ті рр. ХІХ ст., тобто на 200 років назад, і пройдемося цим цвинтарем. Допоможуть нам у цьому документи тогочасної візитації, які мені вдалося знайти в житомирському архіві.

Перше, на що звертаємо увагу, – це чимала кількість уже великих дерев, що, ймовірно, почали рости тут ще до перенесення некрополя. По периметру також видно дерева, посаджені в чотири ряди. Сам же цвинтар оточений високим парканом, не нижче ніж 1,7 метра, ширина якого складала близько пів метра. На вході нас зустрічає мурована, як і паркан, брама.

Мушу зазначити, що браму проєктував хтось із прекрасним архітектурним смаком. Угорі, тобто на фаціяті, видніється напис, відповідний до місця, куди ми з вами згодом зайдемо. Фаціята ця побита гіллям дерев, про які ми ще кілька разів згадаємо. Під нею людина зі сницарським талантом вирізьбила з каменю клепсидру, тобто піщаний годинник, та череп – символи, зрозумілі для тих, хто не може прочитати напис угорі. Ворота брами, зроблені з дубових штахет та помальовані в махагоновий колір, зачинені на міцну клямку. По боках від них дві хвіртки: одна – з мальованими дубовими дверима із замком, а друга – псевдохвіртка, бо ж була збудована лише для пропорції й одразу замурована.

Як розуміємо, вночі на цвинтар не можна потрапити, бо його зачиняє охоронець, він же виконує роль гробокопача. Проживає він у північно-західному куті кладовища (приблизно там, де ще донедавна був квітковий магазин) у мурованому будинку розміром 9 на 6 метрів. Дах у будинку теж постраждав від гілля. В ньому видніються два невеликі вікна, так звані димники, з віконницями на залізних завісах. Є в будинку житлова кімната та наріжна частина, яка виступає за площину основного будинку, так званий алькер, а ще комора та сіни. В кімнаті три вікна з дубовими кованими залізом рамами, а там чисте, тобто прозоре, скло. В сінях же два круглих вікна і ще одне невеличке в коморі. Усередині є велика груба, обкладена кахлем, та піч із плитою для приготування їжі. Загалом у приміщенні є п’ятеро дверей, з них двоє із внутрішніми замками, а решта закриваються залізними скобами з навісними замками.

Єдиною сакральною спорудою на цьому цвинтарі є стара каплиця, тимчасово перенесена сюди зі старого католицького кладовища. Розміром вона приблизно 5 на 3,5 метра. Зовні оббита дошками та вже традиційно пошкоджена гіллям. Два вікна з кованими залізом рамами та віконницями, двері на залізних завісах із замком французького типу. Всередині каплиця обклеєна тогочасними шпалерами. Вівтар намальований на стіні з ефектом об’єму. В чорній лакованій рамі вміщено ікону Поховання Христа (пол. «Złożenie Pana Jezusa do grobu»), написану на полотні. Перед вівтарем стоять менса та підсвічники. Всередині стіни каплиці розмальовані так, що виглядає, ніби вона зроблена з каменю. На них видніються написи, характерні для такого місця.

Упритул до каплиці збудована дзвіниця з пофарбованими кованими залізом дверима, також із замком французького типу. На горі бачимо три великі дзвони. Найважчий вагою 82 кг, середній – 57 кг, а найлегший – близько 42 кг. Останній дзвін – найновіший, привезений у 1819 р., перші ж два були виміняні на попередні 39-кілограмові, різницю у їх вартості оплатили парафіяни. Через дзвіницю можемо потрапити на дах каплиці. Двері, які на нього ведуть, теж на замку.

До каплиці за вівтарем примикає покійницька, тобто костниця. Вона з фарбованими кованими залізом дверима на замку, має два маленьких віконця. Тут кладуть тіла померлих, поки для них копають могилу. Щоправда, останнім часом поховання намагаються здійснити чим швидше.

Повернімося до історії. Луцьк росте, люди помирають, цвинтар заповнюється могилами. Місця щоразу все менше, а розширюватися немає як, бо ж у 1869 р. сусідні землі передають у володіння військового відомства. Недалеко від цвинтаря будують величезне військове містечко, де розміщуються два полки, 43-й піхотний та 11-й гусарський. Поблизу цвинтаря військові проводять навчання і ставлять свої табори, звідси й луцький топонім «на Таборищі».

Протягом кінця ХІХ ст. військові регулярно жаліються на католиків за неправомірне розширення цвинтаря. У свою чергу луцькі католики виправдовують себе, що лише огороджують могили самогубців, яких традиційно ховали за межами кладовищ. Ось так випадково, обгороджуючи «самогубців», поставили й новий паркан. Міська влада намагалася дистанціюватися від цих питань, але змушена була відреагувати після того, як скарги почали надходити на адресу генерал-губернатора. Він скерував прохання до луцької влади виділити необхідну землю, але там лише розвели руками та відповіли, що не мають що запропонувати католикам.

Паралельно із «війнами» за територію в 1885 р. католики  просять владу про дозвіл на будівництво  нової мурованої каплиці, яка замінила би стару дерев’яну, описану вище. Тоді ж замінили і стару дзвіницю та вхідну браму.

Нова каплиця (нині тут Будинок панахиди на вулиці Василя Мойсея, 8) була збудована за класицистичними канонами, однак із бароковими елементами. Існує ймовірність, що каплицю збудували із цегли зі старих давніших споруд, адже її формат відрізняється від типів цегли кінця ХІХ ст.

Каплиця мала трикутний фронтон, усі фасади мали антаблемент із карнизом, фризом із тригліфами, архітравом, по чотири пілястри тосканського ордеру з канелюрами, невисокий цоколь. Над входом – напівкругле вікно, такі ж вікна розміщені по боках над нішами, що імітували бічні входи, які, як і всі прорізи, обрамлені лиштвами. Зовні, на апсиді, був балкон із кованою огорожею та дашком над ним. Під ним – вхід у підземелля, яке, ймовірно, використовували як покійницьку (костницю).

Листівка з колекції Віктора Літевчука

До речі, подібна до луцької каплиця була в Ковелі. В наш час вона повністю втратила фасад через перебудову на православний храм.

Із завершенням Першої світової закінчилася «війна» за землю з російськими військовими. Католикам дали зелене світло для розширення цвинтаря. Вже у міжвоєнний період тут облаштовують військовий сектор із похованнями польських солдатів, які загинули від рук більшовиків. Відтоді кладовище умовно поділяється на три частини: стару в межах мурованого паркану, нову за парканом та військовий сектор на півдні цвинтаря.

Сектор військових поховань

У міжвоєнний період із розвитком міста католицьке кладовище потрапляє в його межі. Райони довкола розбудовуються, виникають Урядова, Офіцерська, Льотнича колонії, будуються стадіон, державна гімназія, аеродром тощо. Збільшення кількості населення Луцька та довколишніх сіл і колоній відображається й на зайнятій похованнями площі цвинтаря. Протягом 1920–1939 рр. лише цивільних було поховано близько 4000 осіб. Іноді некрополь ставав темою для газетних статей і навіть поезії. На початку 1920-х, через відсутність у Луцьку міського парку достатньої площі, мешканці використовували цвинтар як місце для романтичних прогулянок. Не всім це здавалося нормальним.

Із початком Другої світової війни кількість похованих на кладовищі також збільшилася внаслідок поховань військових армії Другої Речі Посполитої, зокрема пілотів. Радянська влада, яка зайняла Луцьк у вересні 1939 р., із часом зайнялася і питанням цвинтарів, що доволі гостро стояло в місті. На кінець 1940 р. загальна площа кладовищ Луцька складала 16,32 га, з яких лише 4,67 га були вільними для нових поховань. Щодо католицького цвинтаря, то його площа складала 5,1665 га, з яких близько 2 га вільних.

Під час війни тут ховали німецьких солдатів. Із 1944 р. почали ховати й радянських, а сам цвинтар перетворили на загальноміський. Через репатріацію до Польщі чисельність поляків-католиків Луцька значно зменшилася, це призвело і до часткового поступового занепаду поховань на цвинтарі. Просто не було кому дбати про могили. Місцеві дітлахи тут гралися, молодь ходила сюди усамітнитися, вуличний криміналітет та алкоголіки ховали різні речі в могилах, футбольні фанати в перерві між таймами справляли потреби…

Велику шкоду для кладовища наніс буревій початку 1960-х. Він поламав чимало дерев, які у свою чергу порозбивали пам’ятники. 28 лютого 1975 р. із метою приведення в належний стан виконком Луцької міської ради дозволив похоронному бюро прибрати зруйновані надмогильні споруди давністю понад 30 років і за якими родичі, яких радянська влада змусила виїхати звідси в 1940-х, не здійснюють догляду.

15 січня 1976 р. виконком Луцької міської ради вирішив спорудити на місці братських могил радянських солдатів Меморіал вічної слави. Міське похоронне бюро мало знести надмогильні споруди, за якими не здійснювався догляд, і провести перепоховання, якщо родичі подадуть відповідні заяви. Це рішення оголошувалося по радіо, але через надто короткий термін між прийняттям рішення і завершенням будівництва меморіалу, лише незначну кількість поховань перенесли на міський цвинтар у селі Гаразджа. Багато надмогильних споруд були знищені, ще частина була викрадена та повторно використана як надгробки на нових похованнях зовсім інших померлих. Такі мені доводилося бачити на цвинтарі на Рівненській. Старі написи на них здерли й нанесли нові з інформацією про тих людей, на чиїх могилах їх встановили.

Окремі фрагменти цвинтарних пам’ятників виринають сьогодні із землі на меморіалі, а також трапляються в кількох місцях Луцька, деякі викинуті як сміття. Наприклад, близько 10 надгробків до сьогодні лежать в урвищі біля вулиці Дольної в центрі Луцька.

Кістки католиків, а їх не менше ніж 15 000, похованих тут за час існування цвинтаря, досі лежать на цьому кладовищі.

Із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну було переосмислено радянський наратив меморіалу. Протягом останніх десятиліть тут поставили з десяток різних пам’ятників, як-от ліквідаторам аварії на ЧАЕС чи воїнам-інтернаціоналістам, але при цьому складається враження, що протягом багатьох років міська влада вперто намагається не помічати католицького минулого цього місця та не ініціює жодної форми вшанування похованих та інформування про історію цвинтаря.

Фрагмент надгробної плити з могили Гжегожа і Флорентини Копіїв, вбудований в огорожу меморіалу. Фото: Людмила Герасимюк / memorium.in.ua

Натомість у 1948 р., коли заборонили проводити богослужіння в кафедральному костелі Святих Петра і Павла, католицьку каплицю на кладовищі перетворили на храм, єдиний для католиків Луцька та околиць. Сюди перенесли необхідні для церковних обрядів речі та стали відправляти меси.

У 1960 р. радянська влада остаточно ліквідувала католицьку релігійну громаду, а разом із ліквідацією відбулася націоналізація майна. В 1961 р. каплицю визнали безгосподарною й передали міському управлінню аптек, а згодом, після ліквідації цвинтаря, міському похоронному бюро. З того часу і донині цвинтарна каплиця служить Будинком панахиди для померлих різних віросповідань.

Із декорування каплиці до наших днів не дійшли кований балкон із дашком над входом у підвальне приміщення. Пілястри на фасадах (окрім головного) свого часу мали канелюри. Десь близько 20 років тому їх заліпили. Протягом 2000–2015 рр. довкола головного входу та бічних ніш, що імітували входи, були збиті барокові лиштви та замінені на інше декорування. Кілька років тому каплиця пережила ще один ремонт, під час якого відбулася заміна вікон, було перефарбовано фасад, додано поручні тощо.

На жаль, каплиця, яка вважається чи не єдиною вцілілою пам’яткою знищеного некрополя, залишається без господаря, який міг би оцінити її історичну вартість. Луцька міська рада поки що не бачить необхідності подбати про статус пам’ятки для 140-літньої сакральної споруди міста.

Сподіваюся, каплиця колись таки отримає статус пам’ятки, цвинтар – хоча б інформаційну таблицю, яка представлятиме його історію, розкидані містом пам’ятники католиків будуть належно повернуті на своє правове місце, а лучани знатимуть, де вони гуляють із дітьми, вигулюють собак і катаються на скейті.

Артур Альошин

Фото надав автор